Маленька Оленка прислухалася до сварки батьків, що долинала із сусідньої кімнати. Іноді вона чула своє ім’я. Мама кричала про гроші, а тато про розлучення. Що таке розлучення, Оленка вже знала.
Ваня в садку казав, що його батьки розлучилися, він живе з мамою, а тато часто приходить і приносить йому подарунки. У Вані виходило, що розлучення – це добре.
– Тоді добре, – вирішила Олена і заплющила очі. Батьки в сусідній кімнаті нарешті теж заспокоїлися.
Вранці мама не поцілувала Оленку, як завжди, коли прийшла будити її в садок, а суворо сказала, що час вставати. І Олена встала, сама вмилася, довго порпалася з колготками.
– Ти ще не одягнена? Давай швидше, у садок спізнимося, – поквапила її мама, зазирнувши до кімнати.
Колготки не хотіли натягуватися на ноги. Олена пихкала, але в неї нічого не виходило.
– Ти все ще копаєшся? – Мама увійшла в кімнату і сіла поряд. – Дай сюди. – Вона стягнула криво одягнені колготки, струснула їх і почала одягати сама.
– Напруж ногу. Що вона в тебе бовтається, як сосиска? – прикрикувала мама.
І Олена тягла ніжки, намагаючись не згинати їх у колінах, щоб мамі було легше одягати колготки. Після прання вони стали жорсткими та не хотіли розправлятися.
Нарешті колготки були одягнені. Мама зачісувала Олену і боляче смикала за тонкі волоски. Олена кріпилася щосили, намагаючись не розплакатися.
Потім вони квапливо йшли в садок. Мама міцно тримала Оленку за руку і мовчала всю дорогу.
– Все, не балуйся, добре? – Вимовила мама в роздягальні та посміхнулася на прощання.
І Олена відразу все пробачила їй за цю посмішку: і мовчання, і суворий погляд, і смикання за волосся … Вона щасливо кивнула і пішла в групу.
– Що ти ледве плетешся? Воруши ногами, я втомилася, – прикрикувала мама дорогою з садка. Руки її були зайняті сумками, Олена бігла поряд.
Тата вдома не було. Перед сном Олена не витримала і спитала маму про нього.
– Він … поїхав у відрядження, – трохи зам’явшись, сказала мама.
– А коли він повернеться? – не вгамовувалася Оленка.
– Не знаю, все, спи. – Мама вимкнула світло і вийшла з кімнати.
Більше Олена про тата не питала, боялася злити маму. Через якийсь час мама знову стала балакучою та веселою.
“Напевно, скоро приїде тато”, – вирішила Олена. Але замість тата вона одного разу побачила вдома чужого чоловіка.
– Це дядько Володя, він тепер житиме з нами, – сказала мама.
– А тато? – Запитала Олена.
– Я буду твоїм татом, – сказав дядько Володя і криво усміхнувся, але очі його залишалися холодними та колючими. Він не подобався Олені. Не подобалося, що мама тепер усміхалася тільки йому, а Оленку відсилає пограти, не заважати.
– Ти поживеш поки що у бабусі, – одного разу заявила мама вранці. Вона забере тебе з садка.
– Чому? Ти теж їдеш у відрядження? – Злякалася дівчинка.
– Так, – ухильно відповіла мама. – Які іграшки візьмеш із собою? Я відвезу їх до бабусі.
– Не хочу, не їдь! – Оленка вчепилася в мамину сукню. – Візьми мене з собою.
– Я не можу тебе взяти, – мама марно намагалася відірвати руки доньки від себе. – Все, годі! – вигукнула вона.
– Ти вже велика. Це ненадовго. У бабусі тобі буде добре. Так треба, – сказала мама і відірвала руки дочки від спідниці.
Бабуся забрала Олену із садка. До неї вони їхали автобусом.
– Роздягайся, я млинців напекла, – сказала бабуся. – Поживеш тиждень у мене. Мама приїде, нікуди не дінеться. Але тон у бабусі був такий, ніби вона гнівалася на маму.
Бабуся не квапила Оленку вранці, і колготки бабусі були м’якими, одягалися швидко і легко.
– Пий чайку перед дорогою, – говорила бабуся вранці.
– А ми не запізнимося? – хвилювалася Оленка.
– Не хвилюйся, не біда, якщо й спізнимося. Жінки завжди спізнюються, – усміхалася бабуся.
У садок вони тепер їздили автобусом. Народу вранці було багато, Оленка боялася, що її розчавлять або вона втратить бабусю.
У дворі вона гралася з Альошею, серйозним хлопчиком, поки його мама розмовляла з її бабусею.
Через два тижні приїхала мати. Оленка зраділа, побігла збирати свої іграшки. А коли поверталася на кухню, щоб сказати, що готова їхати, почула розмову:
– Навіщо тобі такий чоловік, який не приймає твою дитину? – казала бабуся.
– Я люблю його, мамо! Нехай Оленка ще трохи поживе в тебе.
Олена зрозуміла, що її мама не забере додому. Вона підбігла, кинулась матері на шию і заголосила:
– Мамочко, не йди! Мамочко, візьми мене з собою.
У серпні мама все ж таки забрала Оленку додому. Дядька Володі більше не було, але й тато не повернувся.
Оленка часто заставала маму з тютюном на кухні. Знову вона мовчала і не посміхалася, знову квапливо вела Оленку вранці, але вже не в садок, а до школи.
Коли мама знову почала посміхатися, Олена напружилася. Вона вже знала, що це означає – у мами з’явився ще один «дядько Володя». Незабаром мама справді знову відвезла Олену до бабусі.
– Ти про доньку маєш думати, а не про мужиків! Тоді переведи її до школи сюди. Я втомилася штовхатися в автобусах вранці!
– Вона не м’ячик, туди-сюди її кидати. Нехай залишається і живе у мене, – сказала бабуся мамі прямо при Олені.
Але тепер Олена вже не чіплялася за матір. Просто з приреченою тугою дивилася на неї та чекала, що вона передумає і не залишить її. Але мама не передумала.
Навчалася Олена в одному класі з Альошею. Він познайомив її із друзями, показав школу. Часто їх обох до школи відводила бабуся, вона ж і забирала. Вдома вона годувала їх обідом, вони грали, доки мама не забирала Альошу додому.
Мати приїжджала все рідше. Олена відвикла від неї. Її дратувало її запобігливе сюсюкання, її нікчемні подарунки.
– Краще б грошей залишила, самі б купили щось корисне, – висловлювала їй бабуся.
Ішов час, з Альошею вони стали не розлий вода. Олена вже боялася, що мати забере її та розлучить з ним. Бабуся все частіше хворіла.
– Бабу, ти не пом.реш? – хвилювалася Олена.
– Що ти, ні, звичайно. Пігулку вип’ю і стане легше.
І справді, бабуся вставала з ліжка, починала клопотати на кухні. Олена з Альошею бігала в магазин, він допомагав донести пакети із продуктами.
Олена навчалася вже в десятому класі, коли одного разу прийшла зі школи додому, а бабуся у передпокої шепнула їй, що в них гості.
Олена чомусь подумала про тата. Але в кімнаті на неї чекала мама. Вона встала назустріч доньці, мабуть, хотіла обійняти, примовляючи:
– Як ти виросла! Зовсім доросла стала.
Але Олена відступила. Мати прикусила губу, на очах її блиснули сльози.
– Що ти? Це ж мама, – підштовхнула бабуся її у спину. Але Олена смикнула плечем.
– Що, черговий дядько Володя тебе покинув, і ти згадала про мене? Совість прокинулася? – Злісно сказала вона.
Мати сіпнулася від цих слів, як від ляпаса. Була вона не такою яскравою, як раніше. Обличчя втомлене, зі зморшками, очі сумні.
– Олено… – бабуся подивилася на онучку з докором.
– А що ти хотіла? Вона вже велика, відвикла від тебе, – сказала бабуся матері.
– Мамо, ти хоч не добивай мене! – Мати сіла на диван і відвернулася.
У двері подзвонили, і Олена з полегшенням видихнула.
– Ба, ми з Альошею в кіно, гаразд? – сказала вона і пішла до передпокою.
Коли вона повернулася додому, матері вже не було.
– Пішла? Навіщо приходила? – Запитала вона.
– Це ж мати твоя, хоч і недолуга. Але іншої у тебе не буде. Невідомо, яких справ ти наробиш у житті, – вимовляла їй бабуся.
– Дитину свою точно не кину, – огризнулася Олена.
– Розумію, простити важко, але ти все ж таки спробуй. Я старію, ви ж удвох залишитеся… – зітхнула бабуся.
– Ба, ти хочеш, щоб я пішла до неї? – Здогадалася Олена. – Як же ти без мене? Хто тобі буде в магазин ходити? А білизну вішати на балконі? У тебе ж голова паморочиться. Я нікуди не піду!
– Я не жену тебе, але ти все ж таки подумай. Образи тримати – собі нашкодити. Поговорити вам треба, порозумітися.
– Добре, ба, я з’їжджу до неї в гості, але не переїду, – пообіцяла Олена.
Вона справді поїхала до матері. Та метушилася на кухні, як раніше метушилася перед черговим чоловіком. Запропонувала влітку поїхати на море.
Альошка розповідав, як там чудово, привозив Олені мушлі. Але навіть своїми обіцянками мати не змогла підкупити доньку.
– Краще купи бабусі диван, він зовсім провалився, – заявила вона.
– Добре. Куди вступати думаєш? – Поцікавилася мати за чаєм.
– В університет на заочне відділення. У бабусі пенсія маленька. Працюватиму і вчитимуся, – відповіла Олена.
– Ти могла б жити в мене, університет за дві зупинки, пішки можна дійти, – запропонувала мати.
– Бабуся хворіє часто, вона не впорається без мене. Мені час. – Олена встала з-за столу.
– Ти ще прийдеш? – Мама з надією дивилася на Олену.
Та кивнула й пішла.
Олена вступила в університет, влаштувалася на роботу.
– Ти у мами давно була? – якось спитав Альоша.
– Не хочу я її бачити. Вона зрадила мене, заради чоловіків відмовилася від мене. А тепер вона мені не потрібна. Так, це дитячі образи, але я не збираюся прощати її, тим більше любити. І вистачить про це!
Олена б не запросила матір і на весілля, тільки заради бабусі покликала.
– Яка ти в мене вродлива! – сказала мама у РАЦСі.
– Це не твоя заслуга, – обірвала її Олена.
А потім не стало бабусі. Олена плакала на цвинтарі, а до матері навіть не підійшла.
Вони з Альошею стали жити в бабусиній квартирі. Олена народ ила доньку, страшенно втомлювалася, але не скаржилася, з усмішкою зустрічала з роботи Альошу.
Увечері донька вередувала, не хотіла засинати. Олена почала дратуватися, а тут так недоречно з’явилася мати.
– Чого прийшла? – грубо запитала Олена
– Це я покликав її, – сказав Альоша.
– Ти? Навіщо?
– Ти втомилася, тобі потрібна допомога, – чоловік забрав у Олени дитину.
– Я можу приїжджати, допомагати, погуляти з дівчинкою… – одразу ж почала мати.
Олену мучили образи, сотні невисловлених слів рвалися назовні, але вона промовчала. Що це змінить? Це не поверне їй дитинство з казками на ніч, з маминою усмішкою та ніжністю.
– Навіщо ти покликав її? – Накинулася вона на чоловіка, коли мати поїхала.
– Це не нормально, що ви не спілкуєтесь! Вона ж мати! Настав час забути дитячі образи.
– А нормально було підкинути мене бабусі? Легко тобі говорити, у тебе нормальна сім’я, – спалахнула Олена.
– Вона хотіла бути щасливою. Не можеш простити, не прощай, але дай їй можливість допомогти тобі. Я бачу, як ти втомилася. Заради мене, – сказав Альоша.
І слова застрягли у горлі Олени. Вона злякалася, що Альоша розчарується в ній, а без нього вона не уявляла свого життя. Скільки себе пам’ятала, він був поруч, як бабуся.
Так і бути, заради Альоші вона дозволить матері приїжджати, допомагати їй, але жодних відвертих розмов, жодних проявів кохання. Цього ніколи не буде!
Мати так і залишилася чужою для Олени. Згодом, вона навіть перейнялася до неї жалістю – всі чоловіки, заради яких вона залишила дочку, залишили її.
Мати сподівалася надолужити втрачене з онукою, що ж, може, в неї й вийде. Може, Олена навіть пробачить її, але не забуде… Ніколи!
А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
