Все почалося у районній поліклініці, де я проходив лікування. В одному з кабінетів я помітив Людмилу, молоду медсестру, яка завжди швидко та професійно виконувала свою роботу

Все почалося у районній поліклініці, де я проходив лікування. В одному з кабінетів я помітив Людмилу, молоду медсестру, яка завжди швидко та професійно виконувала свою роботу.

Я трохи пожартував на тему свого не зовсім молодого віку, а мені вже за шістдесят. І Люда відповіла дуже дотепним жартом.
Так ми почали спілкуватися під час процедур. І я швидко зрозумів, що наше спілкування викликає в мені особливі почуття.

Дружина моєї не стало після тяжкої хвороби десять років тому. Весь цей час я навіть і не думав про нові відносини. Дітей у нас не було, і я ці довгі десять років жив на самоті.
Пішов із головою в роботу, зробив непогану кар’єру і тепер жив, ні в чому не відмовляючи. Тільки після зустрічі з Людою я раптом замислився — а навіщо живу? Адже ні дітей, ні онуків. Кому залишу квартиру, гроші на вкладах та інші багатства.

Поступово наші зустрічі у процедурному кабінеті у поліклініці змінилися на цілеспрямовані походи до кафе та кіно. Людмила виявилася не лише дбайливою медсестрою, а й розумною, веселою жінкою з гарним почуттям гумору.

Чим ближче ми спілкувалися, тим сильніше я усвідомлював, що хочу провести з Людмилою все життя. І дітей із нею завести теж хочу, адже вона у самому розквіті сил — їй лише тридцять два роки.

Одного чудового дня я зважився на важливий крок, який перевернув наші стосунки та все моє подальше життя — зробив пропозицію. Людмила погодилася, і наше щастя було взаємним. Я мріяв про повну сім’ю та дітей. Кожен момент близькості для мене був сповнений радістю очікування та готовністю стати батьком.

Але навіть після двох років шлюбу Люда не була при надії. Мене це дивувало. Я потай від дружини перевірив своє чоловіче здоров’я, і лікарі запевнили мене, що я цілком можу стати батьком навіть у свої шістдесят з хвостиком.

– Невже Люда безплідна? – з розчаруванням подумав я.

Але якось знайшов у шухляді її тумбочки протизаплідні пігулки. Я навіть думки не припускав, що Людмила не хоче дітей. Адже після тридцяти краще не відкладати материнство. Довелося поговорити із дружиною.

– Людочко, а що то за пігулки в тебе в тумбочці?
– Ой, Вова, навіщо ти в моїх речах копаєшся?
– Ну, ми ж одна родина. Мені стало зрозуміло, чому в нас досі немає дітей. Але незрозуміло чому ти їх не хочеш.

– А навіщо тобі діти, Вова? Ти вже старий. Як ти їх виховувати збираєшся? Пропонуєш мені одній все життя дітей тягнути? Дякую не потрібно. Мені таке щастя не до чого.
– Але хіба ти, як будь-яка нормальна жінка, не хочеш малюка?
– Вов, у житті є багато інших радощів. Чому обов’язково у жінки мають бути діти?

Тож ми з нею посварилися. Я не міг збагнути, що з дружиною не так.
– Ось воно розбещене виховання, живе твоя Люда на втіху і дітей не хоче. Ми в Радянському Союзі не були такими егоїстичними. Усі знали, що від нас потрібне. Робота та життя на благо народу та країни, — пояснював мені мій приятель Олексій.

– Навіть не знаю, що робити. Я одружився, щоб дітей завести. Та й щоб було кому спадщину залишити. Проте вік вже не молодий.
– Але ж ти кохаєш дружину?
– Кохаю! Але хіба одним лише коханням шлюб має бути сповнений?

Я був дуже злий на Людочку, але все-таки зробив ще одну спробу поговорити з нею. Наступного дня купив букет квітів та ввечері зустрів її після роботи.

– Людо, я розумію, що ти, можливо, не хочеш поспішати з дітьми. Але часу майже немає. Тобі вже за тридцять, мені вдвічі більше. Невже ти не хочеш вирішити це питання вже найближчим часом?
– Дуже хочу вирішити, Вова, — Людочка віддала мені назад у руки букет, розвернулась і пішла геть.

– Людо! Куди ти?
– Вов, якщо тобі так потрібні діти, то заводь їх з іншою жінкою.

Через тиждень Люда заїхала додому забрати речі та сказала, що вже подала на розлучення. У мене, звісно, серце прихопило від таких новин. Ось вже другий день лежу, лежу і намагаюся зрозуміти, як мені жити далі.

You cannot copy content of this page