Мій склодувний пальник рівномірно гув, перетворюючи скляну трубку на вогненну малинову річку. Я витягувала шийку для чергової колби — з дванадцяти, термін виконання яких минув ще вчора. Тоді телефон завібрував на верстаку, заспівавши мелодію, від якої мене нудило ще з минулого літа. Цього разу він віщував великі неприємності.
Я обережно відклала гарячу заготовку в піч для відпалу, витерла руки об фартух. На дзвінок від Аліси я завжди відповідала так, ніби беру щось неприємне, чого давно слід було б позбутися.
— О, ти знову працюєш! — весело проспівала сестра. Ніби це щось погане.
— У мене чудові новини! Я вирішила, що свій ювілей відзначатиму в тебе, двадцять восьмого, в суботу. Гостей буде десь двадцять п’ять, ну, може, тридцять.
Вона не питала. Вона просто повідомляла.
— Я вже створила чат, — вона не зважала на моє мовчання, ніби моє «ні» було лише перешкодою на зв’язку. — Кейтеринг замовила з «Теплої Ложки», дві фотозони будуть. Одна — арка з гортензіями, а друга — твої, Ксеню, гойдалки з лампочками. І далі, не зупиняючись: «Тільки гойдалки треба б пофарбувати у білий, а то вони в тебе якісь… дачні».
Я відчула, як напружуюся.
Я мимоволі подивилася на свої руки. Вони були в дрібних білих цяточках від давніх опіків, нігті обрізані під корінь. Це були руки людини, яка дванадцять років видуває скло за кресленнями і твердо знає: якщо дати трубці хоч трохи зайвого тиску, вона рветься зовсім не там, де ти цього чекаєш. Це правило стосувалося не тільки скла.
— Алісо, ще раз: ні, — мій голос звучав твердо. — Це мій дім, мій сад, моя відпустка. У цю суботу я здаю партію і планую проспати цілу добу.
Жодного компромісу.
— Можеш спати! Тебе ніхто не змушує танцювати, — запротестувала вона. — Ми все самі привеземо, самі й приберемо! Так, ніби я нічого не сказала.
— Приберете, як у травні, коли я потім три дні виколупувала шпажки з полуниці по всьому городу? — не втрималася я.
— Ой, ну от знову ти за своє! — протягла Аліса. — Ксеню, ну що ти така дріб’язкова стала? Це ж якісь там шпажки. Шпа-жки! Мені сорок років буває раз у житті, а ти про сміття.
Вона ніколи не чула.
— Я про те, що ти навіть не спитала, — уточнила я. — Ти просто поставила мене перед фактом.
— Ти зараз мені повідомляєш, — парирувала вона. — Чат уже є, кейтеринг замовлений, гортензії в арці. Що мені тепер дозволено запитувати — хіба що колір серветок? Вона справді вірила, що має на це право.
Вона замовкла на кілька секунд, і я чула, як на тлі у неї бубонить телевізор, а ложка дзвонить об склянку. Аліса завжди дзвонила так: з чужого дивана, з чужого часу, з чужими, нав’язаними мені планами на мій власний двір.
— Значить так, — нарешті, вона сказала сухо. — Приїду в середу, поговоримо по-людськи. По телефону ти вічно як їжак.
Мені завжди було прикро, що вона не розуміла.
— Я як господиня. Це зовсім інший стан, Алісо, — виправила я її.
— Ти як жаба на своїй купині, — уточнила вона, не дочекавшись відповіді, і відразу відключилася. Звична справа.
Я знову повернулася до пальника, але полум’я вже здавалося мені не робочим інструментом, а якимсь знущальним. Колба цього разу вийшла з перекошеною шийкою, і я безжально відправила її в брак. Там, до речі, і без Аліси вистачало моїх власних помилок.
У середу вона приїхала близько восьмої вечора, як завжди, з великою сумкою, тортом і планшетом. Роззулася біля порога, пройшлася по будинку, а тоді торкнулася рукою фіранки на веранді. Скривилася.
— Ось це треба зняти, — заявила Аліса. — Воно візуально обтяжує простір.
— Ксеню, на фотографіях не буде комарів, але буде ця тканина в квіточку прямісінько з дев’яностих.
Знову її непохитна впевненість.
Вона розклала планшет на столі й почала гортати картинки: весільні арки, блискучі гірлянди, дерев’яні цифри «40», фуршетні столи з повітряними кульками. Я стояла біля стіни, стискаючи в руках рушник, і подумки рахувала до десяти. Це допомагало не випалити перше, що спадало на думку.
— Ось тут я бачу фуршетну лінію, — Аліса провела пальцем по екрану, показуючи на мій сад. — Прямо вздовж твоїх кущів. Їх доведеться підрізати, вони занадто розрослися.
— Це флокси Ніни Аркадіївни, — мій голос ледь не зірвався на шепіт. — Їм стільки ж років, скільки й тобі.
— Смішно, — процідила вона без тіні посмішки. — Хто така Ніна Аркадіївна?
— Жінка, у якої я купила цей дім, — пояснила я. — Вона разом зі своїм чоловіком садила цей сад тридцять років. І вона взяла з мене слово: «Ксеніє, дім і сад збережіть, я приїду подивитися». Я тоді пообіцяла.
— Ти обіцяла якійсь бабці, а рідній сестрі, єдиній, відмовляєш? — Аліса відкинулася на спинку стільця, дивлячись на мене з обуренням.
— Я обіцяла людині, яка віддала мені свій дім за половину ціни, бо повірила, що я його не понівечу, — спокійно відповіла я.
— Дім ти купила на гроші бабусі, — тихо промовила Аліса, і я відчула: ось воно, почалося. — На спільні бабусині гроші. Половина квартири була моя.
— Твою половину ти отримала, — нагадала я. — І вклала її у свою чудову мережу з фільтрами для води, яка мала «вивести тебе на пасивний дохід за дев’ять місяців». Продовжувати?
Вона знизала плечем, потягнулася до торта, відрізала собі шматок і навіть не запропонувала мені.
— Мені просто не пощастило з командою. Наставник виявився порожньою людиною.
— Наставник виявився в Дубаї, а ти — на моєму дивані кожні вихідні. І мене це, якщо чесно, вже нудить.
— Я приїжджаю відпочивати! У мене стрес! — вигукнула вона.
— Ти приїжджаєш лежати й роздавати поради. За рік ти встигла мені повідомити: перенести теплицю, спиляти сливу, зробити «лаунж-зону» і «прибрати цей жахливий колодязь». Але жодного разу не взяла лійку. Жодного разу не помила за собою чашку.
Аліса встромила виделку в торт і подивилася на мене так, ніби я була неправильно порахованим чеком.
— Ксеніє, ти просто жадібна. Скажи це вголос, і ми розійдемося.
— Я не згодна. Слово «ні» коротше, його легше запам’ятати.
— Не починай знову! Ювілей я святкую на твоїй дачі, і крапка. Усього один вечір, нічого не розвалиться!
— Розвалиться, — заперечила я. — Уже розвалилося.
Вранці мене без дозволу додали до чату «40 РОКІВ АЛІСА». Там було тридцять два учасники, а закріплене повідомлення містило адресу мого будинку, схему проїзду та приписку: «шашлик і танці до ранку, сусіди попереджені».
Сусідів я не попереджала. Сусіди, швидше за все, дізналися б про це, як і я, — з цього ж чату, куди мене втягли за комір.
Це була матуся.
— Ксеню, ну що це за історія? Аліса вся в сльозах.
— Аліса в чаті, — відповіла я. — Зі сльозами це не поєднується.
— Не кпини. Дівчинці сорок, у неї життя шкереберть, бізнес згорів, чоловіка нормального немає. Один вечір потерпіти не можеш?
— Ти взагалі чуєш, мамо, що кажеш?
— Ти рідній сестрі в святі відмовляєш? — голос мами рвався вгору, наче вогонь, у який додали кисню. — Через якісь там клумби!
— Через те, що мене ніхто не спитав. Це мій дім, мамо. Я його своїми руками доглядаю і працюю над ним, а не просто виставляю фоточки в розповіді.
— Це дім Ніни Аркадіївни був, — нагадала мати.
— Бабусину квартиру продали, гроші поділили до копійки. Я собі дачу купила, Аліса мріяла про пасивний дохід. Кожен отримав, що хотів.
Мама так важко видихнула в слухавку, що я майже відчула, як їй непросто живеться з такою дочкою.
— Я їй ще двісті тисяч гривень своїх віддала. Із подушки. Теж згоріли.
— Сама винна, що тримаєшся за ту свою траву міцніше, ніж за рідних.
— Моя трава не приїздить до мене без запрошення з тридцятьма гостями.
Я кинула слухавку. Минуло якихось двадцять хвилин, і зателефонувала тітка Жанна — молодша мамина сестра, яка захоплюється скандинавською ходьбою і чомусь вважає себе неперевершеним фахівцем із сімейного порозуміння.
— Ксеню, сонечко, — заспівала вона, намагаючись бути милою. — Я тебе, звичайно, розумію, я ж сама господиня. Але ж давай по-людськи. Ну поставлять вони там кульки, ну потопчуть трохи газон. Та він же ж відросте.
— Тітко Жанно, а якщо я до вас приїду з тридцятьма людьми і мангалом? До речі, двадцять восьмого я вільна, прихопимо музику.
— А у мене — двокімнатна квартира, яку я сама прибираю! — її тон різко змінився, наче тумблер клацнув.
— Те, що це двокімнатна квартира — це аргумент, а те, що це мій дім — чомусь ні?
— Ти дивись, що кажеш! — голос тітки забринів металом. — Ми вас обох на руках носили. Аліску шкода, вона ж пропадає, а ти сидиш, як королева, на своїх десяти сотках.
— Тітко Жанно, а ви про її бізнес з фільтрами для води теж казали «пропадає»? Чи тоді казали «молодець, ініціативна»?
— Намагатися щось робити і лізти в чужий дім — це зовсім різні речі.
Я просто відключила телефон і опустилася на сходинку веранди. За хвірткою рипнув засув — це сусід Юрій Палич, який розводить перепелів і завжди все знає першим.
— Ксеніє, привіт. Мені тут у месенджер прилетіло якесь запрошення з твоєю адресою. Танці до ранку, написано. Ти що, надумала гуляти?
— Не надумала. Мене в це свято просто вписали як локацію.
— Як що? — він усміхнувся у бороду. — Ну ти тримайся. Тридцять чоловік — це вже не гості, це справжній десант. У мене ж птиця від тих колонок нестися перестане, тоді я теж у той чат зайду і відтанцюю.
По обіді в чаті закипіло життя. Кузина Діна, яка шиє оболонки для повітряних куль і, здається, знає лише один розділовий знак — знак оклику, надіслала голосове повідомлення на чотири хвилини. Вона розповідала, як сильно обожнює «заміські атмосфери».
Потім написала Регіна, подруга Аліси, яка консультує з питань весільних тортів: «Дівчатка, хто везе лід? А у господині є великий холодильник? Нам потрібно місце під три яруси!»
«Господиня» — це, звісно, про мене. Про холодильник вони спитали раніше, ніж про мою згоду.
Я набрала Алісі. Вона взяла слухавку одразу, така задоволена.
— Алісо, я востаннє повторюю: ні. Свята в мене не буде.
— Ти що, з глузду з’їхала? Люди вже відпустки підлаштували! Регіна робить торт безкоштовно, а він аж три яруси. Діна їде п’ять годин із Сум!
— Ксеню, ти не розумієш, — вона почала говорити повільно, наче зі сліпою чи глухою. — Вже нічого не можна змінити. Це вже сталося. Ти просто змирися.
— Добре, — відповіла я. — Тоді я змирюся по-своєму.
— А це означає, що двадцять восьмого у мене заплановані господарські роботи. Давно записані.
— Які ще роботи?! — вереснула Аліса. — Твоя майстерня в місті, ти ж на дачі тільки квіточки нюхаєш!
— Земляні роботи, Алісо. Дуже важкі. З технікою.
— Ти не посмієш зіпсувати мені ювілей! — її голос забринів тією самою ноткою, яку я чула від її п’яти років: зараз почнеться істерика, а винною залишуся я. — Ти просто мені заздриш. Бо у тебе ні чоловіка, ні дітей, одні колби. От і кидаєшся на всіх.
— Дякую за діагноз. Адресу прибери.
Я вийшла з чату і написала туди наостанок, спокійно, без зайвих емоцій: «Всім доброго дня. Я власниця ділянки. Локація зі мною не узгоджена, приїзд гостей двадцять восьмого неможливий. Будь ласка, уточніть адресу в організатора».
За хвилину мене повернули в чат і видалили моє повідомлення. За дві — Аліса написала: «Не звертайте уваги, у сестри тиск, усе в силі».
Тоді я взяла телефон і зателефонувала Єгору, хлопцю з трактором, який навесні привозив мені торф.
— Єгоре, вітаю. Мені потрібна машина гною. Перепрілого, коров’ячого. На двадцять восьме, на десяту ранку.
— Куди сипати? До паркану, як минулого разу?
— Ні. По центру ділянки. Рівно посередині, на майданчику біля гойдалок.
— Газон переживе. А от гості — не впевнений, — пробурмотів він.
Двадцять восьме.
Єгор приїхав о дев’ятій сорок. Причіп гупнув, борт із брязкотом опустився, і на рівний майданчик між гойдалками та грядками сповзла гора — темна, важка, жива, з парою, що піднімалася на ранковому холоді.
— Ох, — сказав Єгор, оцінюючи свою роботу. — Гарна купа. Тонн п’ять буде. Розрівнювати коли?
— Через тиждень. Поки що хай постоїть, попрацює як елемент оформлення.
— Фотозона, — додала я. — Центральна.
Першими об одинадцятій приїхали кейтеринг та Регіна з тортом. Мікроавтобус зупинився біля хвіртки, з нього вистрибнули двоє хлопців зі складаними столами, а слідом — Регіна, вся в білому, з величезною коробкою у витягнутих руках.
— Доброго дня! Ми до Аліси. Куди ставити фуршет?
— Куди хочете, — сказала я, не відчиняючи хвіртку до кінця. — Тільки врахуйте «розу вітрів».
Регіна зазирнула через моє плече. Її обличчя скривилося так, ніби вона щойно побачила кошторис з несподіваними нулями.
— Це добриво, — пояснила я спокійно. — Моя земля виснажена, а таких погодних вікон для внесення органіки обмаль.
— У мене ж торт! — вигукнула Регіна, розгублено дивлячись на гору. — Три яруси, крем-сир!
— Крем-чіз я б тут точно не ставила, — порадила я, киваючи на ділянку.
Хлопці з кейтерингової компанії, здавалося, зрозуміли все одразу. Вони перезирнулись, один дістав телефон і почав щось знімати, інший тихо склав назад розбірні столи.
— Ми, взагалі-то, на вісім годин були замовлені, — майже благально промовив один з них.
— Я не замовляла. Я господиня. І моєї згоди ніхто не питав.
Ближче до пів на дванадцяту до хвіртки під’їхали три автівки. З першої вистрибнула моя кузина Діна, у милому капелюшку, з пляшкою шампанського в руках. Вона радісно сплеснула руками, а потім її рука, разом із посмішкою на обличчі, повільно опустилась.
— Ксеню, привіт… а у вас тут… ремонт? — запитала вона розгублено, озираючись. — Ми ж усі в білому! У нас дрес-код «літній пікнік»!
— Значить, я ідеально вгадала з фоном, — відповіла я, ледь стримуючи усмішку. — Пікнік — це ж природа, чи не так?
Хтось у машині тихенько засміявся, а хтось не витримав і попросив: «Можна п’ять хвилин постояти з відкритим вікном, а потім поїдемо?» Юрій Палич, мій сусід, спостерігав за всім через сітку зі свого боку. Здається, це був перший раз за рік, коли він не нарікав на мою сливу.
За десять хвилин двір спорожнів. Вісім машин поїхали колоною, наче ображена делегація. Регіна поїхала з тортом, міцно притискаючи коробку до себе на передньому сидінні. Прощаючись, вона кивнула мені через відчинене вікно.
— А ви жорстока жінка, — сказала вона.
— Я господиня. Іноді це просто збігається, — промовила я їй услід.
Аліса приїхала о першій, спізнившись, але виглядала чудово: розпущене волосся, лимонна сукня. Таксі від’їхало, а вона так і лишилася стояти біля хвіртки, втупившись у середину ділянки. Її яскрава лимонна сукня раптом здалася абсолютно недоречною, мов ялинка посеред липня.
— Що це? — запитала вона не питанням, а констатацією факту.
— Гній. Перепрілий, коров’ячий, — відповіла я.
— Він у мене за планом. Десять соток бідної землі вимагають органіки, і я завжди вношу її наприкінці серпня.
Вона рушила до мене, цокаючи підборами по доріжці, зупинилася за крок. Її обличчя було злим, гарним і надзвичайно знайомим.
— Ти мене присоромила! Тридцять людей! Діна аж із Житомира п’ять годин добиралася!
— Діну запросила ти. Адресу дала ти. Моєї згоди не питала, — чітко відкарбувала я кожне слово.
— Мені сорок років! — крикнула Аліса. — Сорок, і це буває лише раз! А ти вивалила гній, як якась сільська дурепа, щоб усім показати, хто тут головний!
— Я показала, де чуже, — спокійно сказала я. — Пів року ти поводилася так, ніби мій будинок — це якийсь спільний майданчик для святкувань. Я говорила словами. Слова не спрацювали. Довелося перейти на зрозумілу тобі мову: наочну.
— Я маю право сказати «ні» у власному домі, і це право не зникає через твій круглий ювілей.
Аліса задихнулася, відвернулася, потім знову повернулася до мене.
— Ти жадібна. Ти заздрісна. Тобі просто втіха, що моє життя розвалилося, а ти собі тут у затишному будиночку сидиш!
— Мені не втіха, — заперечила я. — Мені огидно. Мені огидно, що ти продала свою половину квартири заради гарної презентації, а потім оселилася на моїй веранді й вчила мене, де ставити теплицю. Мені огидно, що мати дала тобі двісті тисяч гривень, а винна тепер я. І мені особливо огидно, що ти називаєш любов’ю право розпоряджатися моїм майном.
Вона вихопила телефон, швидко набрала номер і заговорила в трубку голосом, що тремтів рівно настільки, аби викликати жалість.
— Регіно, скинь мені контакт «Пряного двору», я перенесу все у кафе… Так. Так. Моя сестра… ні, потім розповім.
Потім сховала телефон, подивилася на гору в центрі ділянки і раптом сказала тихо, майже по-дитячому:
— Ти хоч розумієш, як це виглядає?
— Як добриво, — відповіла я. — Через рік тут буде найкращий газон у всьому товаристві. Приїжджай подивитися. Коли покличуть.
Тиждень ми не розмовляли. Я здала чергову партію колб, відіспалася, найняла Єгора. За шість днів він розтягнув усю гору гною по ділянці, проборонував землю, посіяв газонну траву і прикоткував. До п’ятниці на чорній землі проклюнулися перші світло-зелені ниточки. Я ходила дивитися на них, наче на пацієнта, що йде на поправку.
У суботу Аліса прийшла сама. Без звичної сумки з речами на два дні, без планшета. У руках тримала лише паперовий пакет.
— Привіт, — тихо сказала вона. — Можна?
Ми сіли на веранді. Вона витягла з пакета набір металевих формочок для печива: зірочки, листочки, силует кішки.
— Це тобі. Ти ж казала, що любиш усе вирізати.
— Я скло ріжу, а не тісто, — усміхнулася я.
— Ну, форма схожа, — вона знизала плечима, і ми обоє ледь помітно посміхнулися. — Ксеню, я була неправа. Я повелася по-свинськи. Мені досі погано від того, як усе сталося… але ти права. Це твій дім. Я поводилася так, ніби він спільний, бо мені так було зручно.
— Дякую, — сказала я. — Це дуже важливі слова.
— Я роботу знайшла. Адміністратором у студії йоги, подруга Регіни відкрила. Зарплата невелика, зате не треба нікого закликати в команду. Я втомилася бути вічно натхненною.
— Можна я іноді приїжджатиму? — вона подивилася на мене прямо. — Не з ідеями. З лійкою і рукавичками. Я допоможу.
— Можна. З двома словами: «будь ласка» і «можна». Серйозно, Алісо. Щоразу.
І вона справді полила флокси. Справді вимила за собою чашку. Поїхала о дев’ятій вечора, а я тоді подумала: можливо, та гора гною виявилася найкориснішим вкладенням у нашій родині.
Через чотири дні зателефонувала мати. Голос сухий, діловий, наче у приймальниці, яка знайшла пляму на твоїй білій блузці й цьому дуже зраділа. Вона не віталась, одразу перейшла до справи, наче читала з аркуша обвинувальний вирок.
Вона одразу випалила про збитки. Ювілей Аліси обійшовся в кругленьку суму: мати вже дала грошей, кейтеринг оплатили наполовину, торт замовили, який тепер пропав, машини даремно намотали кілометри. Ще й кафе вийшло дорожче, ніж планували. У підсумку — сто вісімдесят тисяч гривень.
І ці збитки, звісно, маю відшкодовувати я, бо це я все зірвала.
Я опустилася на східці ґанку, розглядаючи зелені нитки, що висіли на моєму фартуху після ранкової роботи.
— Ні, — сказала я.
— Що значить «ні»?! — її голос раптом став пронизливим, наче прорізав тишу. — Ти ж вивалила той гній, гості ледь не розбіглися, мої гроші просто згоріли!
— Гроші згоріли тоді, коли ви обоє, не спитавши дозволу, вирішили святкувати в моєму домі. Я ж чітко написала в чаті, попередила всіх. Але моє повідомлення просто стерли, а замість нього з’явилось: «усе в силі». Ви ж знали, що я категорично проти, і попри це приїхали.
— Ми думали, ти відійдеш і змиришся, — сказала мати.
— О, це дійсно чесно, — відповіла я, і в моєму голосі відчувалась гірка посмішка. — Дякую, мамо. Ви були переконані, що моєю думкою можна просто знехтувати. От тепер і врахували.
— З Аліси нічого взяти, вона до свого чоловіка перебралася, у неї копійки за душею. Отже, платиш ти. По-родинному.
— По-родинному — це коли питають заздалегідь, з повагою. А ось це, мамо, зовсім інша історія. Це називається платити за чужу безцеремонність і самовпевненість.
— Ти матір без подушки залишила!
— Ви самі її віддали. Двісті тисяч гривень. У ту мережу з фільтрами. Я ж вас відмовляла, приносила роздруківки, наводила аргументи. А ви мені що?
— Не заздри сестрі.
Минуло ще два тижні. Аліса приїхала, але вже не з лійкою. Вона піднялася на веранду, важко сіла, поклала руки на живіт і вимовила:
— Я вагітна. Одинадцять тижнів.
— Мої вітання, — щиро сказала я, і це була чиста правда.
— Рустам хоче весілля. Він оцінювач у ломбарді, і в нього все по-серйозному: родичі, звичаї, сто двадцять гостей. І… Ксеню.
Я не хотіла, але все одно посміхнулася. Така крива посмішка вийшла, мимоволі.
— Скільки? — запитала я.
— Сімсот. Банкет, сукня, тамада, машини, зал. Я все підрахувала. Ти одна можеш дати таку суму. У тебе ж є дача, замовлення, ти збираєш гроші.
— Я збираю на новий пальник і на дах, Алісо. І, знаєш, сімсот тисяч гривень — це вже не допомога. Це справжнє спонсорство.
— Тобі народжувати, а не гуляти на сто двадцять людей. У тебе є наречений, у нареченого є своя рідня і свої звичаї. Хай рідня і розщедриться. А я свій подарунок тобі зроблю.
Вона підвелася. Її обличчя стало точнісінько таким, як того двадцять восьмого серпня, коли її лимонна сукня зовсім не пасувала до фону.
— Ти жадібна. Мені всі так казали, а я не вірила.
— «Будь ласка» і «можна» протрималися три тижні, — спокійно відповіла я. — Довше, ніж твій пасивний дохід.
Вона пішла, грюкнувши хвірткою. Мати зателефонувала через сорок хвилин. Це вже була не розмова, а справжній наступ.
— Ксеніє, слухай мене уважно. Ти продаєш дачу.
— Що? — перепитала я.
— Продаєш. Віддаєш мені сто вісімдесят тисяч гривень за зірваний ювілей, даєш сімсот тисяч на весілля, а залишок — Алісі на перший внесок по іпотеці. Дитині потрібен куток, а тобі твої сотки ні до чого, ти ж сама.
Я слухала її, повільно витираючи руки об фартух, хоча вони були чисті.
— Ви це серйозно? — запитала я.
— Абсолютно. Ти сидиш на спільних грошах.
— Спільні гроші були лише один раз, і тоді їх поділили навпіл. Аліса свою половину вклала у фільтри. Я — у будинок. Різниця не в удачі, а в прийнятих рішеннях. Я не буду платити за її рішення двічі.
— Ти рідній сестрі в обличчя це кажеш?!
— Я це кажу вам. Дача не продається. Ні заради банкету, ні заради чужих звичаїв, ні заради вашої «подушки».
— Тоді живи зі своїми грядками, — відказала мати. — І подивимось, хто тобі води принесе, коли ти зляжеш.
— Кішка принесе, — сказала я. Кішки у мене тоді ще не було.
Вони замовкли на кілька місяців. Я тим часом здавала колби, склила веранду новими склопакетами, розбила два нових квітники замість старого майданчика. Земля там, де лежала та гора, стала надзвичайно жирною і теплою, і трава виросла густа, нахабна, переможна.
У лютому мені написала Діна, моя кузина із Сум. Між іншим, так, наче погоду повідомляла: «А чого ти на весіллі Аліски не була? Класно посиділи, у «Пряному дворі».
Я перечитала повідомлення. Весілля було ще в грудні. Мене не лише не запросили, а навіть не повідомили.
Я подзвонила матері. Вона взяла слухавку і одразу заговорила невдоволено, наче я її від чогось дуже важливого відірвала.
— Аліса розписалася в грудні?
— Розписалася, — підтвердила мати.
— Чому мені ніхто не сказав?
— А навіщо? — спокійно, з холодком у голосі запитала вона. — Ти б все одно грошей не дала. І потім, ти ж у нас така поціновувачка поваги. От і поважай себе далі у своєму садку.
— Ти сама себе викреслила. Ми тобі не потрібні, ти нам не потрібна — квити.
Вона відключилася першою, і це, мабуть, був її головний аргумент.
Я обіцяла сестрі подарунок. А обіцянки я завжди тримаю — це звичка від роботи: якщо сказав, що колба матиме товщину стінки півтора міліметра, то це півтора, а не «приблизно».
Я знайшла флориста, замовила букет — білі хризантеми та евкаліпт, як Аліса любила в юності. Написала привітання від руки: «Алісо, будь щаслива. Нехай у дитини буде дім, у якому її питають. Ксенія». Перевела на карту п’ятдесят тисяч гривень.
Кур’єр приїхав до неї у четвер ввечері. Через годину вона подзвонила, радісна, дзвінка, наче нічого й не трапилося.
— Ксеню! Квіти шикарні! І переказ прийшов, дякую!
— Слухай, я тут Рустаму кажу: їдемо на море, у травні, до декрету! Якраз вистачить на квитки!
І далі — вона, мабуть, відвела трубку, але недостатньо, і я почула її голос, звернений у кімнату, зовсім інший, нудний і злий:
— П’ятдесят тисяч. Могла б і триста, у неї ж будинок із землею, а вона п’ятдесят кинула, як милостиню.
Я не сказала нічого. Я просто стояла і слухала, як у моєму телефоні, затамувавши подих, живе ціла сім’я.
Вона повернулася до трубки вже солодка, знову «добренька».
— Ксеню, ти вибач, що на весілля не покликали. Сама винна, ти ж тоді наговорила… ну, ми вирішили, що тобі просто нецікаво. Ти не сердься.
Щойно Аліса закінчила свою «миротворчу» промову, вона раптом перейшла до діла, зовсім іншим тоном: «І слухай, на ті п’ятдесят тисяч гривень на морі особливо не розгуляєшся. Підкинь ще стільки ж, га? Мені ж не можна нервувати, я ж вагітна».
Я просто натиснула на червону кнопку і поклала телефон на верстат. Не кинула його об стіну, не крикнула у відповідь, просто відключилася.
Телефон дзвонив ще чотири рази. Потім прийшло повідомлення: «Ти безсердечна. Тітка Жанна мала рацію». За ним ще одне: «Мама через твою весільну жадібність влізла в кредит, чотириста тисяч гривень під двадцять три відсотки, знаєш про це?»
Тепер знаю. Мати взяла величезний кредит на банкет, щоб «було не гірше, ніж у родичів Рустамової», і тепер вона має щомісячні платежі, а я — дачу, яку, на її думку, мала б продати. Звідси й ця злість, рівномірна, як насос, що качає воду щодня: я винна в її боргу, бо не заплатила за те, про що мене ніхто навіть не питав.
Тітка Жанна зателефонувала у березні. Це був останній раз, і вона спробувала нову тактику — м’яку.
— Ксеню, а давай зробимо так: ти мамі хоча б половину кредиту погасиш. Двісті тисяч гривень. Вона ж жінка вже у віці, їй важко.
— Тітко Жанно, а ви скільки внесли? — запитала я.
— Квартира з двома кімнатами.
Цей аргумент знову звучав, як відповідь на все. Зрозуміло.
— Ти якась зла стала, — сказала вона зі щирим здивуванням. — Раніше була така тиха, поступлива.
— Раніше мене не доводилося переконувати через чати та вмовляння хором, — спокійно відповіла я.
— Так ти хоч на Великдень приїдь, посидимо, — не здавалася тітка Жанна.
— Не приїду. Мене на весілля не покликали і навіть не повідомили. Я це запам’ятала.
— Ой, та що там рахунки якісь зводити, — відмахнулася вона.
— Саме так, — погодилася я. — Що там рахунки. Сто вісімдесят, сімсот, чотириста, ще п’ятдесят тисяч гривень. Рахує не тільки у мене, тітко Жанно. Просто я рахую вголос.
У квітні біля моєї хвіртки примостилася кішка. Худа, сіра, з подертим вухом і явними міськими звичками: не втікала, а дивилася прямо, вимагаючи, ніби мала на руках рішення суду про вселення.
— Тебе викинули, — сказала я їй. — З машини, так? Така вже мода: поїхати на природу і залишити все зайве.
Кішка примружилася і зайшла в будинок першою.
Я назвала її Грушею. За тиждень вона принесла мені першу мишу і акуратно поклала біля порога, головою до дверей — як звіт про виконану роботу, як внесок за право проживання. Потім другу. Потім третю, і це, на її думку, повністю закривало питання власності.
— Дякую, — серйозно сказала я їй. — Поважаю. Ти платиш за житло.
Груша сіла поруч і почала спостерігати за новим газоном — густим, темно-зеленим, що піднявся на місці колишньої гнойової гори. Там, де мала бути фотозона з гірляндами, я розбила два великих квітники: піони та флокси Ніни Аркадіївни, які розрослися до зухвалості. Поруч — дві грядки для душі, не для врожаю: базилік, щавель, редиска, яка завжди виходить трохи крива.
Ніна Аркадіївна приїжджала у травні з донькою з Дніпра. Вона ходила по саду, торкалася кущів, кивала головою.
— Не понівечили, — сказала вона. — Дякую, Ксеніє. Знаєте, я боялася. Зазвичай купують — і одразу під знесення.
— У мене був випадок, — відповіла я. — Мене теж хотіли «під знесення». Не дала.
Вона уважно подивилася на мене і більше нічого не питала.
Аліса народила в липні. Я дізналася про це із соцмереж: фотографія, підпис «наше щастя», сто вісімдесят уподобань. Мені не написали жодного слова.
У серпні вона все ж таки зателефонувала. Одразу, без передмов, ніби ми розійшлися вчора:
— Ксеню, привіт. Слухай, нам би візочок кращий і на перший внесок… Мама каже, ти одна, тобі все одно нема для кого збирати.
— «Будь ласка» і «чи можна». Пам’ятаєш?
— Ти серйозно? Дитині потрібні гроші, а ти про ввічливість?
— Я про те, що ви навіть не прикидаєтеся. Ні привітання, ні дзвінка, ні «як ти». Тільки суми. Ви не сім’ю втратили, ви просто не отримали гаманець і тепер злитеся.
— Значить, я вам не каса. А ким ми є один одному — ви вже вирішили у грудні, коли розписувалися мовчки.
Вона сказала щось коротке і зле, але не матом, а гірше — звичайними словами, які запам’ятовуються краще. Я не стала відповідати. Відклала телефон, взяла лійку і пішла поливати грядки, а Груша йшла попереду і, дійшовши до нового газону, урочисто лягла на середину — на те саме місце, де колись стояла гора гною і де так і не відбулися тридцять гостей, дві фотозони та три яруси крем-сиру.
Родина висить на волосинці: мати сплачує кредит і збирає на мене злість, сестра ростить дитину і надію, що я колись здамся. Можливо, волосинка й обірветься, і це буде їхній вибір, не мій.
А в мене є трава, флокси, крива редиска і кішка, яка чесно платить мишами.