– Що означає, Єгор залишиться у нас на тиждень? – недовірливо перепитала Міла.
Вадим натужно вивчав нерівності на скатертині, ніби там була зашифрована відповідь.
– Ну, Свєтка летить у відпустку. Сина взяти не може, там якийсь тур із подругами, без дітей. Попросила забрати Єгора на тиждень. Я сказав – звісно, не питання. Нам же не важко, правда?
Він промовив це тим самим буденним тоном, яким зазвичай повідомляв, що купив хліб, або, що завтра заїде на мийку. Наче йшлося не про живу п’ятирічну дитину, а про посилку, яку треба десь перетримати до понеділка.
– Вадиме, я працюю з дому! – Міла уважно подивилася на чоловіка. – Саме працюю! Не в стелю плюю і не серіали дивлюся! Я вісім годин за комп’ютером проводжу, у мене зідзвони, дедлайни. Хто, по-твоєму, стежитиме за Єгором?
Вадим нарешті глянув на дружину.
– Ну… Ми разом якось, – він невпевнено повів плечем. – Ти ж удома цілий день. Я вранці й увечері з ним посиджу… Ну, у сенсі… Він тут буде, а ти…
– Ти візьмеш відпустку і сидітимеш з ним?
– Міло, ну яка відпустка, у мене проєкт горить! – Вадим насупився, ніби Міла запропонувала йому звільнитися.
– Я взагалі зараз раніше дев’ятої з роботи не приходжу. Просто трохи перебудуй графік, посунь там щось.
– Єгор взагалі самостійний хлопчик, йому багато уваги не потрібно. Увімкнеш йому мультики, даси розмальовку, він сам грає. Ти його навіть не помітиш.
Міла повільно встала з-за столу.
– Самостійний хлопчик? Йому п’ять років! Ти сам себе чуєш?
– Ну, а що такого? Подумаєш тиждень.
– Подумаєш? – Міла розвернулася до нього. – Мій проєкт теж горить, Вадиме! Тільки чомусь твоя робота – це священна корова, а моя – так, нісенітниця, можна посунути.
– Ти не спитав, чи зручно мені! Не поцікавився, може, у мене дедлайн. Ти просто погодився на вимоги Світлани!
– Міло, це ж мій син!
– А я твоя дружина! І в мене теж є робота, обов’язки та, уяви собі, думка! Хочеш, щоб Єгор жив тут тиждень – наймай няню, клич маму. Роби, що хочеш! Але я тобі не безплатна доглядальниця, запам’ятай це!
Міла увійшла в кабінет і зачинила за собою двері. Сіла за стіл, відчинила ноутбук. На екрані блимало чотирнадцять непрочитаних повідомлень від замовника, і кожне починалося із «Терміново».
Вона намагалася зосередитися на листі, але погляд плив убік, а думки поверталися до кухні. Не до Єгора – хлопчик ні в чому не винен, з ним проблем немає. До Вадима.
До його абсолютної впевненості, що можна прийти із готовим рішенням і навіть не подумати, що Міла може бути проти. Що її робочий день – це не декорація, яку можна будь-якої миті згорнути.
Найбільше Мілу дратувала ця його непохитна впевненість у власній правоті. Гаразд би він сам погодився допомогти колишній, але зробити це нишком, за спиною, а потім подати, як вирішену справу – це вже за межею.
Вона буквально бачила, як Вадим, притискаючи трубку до вуха, поважно кидає Свєті це своє фірмове «не питання», поки сама Міла в сусідній кімнаті ні про що не підозрює.
Він спочатку пообіцяв, узяв на себе зобов’язання, а її просто поставив перед фактом, ніби вона у цьому будинку предмет меблів, який не треба питати.
А тепер Вадим не розуміє, чому вона біситься і гнівається!
Міла вийшла з кабінету близько сьомої. Голова гуділа після чотирьох дзвонів поспіль, хотілося тиші та гарячого чаю. Але на кухні сиділа Зінаїда Павлівна. Свекруха посміхнулася, а у Міли мороз по шкірі пробіг.
– Люба, сідай, я борщ розігріла. Вадим попросив заїхати, повечеряємо разом.
Міла сіла. Тарілка з борщем виникла перед нею миттєво, як на замовлення.
– Я тут поговорила з Вадимом, – Зінаїда Павлівна помішувала чай. – Міло, хіба можна так відмовлятися від дитини? Хлопчик приїде лише на тиждень, а ти такий скандал влаштувала.
– Адже Єгор – син твого чоловіка. Ти повинна бути м’якшою і тямущою. Запам’ятай, що любляча дружина завжди знайде вихід із будь-якої ситуації.
– Я не відмовляюся від Єгора, – Міла взяла ложку. – Я не маю часу за ним дивитися. Це – різні речі. І це не моя дитина, Зінаїдо Павлівно.
Свекруха поставила чашку на блюдце з тихим стукотом.
– Як це не твоя? Ти вийшла заміж за Вадима – значить, прийняла його сина. Єгор тепер певною мірою і твоя дитина теж. Ти повинна ставитись до нього, як друга мати. Любити, дбати, робити все для хлопчика.
Міла перевела погляд на Вадима. Той сидів у кутку кухні та кивав. Кивав, як бовдур на приладовій панелі, погоджуючись з кожною фразою матері.
Міла не витримала цього німого засудження:
– Вадиме, у нас з тобою була інша домовленість. Єгор – твій син. Він у нас у вихідні та на свята. Я не підписувалася бути для нього безплатною нянею на повний робочий тиждень!
Зінаїда Павлівна почервоніла і схопилася зі стільця.
– Як ти можеш так казати? Що ти за жінка взагалі? У тебе материнського інстинкту немає, чи що?
– До чого тут інстинкт? – Міла намагалася говорити спокійно. – Я не можу стежити за Єгором, бо працюю!
Але Вадим похитав головою.
– Я, чесно кажучи, очікував від тебе більшого розуміння, Міло. Ти ж сама казала, що хочеш дітей. Тож, наші діти будуть для тебе менш важливими, ніж робота?
– Не пересмикуй, – відсунула Міла тарілку. – Це будуть мої діти, ті, яких я народжу! Наші спільні діти. Яке відношення Єгор має до цієї ситуації?
Але Зінаїда Павлівна вже закусила вудила.
– Ти така черства та безсердечна! Ти ж його просто не любиш, правда? Скажи прямо – ти терпіти не можеш Єгора? Дитина – тобі колючка в боці? Скажи, скажи!
Міла перевела погляд зі свекрухи на чоловіка, але Вадим не підвів очей, продовжуючи вивчати поверхню столу. Зінаїда Павлівна завмерла в драматичній позі, притиснувши руку до серця.
Вся сцена здавалася фальшивою та солодкою. Просте прохання про допомогу якимось чином непомітно переросло в допит.
Міла відчула в серці, що її вже у всьому звинуватили, і виправдовуватися зараз просто не було сенсу. Вона встала з-за столу.
– Я тиждень не сидітиму з Єгором! Вирішуйте це без мене!
І вона пішла до спальні. Позаду неї Зінаїда Павлівна тужно застогнала. Вадим щось пробурмотів. Міла зачинила двері та потерла обличчя руками. Їй навіть не дали як слід повечеряти…
Майже тиждень у квартирі панувала густа, гнітюча тиша. Міла та Вадим розмовляли лише за потреби: «Передай сіль», «Я спочатку прийму душ», «Вимкни світло». Ніяких суперечок, жодних примирень. Просто двоє людей, які старанно уникали одне одного.
…У п’ятницю Міла повернулася з магазину, відчинила двері та завмерла в коридорі. Біля стіни стояла маленька синя валіза на колесах, поруч з нею – дві сумки, наповнені речами, а з однієї стирчав плюшевий динозавр. Дитячий сміх лунав з вітальні.
Міла поставила пакети з продуктами на підлогу та зазирнула в кімнату. Єгор сидів на килимі, будуючи вежу зі свого конструктора. Він побачив Мілу, схопився та кинувся до неї, обійнявши її за ноги.
– Міла! Міла, привіт! Я приїхав до тебе! Тато сказав на цілий тиждень!
Міла погладила хлопчика по голові та посміхнулася йому. Єгор справді був не винен. Потім вона подивилася на Вадима. Він сидів на дивані, схрестивши ноги, і дивився на неї так, ніби щойно поставив їй мат за три ходи.
Задоволений переможець. Міла мовчки пішла до спальні. Вадим майже одразу пішов за нею та щільно зачинив за собою двері.
– Єгор залишиться у нас на тиждень. Світлана вже поїхала.
– Я розумію, – Міла стягнула светр, – звичайно.
– Ну, розумієш і добре, – посміхнувся Вадим, – це мало статися одразу. А ти проявила свою злість, відмовилася, влаштувала сцену. Чому? Зрештою, все ж гаразд.
Міла кивнула. Вадим пішов, задоволений собою.
Вона впала на ліжко і довго лежала нерухомо, дивлячись на зачинені двері. Вона не злилася на Єгора. Єгор був дитиною, щасливою бути вдома з татом.
Гнів душив її з зовсім іншої причини. Мілу глибоко образило те, як Вадим безцеремонно привів їй свого сина. А потім він сів на диван зі своєю огидною, переможною посмішкою.
Найбільше боліло те, що за п’ять днів їхнього мовчання він жодного разу не спробував пояснити свою поведінку.
Вадим не мав наміру йти на компроміс. Він просто перечекав, поки буря мине, і знову повівся цілком по-своєму…
Вона витягла з шафи стару дорожню сумку і почала методично набивати її речами. Спідня білизна, футболки, улюблені джинси. Туди ж поклала зубну щітку, зарядний пристрій і ноутбук. Нарешті вона витягла паспорт із шухляди.
У її рухах не було жодної метушні. Міла діяла в повній тиші, не дозволяючи собі жодної сльозинки. Усередині неї оселилася дивна порожнеча. Усвідомлення того, що вона не рівна своєму коханому чоловікові.
За годину Міла вийшла в коридор з валізою та сумкою. Вадим визирнув з кухні на звук, побачив валізу та зблід.
– Що це? Куди ти йдеш?
– Я йду, – Міла застібнула піджак.
– Що ти маєш на увазі, йду? Куди? Чому?
– Вадиме, ти мене не слухаєш! Ти не питаєш! Ти не радишся! Ти приймаєш рішення за нас обох і очікуєш, що я мовчки погоджуся?
– Я думала, що ми рівні в цьому шлюбі. Але ти вирішив, що ти головний, а я просто твоя слуга. Навіщо мені потрібен такий шлюб?
– Міло, ти серйозно? Ти йдеш через п’ятирічну дитину?!
– Єгор тут ні до чого. Я йду через тебе. Бо тобі байдуже на мою думку!
– Зачекай. Давай поговоримо. Міло, сядьмо та обговоримо це.
– Я чекала цієї розмови п’ять днів. Ти знову все зробив по-своєму.
Міла відчинила двері та схопила свою сумку. Вадим стояв у коридорі, розгублений, все ще не розуміючи, що відбувається. Ніби сценарій, який він так впевнено будував, раптом розвалився.
На вулиці вже чекало таксі. Міла залізла на заднє сидіння, назвала адресу та відкинулася назад. Місто пропливло повз вікно, знайоме і чуже водночас.
Це був дивний шлюб. Вона була впевнена, що виходить заміж за спокійного, розсудливого чоловіка. Партнера, з яким вона зможе побудувати життя на рівних.
Але виявилося, що Вадиму потрібна не дружина, а зручна жінка, яка киватиме головою і не сперечатиметься.
Хтось, хто адаптуватиметься, терпітиме і проковтне. А коли Міла виявилася іншою, він просто почав наполягати.
Але тепер це вже не важливо. Вона більше не буде так жити, – тож вони розлучаться. Міла впорається, бо вона сильна.
Вона вірила, що все ж знайде когось, хто вважатиме її рівною, з власною думкою й поважатиме її. Вона дуже сподівалася на це… А там, як Бог дасть…
Як ви вважаєте, слушно вчинила Міла? Буду вдячна за ваші слушні коментарі та вподобайки!
