– Я твої смереки під корінь спиляю, мені паркування під вантажівку потрібне! – Нахабно заявив сват

– Я твої смереки під корінь спиляю, мені парковка під вантажівку потрібна! – заявив Андрій і з гуркотом опустив бензопилку на дерев’яний ґанок.

Іванка так і остовпіла з оцинкованим відром біля бочки з дощовою водою.

– Стривай, Андрію, – сказала вона і поставила відро на сходи. –  Це що за новини? Які дерева ти пиляти зібрався?

– Ось ці три розкоряки перед твоїм парканом! – Сват висмикнув з-за пояса робочі рукавиці і недбало кинув їх на смугастий стовпчик у густій ​​папороті.

– Копійчана справа! Змахну їх за пів години, корчі тросом висмикну, і вийде чудовий майданчик.

– Ти у своєму розумі?! – розлютилася Іванка.

– Ці смереки ще мій батько пів століття тому садив! Не смій до них навіть підходити зі своєю пилкою!

– Ой, не починай! – Андрій скривився і махнув рукою. – Теж мені цінність знайшла. Дрова марні! Тільки тінь на пів двору розводять та шишками смітять. Мені “Камаз” ставити ніде, свахо!

Іванці було п’ятдесят два роки. Вона жила в крайньому будинку біля самого лісу, за двадцять хвилин їзди від міста. Пів року тому її єдина донька Зоя вийшла заміж.

Зять був хлопцем тихим і спокійним. Натомість його батько Андрій після РАЦСу поводився так, ніби приватизував тещу разом із ділянкою.

Сама Іванка працювала у районній поліклініці у реєстратурі. Скандалів вона не любила і вічно згладжувала кути.

То новий родич без дозволу завантажить у її сарай лисі покришки, то накопає черв’яків прямо на полуничній грядці.

Господиня терпіла заради Зої. Молоді жили на орендованій квартирі і платили на кредитку за весільний банкет. Засмучувати доньку зайвою лайкою з новою ріднею матері не хотілося.

Сьогодні зухвалець переплюнув сам себе. У місті зачинили стару автобазу, де він роками тримав свою бортову вантажівку.

За місце на новій стоянці запросили чимало, і нахабний водій згадав про зелений п’ятачок біля будинку Іванки.

– До чого тут твоя вантажівка і мої смереки? – з натиском спитала господиня, поправляючи пучок на потилиці.- У тебе є свій гараж у кооперативі. Там і паркуйся!

– Порівняла! – пирхнув Андрій, оглядаючи міцні стовбури господарським оком.

– У кооператив мій довгомір не влазить, а на платній стоянці шкуру деруть! Тут до траси рукою подати. Буду в тебе під вікнами стояти, по-родинному.

– Жодних фур під моїми вікнами не буде! – відрізала Іванка. – Мені тут соляркою дихати ні до чого!

З кабіни великої вантажівки, що перегородила вузьку ґрунтовку, вистрибнула Зоя у світлому спортивному костюмі. Руда кіска бадьоро мотнулася за плече. Донька вбігла у двір із сіткою апельсинів.

– Мамуль, ну чого ти починаєш з порога? – заторохтіла вона, цмокнувши матір у щоку. –  Я до тебе на вихідні приїхала! Тато Андрій мене з роботи підхопив, щоб я в маршрутці не тремтіла. А ти вже скандалтш!

– Зоя, ти чула, що твій свекор затіяв? – Іванка обернулася до дочки. – Він же смереки біля воріт спиляти хоче!

– Правильно зробить! – без тіні збентеження ляпнула донька. – Мамо, від них темно в палісаднику! Батькові Андрію видніше, він мужик господарський. Йому на цій машині замовлення возити, він нам щомісяця грішми допомагає!

Іванка здивувалася. Донька стояла перед нею на ґанку, під яким у дитинстві ховала іграшки. Тепер вона легко віддавала під пилку п’ятдесятирічні дерева заради чужого іржавого заліза.

– Значить, ви це вдвох за моєю спиною вирішили? – тихенько спитала мати. – Мене навіть спитати не спромоглися?

– А що тут питати? – Гість самовдоволено поплескав себе по замасленому жилету. – Ми ж тепер одна сім’я! Тобі одній у такому будинку кукувати і так розкішно. Завтра до сьомої ранку мужики самоскид щебеня приженуть. Я вже завдаток віддав!

– Який ще самоскид?! – обімліла господиня.

– Звичайний! – з натиском відповів Андрій.

– Коріння викорчую, засиплю щебенем, розрівняю лопатою – шик буде, а не паркування! Хоч трактор став. Тобі ж користь: бруду восени не буде.

– Ти мені добродія з себе не будуй! – Іванка зробила крок до сходів і загородила собою інструмент. –  Скасовуй свій самоскид! Забирай пилку назад у кузов!

– Мамуль, не псуй стосунки! – занила Зоя, хапаючи матір за рукав домашньої кофти.

– Тато ж Андрій не чужа людина! Ти все одно на перекриття даху котрий рік у трилітрову банку збираєш. Дивишся, він потім тобі дошки зі знижкою привезе!

– Ага, розбігся він дошки возити, – гірко уїдливо сказала Іванка. –  Я за пів року від нього, окрім старої гуми в сараї, нічого не бачила!

– От ти яка дріб’язкова, свахо! – спохмурнів водій і сплюнув у траву. –  Я до неї з усією душею, а вона мені шматком землі перед парканом докоряє! Ця земля взагалі за твоєю огорожею, ти тут не командуй!

– Саме так, Андрію, – суворо сказала господиня. – Земля за огорожею. Дерева ці чіпати не можна. Там лісництво розпочинається!

– Кому твоє лісництво потрібне! – підняв її на сміх гість. –  Ліс за яром, а тут край села, – бур’ян та кропива! Коротше, розмова порожня. Зараз уже смеркає, ланцюг у темряві тупити не стану. На світанку встану і за пів години все розчищу!

Він підхопив з ґанку пилку з каністрою мастила і по-господарськи попрямував до літньої кухні. Зоя винно шморгнула носом і побігла слідом за свекром – стелити йому свіжу білизну.

Іванка опустилася на нижню сходинку. Спина затекла після довгої зміни у поліклініці. Вона потерла чоло долонею і довго дивилася в одну крапку на садовій доріжці. Сперечатись із цим “бульдозером” було марно.

За хвилину вона випросталась і поправила фартух у полуничках. Раз умовлянь зухвалець не розуміє – буде йому наука.

Господиня зайшла на веранду, взяла з комода телефон та набрала повідомлення  лісничому Марату.

Той жив через три будинки на цій же вулиці. Сусід відповів одразу: повернувся з далекого обходу, вранці зазирне на вогник.

О шостій ранку селище розбудив оглушливий рев двигуна.

Іванка накинула теплу кофту поверх нічної сорочки, сунула ноги в калоші і вискочила на ґанок. Слідом із хати, позіхаючи на ходу, вибігла заспана Зоя.

За відчиненою брамою в ранковій імлі господарював Андрій. Крайня смерека уже лежала упоперек канави, схиливши пухнасті зелені лапи в дорожній пил.

Пахло свіжою смолою та горілим бензином. Сват уже приставляв “зубасту” до другого стовбура.

– Стій! Що ж ти твориш, варваре?! – гукнула Іванка, вибігаючи за ворота.

– Не лізь під руку, тирса в око потрапить! – гаркнув той, перекрикуючи торохтіння.

– Одна готова, зараз інші дві завалю і до сніданку впораюся!

Тут з-за повороту ґрунтовки з’явилася старенька зелена «Нива». Машина хвацько підкотила прямо до бампера “Камаза”,  перегородивши йому виїзд.

Дверцята рипнули. На дорогу вийшов високий вусатий Марат у форменій куртці та кашкеті з кокардою.

– Глуши двигун, робітнику! – командирським голосом промовив лісничий.

Андрій неохоче скинув газ. Пилка чхнула і затихла. Водій опустив інструмент у траву, зсунув кепку на потилицю і з викликом дивився на сусіда.

– Чого треба, начальнику? – невдоволено пробурчав він. – Ми тут перед двором сушняк прибираємо. Проїжджай повз, не затримуй людей!

– Гарний сушняк, у півобхвату, – іронічно зауважив Марат.

Він підійшов до зарослі папороті і носком чобота відсунув широке листя. З трави з’явився смугастий стовпчик із жовтою табличкою.

– А ось цю штуку ти, мужик, учора не помітив? – спитав лісничий.

– Ну, стовп і стовп, – гаркнув Андрій. – Яка мені справа до них?

– Така, що від самої огорожі Іванки йде охоронна смуга, – без пафосу пояснив Марат і тицьнув пальцем у звалене дерево.

– Усі три карпатські смереки у мене у відомості числяться. Дозвіл на вирубку у тебе є?

Нахаба розгублено закліпав очима, дивлячись то на стовпчик, то на зелену крону в канаві.

– Який ще дозвіл? – Видавив з себе він. – Мені майданчик під вантажівку потрібний! Учора вона  мені ні слова не сказала про твої стовпи!

– Я тобі ввечері рідною мовою казала, що тут лісництво! – викарбувала Іванка. – Ти що мені відповів? «Кому воно потрібне, там бур’ян та кропива»!

– Мамо, ти спеціально?! – ахнула Зоя, притиснувши долоні до щік. – Це ти дядька Марата покликала? На свою людину настукала?!

– Не на свою, а на шкідника, котрий батькову пам’ять на дрова пустив! –  Гаркнула мати.

Марат дістав з кишені рулетку і неквапливо заміряв свіжий пень біля землі. Сфотографував спил на телефон і похитав головою.

– Ну що, майстре, вітаю, – грізно сказав він.

– Дерево сортове, захисна зона. Збитки лісництву набігають на дуже кругленьку суму.

Лісничий назвав порядок цифр, – тридцять вісім тисяч гривень. У Зої пересохло в роті, а сват упустив рукавиці прямо в дорожній пил.

– Скільки-скільки? – витріщився Андрій, і обличчя його пішло червоними плямами. – За одну сосну? Ви там зовсім з дуба впали?! У мене вся вантажівка трохи дорожче коштує!

– Це не сосна, а карпатська смерека, – суворо відповів Марат.  Зараз викличу наряд з району, оформимо, як належить. До повної сплати твою машину зі штрафстоянки не випустять.

– Зачекайте, дядьку Марате! – сполохано втрутилася Зоя, підбігаючи до сусіда. – Це ж непорозуміння! Батько Андрій не знав! Запишіть все на маму, ніби вона попросила дерево спиляти!

Іванка дивилася на дочку, не вірячи своїм вухам.

– З мами, як із місцевої мешканки, напевно, менше стягнуть! – заторохтіла донька. – Або просто пальцем погрозять на перший раз!

– Ти що таке несеш, Зою?! – обурилася господиня. – Яку провину я на себе брати мушу?!

– Ну а де тато Андрій такі гроші візьме?! – мало не плачучи випалила дочка. – У нас кредитка не закрита, у нього сезонні замовлення! Мамуль, ну врятуй по-сімейному!

– Яким чином?! – примружилась Іванка.

– У тебе ж у банку якраз на дах відкладено! – без сорому та совісті заявила дочка. – Там майже вся сума набереться! Дах твій ще п’ять років простоїть, зі стелі ж не тече!

Андрій одразу пожвавішав, ухопившись за цю ідею.

– А правду ж мала каже, свахо! – Закивав він з колишнім натиском. – Через твої ялинки непорозуміння вийшло! Ти мене до ладу не попередила, під монастир підвела!

– Я тебе під монастир підвела? – обімліла Іванка.

– Ну, не я ж! – розвів руками сват.

– Давай-но, діставай свою панчоху і закривай питання перед сусідом! Ми з тобою потім розберемося по-родинному. Я тобі восени обапола на паркан підкину!

Іванка слухала не моргаючи. Пів року вона ковтала чуже хамство і терпіла бруд у своєму сараї. Боялася косого погляду зятя та вислуховувала повчання на власній кухні.

Платити своїми гривнями за те, що нахаба спотворив її двір, вона не збиралася.

Господиня розвернулась, рішуче зробила крок у сарай і викотила звідти важку лису покришки свата. З розмаху штовхнула їх прямо до бампера його “Камаза”.

– Значить, по-родинному, – без жодної усмішки припечатала вона. – Слухайте обидва і запам’ятовуйте! З моїх відкладених ви не побачите жодної гривні! Дах я перекрию наступного тижня!

– Мамуль, ну ти чого починаєш?! – верескнула Зоя.

– Помовч! – обірвала її мати і обернулася до свата.

– Ти, Андрію, зараз же забираєш з сараю решту коліс і свою пилку. Вантажівку прибираєш від мого паркану негайно. Щоб духу твого на моїй вулиці не було!

– Ти що, свахо, блекоти об’їлася?! – Вибухнув водій, стискаючи кулаки. – Я ж заради наших дітей намагаюся!

– У себе в гаражі намагайся! – Обсмикнула його господиня.

– І ти, Зою, слухай сюди. Ще раз спробуєш мої заощадження чужим мужикам сватати – їздитимеш до мене тільки на свята. І суворо на маршрутці!

– Мамо! – тільки й видихнула дочка.

– Все! Розмова закінчена! – відрізала Іванка.

Вона зайшла до себе у двір і з брязкотом засунула залізну засувку.

У цей момент з-за повороту з гуркотом вилетів завантажений самоскид. Машина бадьоро посигналила і стала впритул за «Нивою» лісничого.

Водій висунувся з вікна і весело крикнув похмурому Андрію:

– Господаре, приймай щебінь! Куди зсипати? Відчиняй ворота, мені на базу час!

– Забирай назад! – буркнув сват, хапаючись за голову. – Відбій паркуванню!

– Який ще відбій?! – обурився шофер самоскида. – У мене рейс сплачено, повний кузов каменю! Назад не повезу, показуй місце, або вивалю прямо тут!

Сперечатись під суворим поглядом Марата було собі дорожче. Під дружний регіт сусідів, що вийшли на вулицю, Андрію довелося розщедритися за доставку.

Всю гору щебеню він під наглядом лісничого розрівняв лопатою по брудних ямах біля селищного магазину.

До осені Іванка найняла бригаду та перекрила дах новим зеленим профнастилом. На місці спиляного дерева вони разом із Маратом посадили міцний саджанець смереки.

Свату ж, щоб покрити збитки за свою ранкову витівку, довелося за безцінь продати гараж у місті.

Тепер він ставить свою вантажівку на дальній платній стоянці.

На сімейних святах у молодих Андрій демонстративно сідає на дальній край столу і скаржиться рідні на безсердечну сваху – мовляв, через одну колоду хорошу людину без штанів залишила.

Зоя ні-ні та й зітхне, що мама могла б бути й пом’якшою, а Іванка тільки знизує плечима і наливає собі вишневий компот.

Головне, що смереки за вікном шумлять, як раніше, а чужою соляркою біля її двору більше не пахне. А ще вона думає, як би добре було, якби не тільки за її смереку понесли покарання, а за всю шкоду, яка панує у наших рідних Карпатах! Чи знайдеться такий Марат, щоб цього досягти?…

А ви що скажете з цього приводу?

You cannot copy content of this page