Виходить, ти повністю забезпечена житлом, а мій син живе в чужому домі, у дружини. Якщо щось раптом піде не так — він піде звідси, з чим прийшов. Вадим легенько форкнув і усміхнувся, піднімаючи ключ. — Мамо, не з тим, з чим прийшов. У мене тепер є чудовий шуруповерт. — Я кажу серйозно, Вадиме. — Я теж. Він, між іншим, дуже дорогий

Олеся роздрукувала фотографії однокімнатної квартири й поспіхом ховала їх під щоденник. Здавалося б, звичайні папірці, та для неї вони були справжнім оберегом — символом її майбутньої незалежності. Олеся ще не знала, що саме ці аркуші стануть початком неабиякої баталії.

Ця квартира одразу запала їй у душу. Не якась вишукана чи з дизайнерським ремонтом, а звичайна однокімнатна на шостому поверсі. Нормальна кухня, засклена лоджія, світла кімната, охайна ванна й під’їзд, у якому не хотілося пришвидшувати крок.

Головне було інше — будинок розташовувався всього за десять хвилин від великого медичного центру та кількох офісних будівель. Ідеальне місце для здачі в оренду, як не крути.

Два тижні Олеся вже переглядала варіанти. Навесні вона продала кімнату в комунальній квартирі, яку успадкувала від бабусі. Та кімната роками стояла майже без діла.

Спочатку там мешкала бабусина знайома, потім Олеся здавала її студентці, але з сусідами постійно виникали якісь неприємності. То нова черга на кухню, то суперечки через пральну машину, то один із власників вирішував підселити родича.

Після чергового дзвінка через забуту на плиті каструлю Олеся остаточно вирішила: інвестиційний об’єкт, заради якого їй доводиться обговорювати чужі кухонні прилади о дев’ятій вечора, їй просто не потрібен.

Кімнату вдалося продати за 850 000 гривень. До цієї суми додалися 400 000 гривень, які Олеся накопичила ще до шлюбу і зберігала на окремому рахунку. Разом виходило 1 250 000 гривень її особистих грошей, що жодним чином не стосувалися сімейного бюджету.

Жінка не хотіла витрачати їх на нову машину, ремонт у своїй квартирі чи розкішну відпустку. Вона вирішила купити невелику, окрему квартиру, трохи її облаштувати й здавати в оренду.

Вадим знав про її наміри.

— Тільки не бери перший поверх, — сказав він, коли Олеся вперше розповіла про свій задум. — І останній я б теж не радив. Решту дивися вже сама.

— Дуже вичерпна консультація, дякую.

— Можу ще додати: дивись, щоб труби не протікали.

— Все, тепер я озброєна знаннями.

На цьому їхнє обговорення практично і завершилося. Вадим ніколи не вважав ці гроші спільними. Кімната була Олесиною, дошлюбні заощадження — теж її. Вони із самого початку домовились, що у кожного залишається частина особистих грошей, а на спільні витрати обидва переказують певну суму. За три роки спільного життя така система жодного разу не створила серйозних проблем.

Жили вони у трикімнатній квартирі Олесі, яку вона придбала ще до знайомства з Вадимом. Тоді вона продала невелику квартиру, яку їй колись допомогли купити батьки, додала іпотеку, а потім достроково її погасила. Коли вони почали жити разом, квартира вже повністю належала Олесі. Через півтора року вони розписалися.

Вадима, наскільки Олеся розуміла, таке становище справ зовсім не турбувало. Він працював інженером у сервісній компанії, добре заробляв, брав участь у спільних витратах, купував техніку, оплачував половину поїздок і значно більшою проблемою вважав бачок унітазу, що протікав, ніж прізвище власника у виписці.

У неділю до них завітала Вадимова мати, Алла Борисівна. Вона з’явилася близько полудня з контейнером сирників і пакетом помідорів.

— Я їх сама вибирала, — одразу заявила вона. — Зараз у магазинах на помідорах можна збанкрутувати, а на смак вони як трава.

Поки Олеся ставила чайник, Вадим пішов у ванну, щоб розібратися з тим самим бачком, який почав підозріло посвистувати. Алла Борисівна залишилася в передпокої сама.

Роздруківка оголошення лежала на невеликій тумбі. Олеся напередодні ввечері знову дивилася планування і просто забула прибрати аркуші. Коли вона повернулася з кухні, свекруха вже сиділа за столом і уважно розглядала фотографії.

— А це що таке? — поцікавилася Алла Борисівна.

— Квартиру дивлюся, — відповіла Олеся.

— Яку ж це квартиру?

— Однокімнатну.

Алла Борисівна перегорнула сторінку.

— Для кого?

Олеся не одразу зрозуміла запитання.

— В якому сенсі?

— Ну не просто ж так ти її купуєш.

— Просто так квартири зазвичай і не купують, мамо. Хочу здавати.

Алла Борисівна підняла очі.

— Так у вас же вже є житло.

— Є, — спокійно підтвердила Олеся.

— Три кімнати.

— Саме тому я в цю переїжджати не збираюся.

Олеся поставила на стіл чашки.

— Гроші після бабусиної кімнати залишилися. Додам свої заощадження і візьму однокімнатну.

Свекруха ще раз переглянула оголошення. Цього разу вже значно уважніше.

— А скільки вона коштує?

— 1 100 000 гривень.

— А кімната скільки дала?

— 850 000 гривень.

— Значить, ще 250 000 гривень додаєш?

— Якщо цю візьму — так. Ще десь 150 000 гривень залишиться на дрібний ремонт, меблі та як резерв.

Алла Борисівна кілька секунд мовчала, наче щось обмірковуючи. Потім запитала:

— А оформляти на кого будеш?

Ось тут Олеся справді здивувалася.

— На себе, звісно.

Свекруха акуратно поклала аркуші на стіл.

— Я б на твоєму місці зараз взагалі не квапилася з такою покупкою.

— Чому ж?

— Бо спочатку треба вирішити значно важливіше питання.

З ванної показався Вадим із розвідним ключем у руці.

— Яке ще питання, мамо?

— Твоє, сину, — відповіла мати, дивлячись на Олесю.

— Я не про бачок, Олесю, — свекруха поглянула на невістку так серйозно, ніби та щойно оголосила про розробку власного космічного корабля. — Навіщо вам ще одна квартира? Спочатку треба подбати про житло для мого сина.

У кухні запала мертва тиша. Вадим, який досі тримав у руці розвідний ключ, повільно опустив його. Олесі здалося, що вона просто не розчула.

— Про кого ми подбаємо? — перепитала Олеся, намагаючись зберегти спокій.

— Про Вадима, звичайно, — впевнено відповіла Алла Борисівна.

— Подбаємо про його житло?

— Саме так.

Олеся на мить розгубилася.

— А де ж він зараз, на вашу думку, мешкає?

Свекруха незадоволено підібгала губи, її погляд став більш гострим.

— Ти прекрасно розумієш, про що я веду мову.

Олеся спокійно сіла навпроти, склавши руки на грудях.

— Ні, Алло Борисівно, поки що не дуже розумію. Поясніть.

Алла Борисівна махнула рукою кудись убік, ніби за стіною ховався її головний, незламний аргумент.

— Ця квартира, де ви зараз живете, — твоя.

— Моя, — підтвердила Олеся.

— Ти її купила до шлюбу.

— Так, це правда.

— Отже, Вадиму вона не належить.

— Не належить, — погодилася невістка.

— Ось бачиш! — Свекруха тріумфально розвела руками.

Олеся перевела погляд на свекруху.

— І що ж це означає, Алло Борисівно? Що «ось бачиш»?

— А те й означає. Виходить, ти повністю забезпечена житлом, а мій син живе в чужому домі, у дружини. Якщо щось раптом піде не так — він піде звідси, з чим прийшов.

Вадим легенько форкнув і усміхнувся, піднімаючи ключ.

— Мамо, не з тим, з чим прийшов. У мене тепер є чудовий шуруповерт.

— Я кажу серйозно, Вадиме.

— Я теж. Він, між іншим, дуже дорогий.

Алла Борисівна навіть не поворухнула бровами. Ні усмішки, ні розуміння. Вона була сповнена своєї правоти.

— Ти зараз жартуєш, а життя довге. Родини бувають різні. Сьогодні у вас все добре, а що буде через п’ять років?

Олеся повільно відпила чай. Тепер її свідомість прояснилася, і вона чітко побачила, куди хилить свекруха.

— І що ж ви мені пропонуєте, Алло Борисівно?

Алла Борисівна, здавалося, тільки цього й чекала. Її обличчя проясніло.

— Купити цю квартиру, про яку ти говориш, і оформити її на Вадима.

Вадим миттєво перестав усміхатися, його погляд став серйозним. Олеся ж, навпаки, відчула, як її цікавість розгоряється.

— На Вадима? — перепитала вона.

— Звісно! Навіщо тобі друга квартира? Одна у тебе вже є, своя. А у нього ж немає жодного власного метра, розумієш?

— Стривайте, стривайте. Я ж збираюся купувати квартиру на гроші від продажу моєї кімнати і на мої власні дошлюбні заощадження.

— Я це знаю, — підтвердила свекруха.

— І оформити її я повинна на вашого сина?

— Ви ж чоловік і дружина, Олесю. Не на чужу ж людину оформляти.

Олеся деякий час уважно розглядала Аллу Борисівну. Вона не бачила в очах свекрухи жодного бажання образити. Найбільше вражало те, що Алла Борисівна дійсно вважала свою пропозицію цілком розумною і справедливою.

— Тобто моя перша нерухомість залишається моєю, тож другу я мушу купити Вадимові? — уточнила Олеся, повільно, наче про себе.

— Ну а як інакше справедливо? — незворушно запитала Алла Борисівна.

Вадим поставив розвідний ключ на підвіконня, дивлячись на матір.

— Мамо, мені здається, ти не туди приїхала.

— Я саме туди, сину, — твердо відповіла вона. — Просто ви, молоді, про майбутнє не думаєте.

— Мені тридцять сім, — нагадав Вадим.

— Для матері ти все одно молодий, — відмахнулася Алла Борисівна.

— Дуже зручно, — пробурмотів Вадим.

Свекруха повернулася до нього.

— Тобі самому комфортно жити у квартирі дружини?

— А що зі мною повинно статися? Я щоранку прокидаюся і думаю: знову стіни не мої? — Вадим розвів руками.

— Не пересмикуй мої слова, — невдоволено сказала Алла Борисівна.

Олеся вирішила змінити тактику.

— Алло Борисівно, а у вас же є гараж? — обережно запитала вона.

Свекруха одразу насторожилася, її погляд став підозрілим.

— Є.

— І ділянка з будиночком.

— Дача, — поправила Алла Борисівна.

— Добре, дача. То продайте гараж, дачу, додайте свої заощадження і купіть Вадимові квартиру. Раз це для вас настільки важливе питання.

Алла Борисівна миттєво випрямилася, її обличчя набрало кам’яного виразу.

— Це ще навіщо? — її голос звучав холодно.

— Щоб забезпечити сина житлом.

— Моє майно мені самій потрібне, — відрізала свекруха.

— Навіщо ж?

— А якщо щось трапиться? Це ж моя страховка на старість!

Олеся повільно кивнула, її очі звузилися.

— Тепер мені зрозуміло.

— Що тобі зрозуміло?

— Ваше майно — ваша особиста страховка. А моє майно чомусь має стати страховкою Вадима, — сказала Олеся, підкреслюючи кожне слово.

— Я не це казала, — заперечила Алла Борисівна, але в її голосі вже прозвучали нотки невпевненості.

— Майже це, — не відступила Олеся.

— Ти знову все перекручуєш! — обурилася свекруха.

Олеся вже не змогла стримати посмішки.

— Ні, Алло Борисівно, схема просто чудова! Вам би її запатентувати, поки великі банки не перехопили ідею. Клієнт приносить свої гроші, а актив оформляють на родича банку. Геніально!

Вадим форкнув і відвернувся до вікна, намагаючись приховати усмішку.

Алла Борисівна грізно подивилася на сина.

— Смішно тобі?

— Трохи, — зізнався Вадим.

— Дарма, — сказала вона, підсуваючи до себе чашку, але пити так і не стала. — Я взагалі-то не для себе стараюся. Я ж про тебе думаю, сину. Невже тобі самому не неприємно усвідомлювати, що у тебе немає жодного власного квадратного метра?

Вадим вже відкрив було рота для чергового жарту, але раптом зупинився. Він подивився спочатку на матір, потім перевів погляд на Олесю.

— Взагалі-то, були.

Олеся миттєво повернула голову до чоловіка.

— У сенсі?

— Квадратні метри.

Алла Борисівна швидко втрутилася, її голос звучав різко.

— Вадиме, це зовсім інша історія.

— Чому інша?

— Тому що до Олесі вона не має жодного стосунку!

Олеся поставила чашку на стіл.

— А от тепер уже цікаво, — промовила вона.

Вадим провів долонею по потилиці, ніби зважуючи, чи варто продовжувати.

— Після дідуся квартира залишилася.

— Якого дідуся?

— Батька маминого. Це було років п’ять тому.

— І що далі?

— Спадкоємцями були ми з мамою. Половина на половину.

Олеся подивилася на Аллу Борисівну. Та почала ретельно розгладжувати серветку на столі, уникаючи її погляду.

— І де ж ця квартира?

— У мами, — відповів Вадим.

— А твоя половина?

— Я їй подарував.

У кухні знову запала тиша. Цього разу навіть холодильник, здавалося, загудів надто голосно.

Олеся знала, що кілька років тому Алла Борисівна успадкувала квартиру від свого батька. Знала, що це житло здається в оренду. Але про те, що половина квартири спочатку належала Вадиму, чоловік ніколи не згадував.

— Чому подарував? — нарешті запитала вона.

Вадим знизав плечима.

— Тоді я винаймав квартиру, нормально заробляв. Мама саме вийшла на пенсію. Вона сказала, що здаватиме дідову квартиру, щоб мати додаткові гроші до пенсії. Мовляв, якщо власників двоє, все буде складніше з оформленням. Я вирішив, що мені ця частка тоді не потрібна, і оформив її на неї.

Алла Борисівна швидко втрутилася в розмову.

— Ти сам так вирішив, Вадиме. Я тебе не змушувала.

— Я й не кажу, що змушувала, мамо.

— От саме.

Олеся знову подивилася на свекруху, в її очах тепер був зовсім інший вираз.

— Тобто у Вадима була частка у квартирі? Своя частина нерухомості?

— Ну, була, — відповіла Алла Борисівна, намагаючись зберегти спокій.

— І він її вам просто віддав? Подарував?

— Так, подарував.

— А тепер ви пропонуєте мені придбати йому нову квартиру замість цієї?

— Це зовсім інше! — роздратовано заявила свекруха.

— Чому ж інше? Як тоді це називається?

Алла Борисівна помітно нервувала.

— Та квартира взагалі не для обговорення. Я її здаю.

— От саме тому вона стає надзвичайно цікавою для розмови.

— Але ж там люди живуть!

— Я нікого не збираюся виселяти, — Олеся спокійно глянула на неї.

— То до чого весь цей діалог?

Олеся лише розвела руками.

— Я просто намагаюся розібратися у вашій системі забезпечення Вадима житлом. Коли він мав власну нерухомість, то віддав її вам. Ви її зберегли і тепер отримуєте з неї дохід. А тепер виходить, що Вадим раптом жахливо незабезпечений житлом, і цю проблему чомусь повинна розв’язувати я.

Вадим, який досі мовчав, більше не посміхався. Він подивився на матір.

— Мамо, скільки ти зараз отримуєш за ту дідову квартиру?

— А до чого це тут? — Алла Борисівна відмахнулася.

— Просто цікаво, — Вадим не відступав.

— Дванадцять тисяч гривень, — неохоче відповіла вона.

— Кожен місяць?

— Ну так, звичайно.

— І давно?

— Вадиме, я не розумію, до чого ти ведеш.

— Ні до чого, — він підійшов і сів поряд з Олесею. — Просто все це разом сьогодні звучить якось… дуже дивно.

Алла Борисівна насупилась.

— Ти ж мені сам подарував ту частку! Я тебе не просила!

— Просили, мамо.

— Ні, не просила!

— Мамо, ти кілька місяців розповідала, як тобі важко на одну пенсію, і що краще, аби квартира була в одного власника.

— Я просто пояснювала тобі ситуацію.

— Добре, пояснювала. Я погодився. І до цього моменту мене все влаштовувало.

— Тоді чого ти зараз?

— Тому що тепер ти сидиш на кухні у моєї дружини й переконуєш її, що вона зобов’язана купити мені квартиру.

Свекруха замовкла. Вадим продовжив, вже без жодної тіні посмішки:

— Мені не потрібна квартира за гроші Олесі.

— Це зараз не потрібна, — швидко сказала Алла Борисівна.

— І завтра не потрібна.

— Ти не знаєш, що буде завтра.

— Якщо колись захочу мати власну нерухомість, я буду на неї заощаджувати сам.

— А навіщо тоді взагалі сім’я? — кинула свекруха.

Олеся вже не витримала.

— До речі, я теж хотіла це запитати. Справді цікаво. У вашому розумінні, родина — це коли дружина купує чоловікові житло, а мати продовжує здавати в оренду те, що чоловік їй уже подарував?

— Ти знову все зводиш до грошей, — обурилась Алла Борисівна.

— Ми вже двадцять хвилин обговорюємо придбання квартири за мільйон сто тисяч гривень. Було б дивно зводити розмову до квітів.

Вадим першим засміявся. Цього разу навіть Алла Борисівна зрозуміла, що далі сперечатися немає сенсу. Вона різко підвелася.

— Робіть, що хочете!

— Ми приблизно це й планували, — спокійно відповів Вадим.

— Тільки потім не скаржтеся!

— Кому саме? — запитав він.

— Мені.

— Добре. Якщо квартира Олесі почне мене утискати, одразу вам зателефоную.

Мати кинула на нього важкий погляд.

— Дуже ти смішний став.

— Це від відсутності власної нерухомості, — Вадим підморгнув Олесі.

Олеся вже співчувала бідному бачку: такими темпами Вадим міг провести решту неділі у ванній, аби тільки не продовжувати цю розмову. І справді, після того як Алла Борисівна пішла, він одразу ж взявся за інструменти.

Через п’ять хвилин Олеся підійшла до нього.

— Чому ти мені ніколи не розповідав про дідову квартиру?

Вадим сидів навпочіпки біля бачка, щось там крутячи.

— Не знаю. Для мене вона вже давно мамина.

— Я не про власність. Я про те, що половина була твоя.

— А навіщо тобі було це знати?

Олеся замислилася. Сам по собі цей факт її не турбував. Вадим подарував свою частку матері ще до того, як вони познайомилися. Це було його майно, його особисте рішення.

— Мабуть, ні до чого, — визнала вона. — Просто сьогодні все це прозвучало дуже несподівано.

Він кивнув.

— Для мене теж.

— Не шкодуєш, що тоді віддав?

Вадим на кілька секунд зупинився, крутячи в руці пластикову гайку.

— Ні. Тоді мамі ці гроші справді були потрібні. І зараз я нічого вимагати назад не збираюся.

— Я й не пропоную.

— Але ось сьогоднішня логіка мені зовсім не сподобалася.

— Мені теж, — погодилася Олеся.

— Особливо момент, де ти повинна мене забезпечити.

Олеся притулилася до одвірка.

— До речі, пропозиція вигідна. Я купую, ти отримуєш.

— А потім я купую тобі машину?

— Ні. Потім твоя мама пояснює, чому машина тобі теж потрібніша.

Вадим усміхнувся. На цьому вони й закрили тему.

Через три дні Олеся поїхала оглядати ту саму однокімнатну квартиру. Вадим поїхав з нею. Квартира виявилася значно кращою, ніж на фотографіях.

Власниця продавала її після переїзду до доньки в інше місто. Документи були в повному порядку, жодних обтяжень. Ціна лишилася тією самою — 1 100 000 гривень.

Після покупки в Олесі залишилося 150 000 гривень із початкових 1 250 000 гривень.

На косметичний ремонт пішло 70 000 гривень: переклеїли шпалери в кімнаті, замінили змішувач, кілька розеток і старий кухонний лінолеум.

Ще 50 000 гривень Олеся витратила на потрібні меблі, недорогий холодильник і пральну машину.

30 000 гривень вона залишила на рахунку як резерв на випадок непередбачуваних витрат, пов’язаних із квартирою.

Вадим у витрати не втручався, зате два вихідних провів з інструментами в руках. Він зібрав шафу, повісив карнизи, закріпив полицю у ванній і радісно повідомив:

— Ось тепер моє придане почало працювати.

— Яке ж це?

Він відкрив ящик з інструментами.

— Моя колекція викруток.

— А чайник?

— Чайник поки чекає на розлучення, — засміявся він.

Наприкінці місяця Олеся розмістила оголошення про здачу квартири.

Квартира Олесі швидко знайшла мешканців — молоду пару, Іллю та Настю. Вони працювали неподалік, тому місце розташування було для них ідеальним.

Вже на першому перегляді Олеся відчула, що це саме ті люди: їхні питання були доречними, вони не сипали порожніми обіцянками, а одразу запитали, чи можуть самостійно замінити душову лійку, якщо їх не влаштує стара.

У неділю, після того, як ключі були передані, Олеся з Вадимом вирішили заїхати до Алли Борисівни. Свекруха зустріла їх з пирогом на столі, але про квартиру вперто мовчала, ніби чекала, поки вони самі почнуть розмову.

Зрештою її цікавість взяла гору.

— Ну що, здала? — нарешті запитала вона.

— Здала, — коротко відповіла Олеся.

— І за скільки ж?

— Дванадцять тисяч, — назвала суму Олеся.

Алла Борисівна щось швидко підрахувала в голові, і на її обличчі з’явилося зневажливий вираз.

— Не знаю, — протягнула вона. — Стільки грошей вкласти, щоб потім отримувати якісь дванадцять тисяч…

Вадим спокійно відрізав шматок пирога, не поспішаючи з відповіддю.

— Мамо, а ти ж свою теж здаєш, хіба ні?

— О, це зовсім інше!

Олеся з Вадимом мимоволі переглянулися. Вадим першим відвів погляд, стримуючи сміх.

— Звісно, інше, — погодився він. — То ж інвестиційна нерухомість. А в Олесі, мабуть, просто квартира від великої жадібності.

— Я зовсім не це мала на увазі! — вигукнула Алла Борисівна.

— А що тоді?

Свекруха лише махнула рукою, не бажаючи продовжувати розмову.

— Їж пиріг.

На цьому дискусія й завершилася. Звичайно, свою думку свекруха не змінила. Ще кілька місяців вона час від часу натякала, мовляв, Олеся могла б «розпоряджатися грішми більш по-сімейному».

Олеся більше не сперечалася. Тим більше, що квартира здавалася без проблем, орендарі платили вчасно, а її резервні 30 000 гривень так і лежали недоторканими на рахунку.

Але найцікавіше сталося пізніше.

Приблизно через пів року Алла Борисівна зателефонувала синові й поскаржилася, що у дідовій квартирі зламалися дверцята кухонної шафи.

— За таку дурницю майстер аж три тисячі гривень просить! Може, ти заїдеш, допоможеш?

Вадим приїхав у суботу, прихопивши свій ящик з інструментами. Олеся поїхала з ним, адже потім вони збиралися разом до магазину.

Доки Вадим замінював петлі, Алла Борисівна невпинно розповідала, які ж чудові у неї мешканці: такі акуратні, тихі, і платять завжди день у день. Олеся стояла біля вікна, дивлячись у двір.

Колись половина цієї квартири належала її чоловікові. Але Вадим сам віддав свою частку матері, щоб у неї був додатковий дохід до пенсії. Він був дорослою самостійною людиною і мав повне право розпоряджатися своїм майном так, як вважав за потрібне.

Кумедним було лише одне: Алла Борисівна продовжувала отримувати гроші з нерухомості, яка колись наполовину належала її синові, але при цьому щиро переймалася, що він сам залишився без житла.

Вадим закінчив з дверцятами, кілька разів відкрив і закрив їх, задоволено кивнувши.

— Готово. Ще років п’ять прослужить.

Алла Борисівна подивилася на його інструменти.

— Як добре, що у тебе це все є.

Вадим сховав викрутку у ящик.

— Я ж казав, мамо. Без квартири людина ще якось може. А без хорошої викрутки — значно складніше.

Цього разу Олеся засміялася першою. І навіть Алла Борисівна не змогла стримати легку посмішку.

You cannot copy content of this page