– Тьотю Галю, а чому у Кирила безвихідь? Тому що він продав свою квартиру і віддав усі гроші шахраям, сподіваючись на легку наживу! – А чому ви самі не хочете допомогти своєму синові?

– Тобто для вас чужі квартиранти важливіші за двоюрідного брата, який залишився на вулиці? Вова, у тебе порожня квартира, яку ти здаєш стороннім людям!

– Нам просто потрібно десь перекантовуватись два-три роки, поки ми роздамо найбільші борги!

– Квартира не пустує, Кириле, вона здається, – спокійно відповів Вова, дивлячись на роздратованого брата. – І гроші зі здачі цієї квартири йдуть на оплату навчання нашої доньки та на допомогу моїм батькам.

– З якого дива ми повинні позбавлятися цього доходу через те, що ви з дружиною вирішили швидко і легко розбагатіти?

– Та як у тебе язик повертається так говорити? – Втрутилася Світлана, дружина Кирила. – Ми припустилися помилки! Нас обдурили!

– Ми ж не знали, що ця фінансова піраміда закриється так швидко! Нам обіцяли золоті гори, ми хотіли як краще!

– Світлано, вам не по п’ятнадцять років, – похитала головою Діна, що сиділа поруч із чоловіком. – Вкласти п’ять мільйонів гривень в організацію, яка обіцяє сорок відсотків річних, – це не помилка. Це банальна жадібність!

– Ви продали свою єдину квартиру, набрали величезних кредитів, залізли у борги до купи знайомих. Про що ви взагалі думали?

– Ми думали про майбутнє! – вигукнув Кирило. – Ми хотіли купити велику хату за містом, дати дітям нормальну освіту!

– А тепер нас кредитори зі світу зживають, нам жити абсолютно ніде, дітей годувати нема на що! А рідний брат шкодує двушку в спальному районі!

– Я не шкодую, Кириле. Я просто вмію рахувати гроші й ціную те, що заробив своєю працею, – Вова склав руки на грудях. – Ви пішли на цей ризик цілком добровільно.

– Вас ніхто не обкрадав, ваша квартира не згоріла під час пожежі. Ви самі, своїми руками, віддали все шахраям, які тепер чудово живуть десь за кордоном, у країні, звідки немає екстрадиції.

– Чому наші сімейні заощадження повинні покривати вашу дурість?

– Ось який ти, Вовка! Родич називається! Та якби я мав можливість, я б тобі останню сорочку віддав!

– Легко говорити про те, що ти дав би, коли в тебе нічого немає, – хитро зауважив Вова. – Ми ухвалили рішення. Квартиру ми вам не дамо. Шукайте інші варіанти розв’язування ваших проблем.
***
За кілька днів зателефонувала тітка Галя, мати Кирила. Довелося брати слухавку.

– Так, тітко Галю, доброго ранку.

– Який уже тут добрий ранок, Вовочко, – пролунав у слухавці тремтливий, скривджений голос тітки. – Я всю ніч не спала, на пігулках сиджу, плачу.

– Як же так можна, синку? Кирило мені все розповів. Ви справді відмовили йому в допомозі в такий скрутний для них момент?

– Тьотю Галю, ми відмовили не в допомозі, а у безплатному проживанні у нашій квартирі на три роки, – спокійно відповів Вова. – Ми здаємо цю квартиру, це стабільний дохід. Чому ми маємо дарувати його Кирилові?

– Але ж він твій двоюрідний брат! У нього зараз безвихідь! Їх виселяють надвір із двома маленькими дітьми! Невже в тебе в грудях зовсім нема серця?

– Тьотю Галю, а чому у Кирила безвихідь? Тому що він продав свою квартиру і віддав усі гроші шахраям, сподіваючись на легку наживу!

– А чому ви самі не хочете допомогти своєму синові? У вас велика трикімнатна квартира, ви живете там удвох із дядьком Миколою. Пустіть їх до себе пожити на ці кілька років!

Тітка злетіла:

– Як ти можеш таке безглузде рішення пропонувати? У твого дядька Миколи хворе серце, йому потрібен абсолютний спокій!

– А тут двоє маленьких дітей, крики, шум, біганина щодня! Нам у нашому віці це просто не під силу, ми не витримаємо!

– Значить, вашому чоловікові потрібен спокій, а нам із Діною не потрібні гроші, які ми заробляємо своєю працею? – Запитав Вова. – Ви хочете розв’язати проблеми свого сина нашим коштом, тьотю Галю. Це дуже зручна позиція!

– Ми не вашим коштом вирішуємо! Ми просимо тимчасово допомогти близьким! Кирило влаштується на другу роботу, вони з часом все віддадуть, вони не якісь дурисвіти!

– Тітко Галю, у Кирила боргів на п’ять мільйонів гривень перед банками та знайомими. Він не віддасть ці гроші ні за три роки, ні за п’ять. Ви це чудово розумієте.

– І якщо вони заїдуть у нашу квартиру, вони залишаться там назавжди. Я не готовий жертвувати інтересами своєї сім’ї заради фінансової неграмотності та недолугості Кирила.

– Та ти просто жадібний, черствий егоїст! – заволала тітка Галя. – Твій покійний батько ніколи б так не вчинив!

– Ми завжди допомагали один одному у лихоліття! А ви з Діною тільки про свої гроші й думаєте! Очі б мої вас більше не бачили!

Вона кинула слухавку, навіть не вислухавши відповіді. Вова скривився – настрій на весь день, що залишився, був остаточно зіпсований.
***
Через два дні Кирило підстеріг Вову увечері біля входу до бізнес-центру, де знаходився його офіс. Двоюрідний брат мав поганий вигляд.

– Вов, стривай! Нам треба поговорити без жінок, по-чоловічому, – Кирило заступив йому дорогу на паркуванні.

Вова зупинився.

– Нам нема про що розмовляти, Кириле. Я свою позицію докладно озвучив у вихідні. Наше рішення не зміниться.

– Ну, будь ласка! – Кирило схопив його за рукав куртки. – Зрозумій ти, мене пресують щодня! Дзвонять із банків, загрожують судами, якісь сумнівні особи, у яких я зайняв гроші під слово честі, чатують біля під’їзду.

– Мені треба хоч сім’ю в безпечне місце сховати, щоб я міг спокійно працювати! Твоя квартира – це наш єдиний порятунок зараз.

– Орендуйте скромне дешеве житло, десь в області, – порадив Вова. – Є багато недорогих варіантів, якщо пошукати. Чому обов’язково наша квартира у центрі міста?

– Та тому, що у нас немає грошей навіть на оплату першого місяця оренди та заставу! – вигукнув Кирило, привертаючи увагу перехожих на вулиці. – Світлана всі свої золоті прикраси вже в ломбард заклала, у нас на карті порожньо!

Ти розумієш це чи ні? Нам буквально їсти нічого!

– Кирило, а коли ти ніс таку суму у цю сумнівну піраміду, ти думав про те, чим годуватимеш своїх дітей за місяць? – спитав Вова, дивлячись йому прямо в очі. – Адже тебе всі родичі попереджали.

– Я добре пам’ятаю, як дядько Мишко казав тобі особисто, що це очевидний лохотрон. Ти його слухав? Ні, ти кричав, що ми всі заздрісники, нічого не розуміємо в сучасних інвестиціях і хочемо жити вічно на одну зарплату.

– Так, я помилився, я визнаю це! – гаркнув Кирило. – Тепер що про це згадувати? Ти мене доконати своїми докорами хочеш?

– Я не хочу тебе доконати, Кириле. Я просто хочу, щоб ти нарешті зрозумів одну просту річ: твої сьогоднішні проблеми – це прямий результат твоїх власних безглуздих рішень.

– Ми з Діною не маємо до цього жодного стосунку. І ми не зобов’язані жертвувати своїм доходом та своїм спокоєм, щоб полегшити тобі життя.

– Яким прибутком, Вово? Ти забезпечена людина, у тебе свій бізнес розвивається, дружина чудово заробляє! Для вас ці двадцять тисяч за оренду на місяць – справжній дріб’язок! А для нас це питання виживання!

– Це не дріб’язок, Кирило. Та й рахувати чужі гроші — це остання справа, особливо у твоєму становищі.

– Ми відмовили вам, і це рішення остаточне. Більше не треба приходити до мене на роботу та влаштовувати тут цирк.

– Ну і котись ти до дідька зі своїми квартирами! – сердито прошипів Кирило, відступаючи на крок назад.

– Сподіваюся, колись ти опинишся в такій же глибокій ямі, і всі від тебе відвернуться, як ти сьогодні відвернувся від мене. – Ти мені вже не брат!
***
Увечері Вова розповів Діні про зустріч із Кирилом.

– Він приходив до мене прямо до офісу сьогодні, – тихо сказав Вова.

– І що? Знову вимагав пустити їх безплатно?

– Так. Спочатку намагався тиснути на жалість, розповідав про кредиторів та порожні карти, а потім почав сипати прокльонами та погрозами. Заявив, що я йому не брат.

– Господи… – Діна важко зітхнула. – Знаєш, мені сьогодні вдень дзвонила Марина, дружина дядька Михайла.

– Виявляється, твоя тітка Галя і до них ходила, просила позичити хоча б мільйон гривень, щоб перекрити найтерміновіші борги Кирила перед банками, за якими вже суди йдуть.

– І що дядько Мишко? – поцікавився Вова.

– Відмовив, звісно. Сказав, що в нього донька в інституті навчається на платному відділенні, у самих витрат вистачає, і взагалі, віддавати такі величезні гроші людині, яка добровільно спустила таку прірву грошей в унітаз – це божевілля.

– Тітка Галя і з ними посварилася в пух і порох. Обізвала їх усіляко і пішла.

– Ось бачиш… Ніхто із родичів не хоче віддавати свої чесно зароблені гроші. Всі ж розуміють всю дурість ситуації.

– Але винними та крайніми чомусь виставляють лише нас двох. Напевно, тому що наша друга квартира не дає їм спокою.

– Так, їм здається, що якщо ми маємо вільну нерухомість, то ми просто зобов’язані нею поділитися з тими, хто опинився в біді.

– Вони зовсім не хочуть розуміти, що за цією квартирою стоять роки нашої тяжкої праці, кредити, які ми виплачували самі, у всьому собі відмовляючи та економлячи на елементарних речах.

– Ніхто з них про це не думає, Дін. Людям у такій патовій ситуації набагато простіше і приємніше звинуватити весь світ у черствості та жадібності, ніж визнати власну дурість і нести за неї відповідальність.
***
Кирило і Світлана в результаті були змушені спішно виїхати в селище до батьків Світлани. Працюють тепер багато, а заробляють мало – які великі заробітки на селі?

З Вовою та Діною вся рідня з боку Кирила повністю припинила будь-яке спілкування. Тому що жадібні та безсердечні вони!

А вони й не переймаються! Не велика втрата! Чужими руками жар загрібати кожен вміє, – та не цього разу…

Як ви вважаєте, слушно вчинили Володя з Діною, чи перегнули палицю? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!