Мені 30 років, за плечима невдалий шлюб (прожили 2 роки). Єдина радість від колишнього чоловіка – донька красуня. Він гуляв, зраджував. Останньою краплею стало те, що спіймала його на зраді зі своєю подругою.
Пішла до своїх батьків і замкнулась у собі. Через те, що не було з ким поділитися своїм болем і відволіктися (нікому не вірила), почала гуляти. Дитину віддала бабусям (батьки колишнього чоловіка всіляко допомагали).
Через рік я зрозуміла, що не можу більше контролювати себе. Попросила рідних допомогти мені. Так я потрапила в інше місто в реабілітаційний центр. Пробула там пів року. Почала облаштовуватись у новому місті, щоб забрати дитину від своєї мами.
Познайомилася з чоловіком, стали жити разом (він теж розлучений і двоє дітлахів від першого шлюбу, теж дівчатка). Так за пів року змогла перевезти доньку до себе. Зараз живемо всі разом, ні я, ні чоловік не маємо поганих звичок, дитина щаслива, вона нарешті знайшла справжнього батька.
Я почала віддалятися від чоловіка. Наче ми живемо вже років 20 у шлюбі. Інтим став випробуванням, йому потрібен щодня, а я не хочу. Намагаюся не показувати, не хочу ображати та засмучувати його, адже проблема в мені, а не в ньому.
Через свою хворобу, залежність, я гіперчутлива і будь-яка дрібниця може допекти. Намагаюся стримуватись, щоб не зірватися.
Що це? Можливо я звикла до хорошого ставленням до себе і почала нахабніти? На фригідність теж не списати, мене приваблюють інші чоловіки, навіть хвилюють. Але я знаю, що ніколи і нізащо не піду на зраду. Ризикувати своїм дорогоцінним шлюбом я не стану. Я люблю свого чоловіка і насамперед поважаю.
Все що я написала у своїй сповіді, передає лише частину мого життя та переживань. Багато чого я не зможу передати словами та пояснити. Може, хтось зможе підказати мені вихід із цього стану? Так, це не так страшно, як подумає багато хто, бувають ситуації і гірші, але це дуже заважає в моєму сімейному житті.
