Скільки себе пам’ятаю, мама була одним із моїх найстрашніших кошмарів. А зараз, коли її життя під справжньою загрозою, я раптом усвідомлюю, що це моя мрія.
Мені доведеться констатувати, що я слабка і залежна людина. І мене можна назвати інвалідом душі. Я почуваюся себе непорозумінням і помилкою.
Моя мама – хороша людина. Добра, життєрадісна, сильна. Батько теж. А ось я зовсім не така. Я майже не пам’ятаю, що таке бути щасливою, життєрадісною, сильною. Якщо бути чесною, я взагалі не знаю, якою треба бути.
Я завжди носила ярлик егоїстичної та складної дитини. Але скільки я себе пам’ятаю, мною завжди рухало бажання сподобатися і догодити. Насамперед отримати схвалення своєї матері. Я добре вчилася, добре поводилася і намагалася не показувати, як мені насправді погано. Я майже не пам’ятаю, коли справді мені було добре.
Ось не стало моєї кішки, а я знаю, що мені не треба показувати горя. І мене ніхто не хоче залишати з моїм горем наодинці. Я не можу залишитися сама у своїй кімнаті, приходять зі своїми мудрими думками — «Це життя. Ніхто не вічний. Не треба плакати”. Я завжди приховувала свої негативні емоції, як якийсь злочин. І позитивні теж приховувала. І щоразу, коли я виявляла невдоволення, я відчувала глибоке і нестерпне почуття провини.
Моя мама завжди була дбайливою і люблячою. А насправді я вважаю, що вона кохає мене як річ. І я вважаю свою роль — роль ляльки тупої дорослої дівчинки. Зовні я соціалізована та щаслива особистість. А всередині — порожнеча та розруха. Зрозуміло, справа не тільки й у моїй матері. Але я змушена констатувати факт, якщо мати не стане, з мене зійде величезний тягар. Тягар тривожної мати, яка все контролює. Я зможу дозволити собі багато чого, без гнітючого почуття провини.
Можливо, хтось скаже, що я більше нікому не потрібна у цьому світі. Так я і так нікому ніколи не була потрібна в цьому світі, як людина. Я ніколи не любила свою матір. Постійно сюсюкаючу і при цьому не дозволяючи жодних емоцій, крім радості. І я нарешті хочу відчути смак власних рішень. Насправді найкращий результат — щоб її кращі аналізи підтвердилися, і вона далі жила. А я теж далі жила, але у відриві від неї бігла там на інший кінець світу, просто виконуючи формальні зобов’язання дочки перед матір’ю.
А суть моєї сповіді в тому, що я б нітрохи не засмутилася якби матері не стало і навіть зраділа б цьому. Я не сумніваюся, що більшість людей мене за це засудять. І я певною мірою засуджу себе навіть за цю думку. Ви знаєте, як такі негарні думки часто мене відвідували. А ось бажання не народжуватись у принципі, куди частіше.
Я б не хотіла слухати на своїх днях народження, коли перераховуються мої заслуги таке: «Це все я, це все завдяки мені, це мої заслуги». Але це і мої заслуги! Це я зробила. Це я намагалася. Це я проливала піт, це я проливала сльози.
