– Хіба ти мужик? Кинув дружину та дитину! Дід там мабуть у труні перевернувся!
– Діда вже дев’ять років як нема! І він би не ліз у моє життя.
– А я й не лізу! Я говорю тобі в обличчя те, що інші за спиною шепочуть. Сім’я – це святе і треба намагатися її зберегти, хоч би заради дитини!
– Не треба мені нічого казати, зрозумів? Я сам розберуся, як мені жити!
– Розібрався вже! Живеш один. Зняв будку, як собака. Дитину бачиш по суботах, як за розкладом. Дожився…
– Це не твоя справа!
– Ти мій син. Все мої справи!
– Ні. Не все!
Віктор Миколайович стояв у дверях. Одна рука на одвірку, друга стиснута в кулак, обличчя багряне.
Артем проскочив повз, не дивлячись. На сходах пахло кішками та мокрим бетоном. Знизу хтось заходився кашлем. Ліфт, звісно, не працював. Як завжди…
– Агов, – крикнув батько зверху. – Агов! Ти куди? Я з тобою розмовляю!
Артем не обернувся…
… Потім він довго згадуватиме, що ще крикнув тоді батько. Якесь слово. Може, “зачекай”. Може, “повернися”. Чув він його чи придумав потім – так і не розібрав.
Після того вечора вони припинили розмовляти…
Не одразу. Спочатку була пауза в кілька днів – Артем так думав, що пауза. Потім батько не подзвонив на день народження.
Артем не привітав його з Днем батька. Потім була відпустка, і Артем поїхав не до батька, а на море. Потім батько не подзвонив на Новий рік…
Так непомітно вималювався графік: хто кому не дзвонить…
Артем жив у обласному центрі, за годину їзди від батьківського містечка. Ближче нікуди – і далі нікуди.
…Він дізнавався про батька від тітки Валі, сусідки по майданчику. Та іноді писала в месенджер: «Твій знову батарею міняє, один поліз, я мало не викликала швидку, серце схопило». Або: «Твій ходив за хлібом, упав на ґанку, коліно розбив, але нічого, підвівся».
Тітка Валя називала Віктора Миколайовича “твій”. Наче батько був предметом, який Артем забув у старій квартирі.
Артем відповідав коротко: «Дякую». Або: “Зрозумів”. Один раз: “Передай, що в мене все нормально”.
Тітка Валя передавала. Батько не відповідав…
…Через півтора року Артем познайомився з Оленою. Вона працювала в тому ж бюро, малювала фасади, носила великі окуляри і сміялася так, ніби довкола завжди було сонце.
Вони почали жити разом. Артем хотів розповісти батькові, навіть набрав номер – пальці зависли над екраном. Він поклав слухавку і сказав собі: – Потім.
Потім стало легко не дзвонити. Звикли, як звикаєш до шуму дороги за вікном: спочатку бісить, а потім не помічаєш.
Іноді, щоправда, накривало…
Накривало завжди однаково. Він повертався додому, Олена вже спала, квартира тиха. Він сідав на кухні, відчиняв ноутбук, дивився на екран – і раптом бачив батьківську кухню.
Газову плиту, пляшку з олією на підвіконні, календар із церковними святами, який батько щороку купував у церковній лавці, хоча до церкви не ходив.
Артем пам’ятав, що на січневій сторінці календаря завжди був сніг, а на серпневій – яблука. І це було так безглуздо і так точно.
Він зачиняв ноутбук і йшов спати.
Якось Олена запитала:
– Ти зі своїм батьком не спілкуєшся?
– Ні.
– Давно?
– Давно.
– Чому?
Артем помовчав, потім сказав:
– Він вирішив, що я неправильно живу. Я вирішив, що він не має права так вирішувати.
– І все?
– І все.
Олена кивнула й більше не питала. Тільки іноді, коли вони їхали повз автобусну зупинку з оголошенням «Туристичні тури – Верховина, Яремча», вона тихо говорила: «Може, з’їздимо, га?».
Артем відповідав: «Колись» чи «Іншого разу».
…Йому було сорок два, коли зателефонував незнайомий номер…
– Артеме Вікторовичу?
– Так.
– Я сусідка вашого батька. Тамара Петрівна. Він біля магазину… упав. Швидка забрала. Ви б приїхали.
Артем не пам’ятав, як одягався. Не пам’ятав де поставив машину. Пам’ятав лише руку Олени на плечі та її голос:
– Я з тобою.
…У коридорі лікарні пахло хлоркою та борщем із їдальні. Чергова медсестра, не зводячи очей з телефону, сказала:
– Дванадцята палата, другий поверх. Але відвідування із шістнадцятої.
Було вже без десяти. Артем сів на пластиковий стілець і почав чекати.
…Батько лежав на спині. Очі заплющені. Руки поверх ковдри, великі, з мозолями, які не пройшли навіть на пенсії. Ніс загострився. Вилиці проступили так, ніби хтось провів по обличчю різцем.
Артем сів поруч. Смикнувся взяти за руку – і не взяв.
Батько розплющив очі. Подивився довго, начебто фокусував об’єктив.
– Артемко…
– Тату, я тут.
Батько ворухнув губами. Артем нахилився.
– Я думав, що ти не приїдеш.
– Приїхав.
– Добре, – і заплющив очі, заснув.
Артем так і сидів. Він боявся поворухнутися, боявся, що коли він встане, все знову почнеться: пауза, тиша, графік.
Коли батько прийшов до тями, Артем запитав:
– Як ти впав?
– Заледенів асфальт. Тьху.
– Рука болить?
– Все болить. А рука – особливо.
Артем обережно взяв батьківську долоню. Та була суха та гаряча.
– Тату, я…
– Не треба.
– Треба. Вибач мені.
Батько не відповів. Тільки стиснув його пальці. Міцно, як п’ять років тому тримався за одвірок.
Потім сказав тихо:
– Я теж. Я теж, недолугий, вибач.
Олена стояла у дверях. Побачила їхні руки і тихо вийшла…
Після лікарні Артем почав їздити кожних вихідних. Дві години автобусом – дорогу перекопали, ремонт тривав другий рік.
Він виходив на зупинці біля «Копійочки», йшов через двір, повз іржаві гойдалки, повз гаражі, де стояв «Москвич» батька, який уже чотири роки не міг виїхати – спустило два колеса, і не було кому качати.
Батько зустрічав на порозі. Завжди в одній і тій же сорочці. Завжди запитував: “Чай будеш?” – ніби Артем міг відмовитись.
Вони пили чай, їли бутерброди: чорний хліб, масло, ковбаса, – все нарізане тонко, як на свято. Розмовляли. Обережно, ніби перевіряли лід.
– Як Олена?
– Добре. Передає привіт.
– Передай їй теж.
Пауза.
– А Сашко?
– Росте. У п’ятий пішов. Математика кульгає, але фізрук його хвалить.
Батько посміхнувся. Посмішка вийшла кривою – заважав рубець на щоці, старий від верстата.
– Фізкультура це добре. Значить, міцний.
…Одного разу Артем приїхав а батько не відчинив двері. Артем постукав. Зачекав. Постукав знову. Серце зайшлося.
Потім почув кроки. Двері відчинилися – батько стояв у трусах і майці, мокрий.
– Ти що?
– Я у ванній був. Що, не можу помитися?
Артем видихнув. Руки тремтіли. Він засунув їх у кишені, щоб батько не бачив.
Батько, звісно, побачив.
– Ти чого?
– Нічого. Злякався просто.
– Чого боятися? Я всіх вас переживу.
Він сказав це бадьоро, але Артем помітив, що батько йшов до дивана і тримався за стіну.
Того вечора Артем не поїхав, залишився ночувати. Олена написала: “Правильно”. Він перечитав тричі…
…Через два місяці стан батька погіршився. Лікар – молодий, втомлений, із темними колами під очима – сказав у коридорі:
– Інс.ульт був малий, але другий може бути більшим. Ви, напевно, розумієте.
Артем розумів.Він перевіз батька в обласну лікарню, – краще обладнання, кращий догляд. Батько бурчав:
– Навіщо витрачаєшся, я й там нормально лежав.
– Це не обговорюється, – відповів Артем.
Батько замовк. Артему здавалося, що він навіть задоволений.
Якось, батько сидів у ліжку, підпертий подушками. За вікном починався листопад – сірий, дощовий.
– Артеме, я ліжко в зачиненій кімнаті поставив. Ну в тій, маминій кімнаті… – він помовчав.
– Навіщо мені ліжко, тату?
– Не тобі, Сашкові. Нехай приїжджає. Хай спить там, коли захоче. Буде його кімната. Я там пилососом прибрав, до речі.
Артем не знайшовся, що сказати. Батько – людина, яка за все життя не торкнулася пилососа – пилососив спальню для онука.
– Тату…
– Мовчи. Я говорю, нехай приїжджає. І Олена нехай. І ти. Усі приїжджайте. Годі вже.
– Добре. Приїдемо.
Батько кивнув головою. Потім глянув у вікно.
– Час як минув, – сказав він. – Начебто вчора ти на велосипеді подвір’ям ганяв. А сьогодні – мужик. З сивиною.
Артем хотів сказати щось важливе, але горло стиснуло. Він тільки кивнув.
…Батька не стало вночі, за тиждень.
Артем приїхав уранці. Тітка Валя вже стояла в коридорі, притискаючи до грудей пакет із продуктами, який не було кому їсти.
– Пішов тихо, уві сні, – сказала вона. – Без мук.
Артем увійшов до кімнати. Ліжко було акуратно застелено, ніби батько просто вийшов на хвилину – у магазин, по хліб…
…Він розбирав квартиру три дні. Речей було трохи: одяг, інструменти, посуд, календарі – за всі роки, акуратно складені в стос. На серпневій сторінці останнього – яблука.
У кухонній шафі, за банкою з гречкою, стояв синій поліетиленовий пакет. Артем розв’язав його.
Усередині – зошит. Шкільний, у клітку, тридцять шість аркушів.
Артем відчинив. Почерк рівний, технічний – батьківський. Літери прямі, наче виведені по лінійці.
Перший запис, без дати:
– Синку, сьогодні на ринку мужик продавав карасів. Живих. Я згадав, як ми з тобою їздили на річку. Ти тоді карася спіймав, радів, а він тобі в долоню колючку увігнав.
– Ти не плакав. Тільки губу закусив. Я тоді подумав – міцний росте. Зараз думаю – може, даремно міцний. Може, якби плакав, було б простіше.
Другий:
– Тамара Петрівна сказала, що ти одружився знову. Не одружився, а живеш. Все одно – добре. Олена, значить. Хай буде Олена. Я запам’ятав.
Третя:
– У Сашка день народження був. П’ять років. Я купив йому набір викруток. Сидів, загортав, думав – навіщо? Тобі відправляти, ти все одно не візьмеш. Поклав у шафу. Викрутки в коридорі, третя полиця знизу.
Артем підвівся, пройшов у коридор та відчинив шафу. Третя полиця знизу. Набір викруток у пластиковій упаковці. Нерозкритий.
Він стояв у коридорі, тримав викрутки в руках і не міг дихати. Повернувся до зошита.
– Артеме, я вчора стояв на ґанку, дивився, як сніг іде. Згадав, як ти в дитинстві сніжинки на рукавицю ловив і роздивлявся.
– Казав: “Тату, вони всі різні!” Я тоді посміявся. А ти мав рацію. Усі різні. Я теж думав, що всі сварки однакові. А вони різні. Наша з тобою – найдурніша.
Передостанній запис:
– Якщо ти колись подзвониш, я зніму слухавку на першому гудку. Говоритиму хоч про що. Хоч про викрутки. А можна просто помовчати.
Остання – один рядок:
– Синку, я тебе люблю. Знав би ти, як довго я це не казав.
Артем сидів на батьківському дивані із зошитом на колінах. Викрутки – поруч. З кухні долинав запах – ніби батько щойно нарізав бутерброди.
Він набрав номер Олени…
– Лєно…
– Що трапилося?
– Нічого. Просто. Я тебе кохаю. Чуєш?
Олена помовчала. Потім сказала тихо:
– Чую. Я тебе також.
Артем поклав слухавку та відкрив зошит. Він перечитав із початку знову і знову.
За вікном падав сніг. Усі сніжинки різні. Він уже це знав. Знав із дитинства. Але тільки тепер зрозумів, наскільки це важливо – сказати вголос, поки можна. Встигнути сказати, поки не стало пізно…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
