Валізу я тримав під ліжком. Не порожню: у ній лежали два светри, запасні джинси, білизна та пакет, у який мама склала мої зимові речі. На полицю я виклав тільки те, що завжди носив. Решту не розбирав, щоб потім не збиратися довго.
Тітка Лариса помітила це на другий тиждень.
– Ти що, в готелі? Речі памнуться.
Я сказав, що мені так зручніше. Вона знизала плечима і вийшла, а я засунув валізу глибше. Єгор, що лежав на своєму ліжку з телефоном, провів її поглядом.
– Ти її не слухай. Вона завжди так каже.
Я кивнув головою. Але Єгор жив тут з народження, а мене дозволили залишити до першої провини. Так тітка і сказала мамі, коли та привезла мене у серпні. Вони сиділи на кухні, я в коридорі розв’язував мокрі шнурки і чув.
– Він хлопчик спокійний, – казала мама. – Допомагатиме. Я на продукти щомісяця переказуватиму.
– Гроші тут ні до чого, Іро! Я за нього відповідати мушу. Ти тільки одразу поясни йому – до першої провини.Почнуться фокуси – відправлю назад.
Мама засміялася, ніби тітка пожартувала. Я теж потім усміхався, коли мені показували стіл та порожні полиці у шафі.
Мені було п’ятнадцять. Я вступив до міського математичного ліцею і з травня тільки про нього і говорив. Їздив на випробування, розв’язував завдання, дивився фотографії класів на шкільному сайті.
Коли надійшла відповідь, мама кілька разів перечитала повідомлення і міцно обійняла мене. З житлом все виявилося складніше.
Бабуся теж жила у місті, але у маленькій однокімнатній квартирі. Мама збиралася поставити мені там розкладачку. Тітка Лариса сама запропонувала інше:
– Навіщо вам тіснитися? Єгор все одно один у великій кімнаті. Нехай мешкають разом.
Я був їй вдячний. Кімната справді здавалася величезною. Два ліжка, два столи, шафа на всю стіну. До ліцею двадцять хвилин пішки.
Єгор був на рік молодший. Він показав, яка моя полиця, дав пароль від домашнього інтернету і в перший же вечір почав нормально спілкуватися.
Коли тітка пішла спати, ми розмовляли майже до першої години ночі. Я подумав, що тепер у мене буде щось на кшталт брата.
Але вже наступного дня тітка нагадала про правила. Взуття ставити на поличку. Після душу витирати підлогу. До дев’ятої бути вдома. Чуже без дозволу не брати.
Правила були нормальні. Я їх запам’ятав. Важко було з тим, про що йшлося згодом.
– Сподіваюся, повертатись тобі до своєї школи не хочеться? – Я твоїй матері одразу сказала: няньчитися не стану.
Якось я затримався на заняттях і забув написати. Запізнився на дванадцять хвилин. Тітка стояла в передпокої з телефоном і справді злякалася. Я перепросив, показав листування з хлопцями, пояснив, що вчитель залишив нас розбирати завдання.
Вона вислухала:
– Ще раз таке буде – збереш речі.
Коли Єгор прийшов за півгодини, вона запитала, чи він поїв у друга. Я тоді стояв у ванній кімнаті з ганчіркою. Витирав підлогу, хоч сам нічого не накапав. Мамі я нічого не розповідав.
Вона працювала у селищі, приїжджати часто не могла. Вечорами питала, як навчання, чи годують нормально, чи не заважаю я тітці. Я відповів, що все гаразд. Було соромно зізнатися, що щодня думаю про валізу.
Ще я боявся, що мама скаже, – значить, не вийшло. Що доведеться їхати з ліцею, де я вперше не відчував себе дивним через те, що мені подобаються завдання.
Бабуся кликала в неділю. Жарила картоплю, питала про нових друзів. На холодильнику у неї висіла моя фотографія з першого вересня.
– Ти, якщо що, заходь і серед тижня, – казала вона. – Я вдома.
Я обіцяв.
Іноді у тітки було дуже добре. Ми втрьох дивилися фільм, замовляли піцу. Вона сміялася над нашими з Єгором суперечками і підкладала мені ще шматок. У такі вечори я майже забував про валізу. Потім міг не туди поставити чашку і все поверталося.
Ноутбук тітка залишала на кухонному столі. Працювала на ньому вечорами, а нам дозволяла користуватися лише для навчання.
Того четверга у мене зламався доступ до шкільного завдання в телефоні. Я спитав дозволу, відкрив файл, переписав умови в зошит.
Закінчив, закрив кришку та пішов до себе. Єгор залишився на кухні. За кілька хвилин він покликав мене пошепки:
– Микито, іди-но сюди, – чай розтікся по клавіатурі і стікав зі столу на стілець. Біля ноутбука лежав перекинутий кухоль. На екрані ще щось світилося, потім він згас.
Єгор дивився на нього з відкритим ротом.
– Висмикни провід, – сказав я.
Він смикнув вилку з розетки. Я схопив рушник, почав збирати калюжу.
– Ти навіщо сюди поставив чай?
– Не знаю. Я ліктем…
Він повторював це кілька разів, начебто через причину могло щось змінитися. Ми витерли стіл. Єгор підняв ноутбук, з нього ще капнуло. Поставив назад.
У передпокої клацнув замок. Він побілів.
– Не кажи поки що.
– А що казати?
– Не знаю. Може, висохне.
Тітка увійшла на кухню з пакетом із магазину. Подивилася на рушник, на мокрий стілець, на кухоль.
– Що тут таке?
Ніхто не відповів.
Вона поставила пакет на підлогу та підійшла до столу.
– Ноутбук залили?
Я відчував, як Єгор стоїть поряд. Зовсім близько, плечем до мого плеча. Тітка повернулась до мене.
– Ти ж сидів за ним.
– Сидів.
– Я тобі що казала? Чашки поряд не ставити!
Єгор опустив очі. У мене пересохло в роті. Я глянув на двері кухні. У коридорі висіла моя куртка, під нею стояли кросівки. На секунду уявив, як витягую валізу, укладаю підручники, дзвоню мамі.
– Я не ставив чашку, – сказав я.
Тітка відмахнулася.
– Тільки не треба зараз викручуватись.
– Це я, – сказав Єгор.
Вона не одразу повернулась до нього.
– Що ти?
– Я залив. Микита вже пішов.
Тітка сіла на стілець і затулила обличчя долонями. Єгор почав щось пояснювати: хотів глянути відео, чай стояв далеко, рукав зачепився. Вона вислухала, потім прибрала руки.
– Господи, Єгоре. У мене там робота. Ти взагалі думаєш, хоч іноді?
Він мовчав. Вона дістала телефон, почала шукати номер ремонтної майстерні. Ми стояли біля столу і дивилися на мокрий ноутбук. Коли тітка закінчила розмову, то сказала Єгорові:
– Сьогодні жодних ігор. І у вихідні також. Зрозумів?
Він кивнув головою.
– Іди переодягнися. У тебе рукав мокрий.
Єгор ступив до дверей, а я залишився.
– А якби це я залив?
Тітка підвела голову.
– Що?
– Якби це зробив я, мене відправили б додому?
Вона подивилася на мене з подивом, потім роздратовано зітхнула.
– Микито, не зараз.
– Ви щойно подумали на мене.
– Бо ти сидів за ноутбуком.
– Я про інше питаю, – Єгор зупинився у дверях.
– У мене дорога річ зіпсована, а ти вирішив з’ясовувати стосунки?
– Я хочу знати, чому йому можна помилитись, а мені не можна.
Вона дивилася на мене кілька секунд.
– Йому також не можна. Ти чув, що я сказала?
– Про ігри чув. Про валізу ні.
На кухні стало тихо. Я ніколи раніше з нею так не розмовляв. Серце стукало в горлі, коліна тремтіли, і я намагався стояти рівно, щоб ніхто не помітив.
– Єгор мій син, – сказала тітка.
– Я знаю.
– І якщо ти не розумієш різниці…- вона затнулася.
– Він живе тут. І я тут мешкаю. – Микито, ти приїхав до нас, і ми…
– Я можу мити підлогу, прибирати за собою, не спізнюватися. Тільки ви мені скажіть, що буде, якщо я все одно щось розіб’ю.
Вона відвернулася до ноутбука.
– Не треба роздмухувати. Я спочатку попередила, що порядок у мене суворий.
– Для обох?
Тітка різко обернулася.
– Ти мені ставиш умови? У моєму будинку?
Я похитав головою, але вона вже говорила далі:
– Не подобається – у бабусі місце завжди знайдеться. Я нікого силою не тримаю.
Я постояв ще трохи. Потім пройшов повз Єгора і пішов у кімнату. Валіза витяглася одразу, навіть коліщатка не застрягли. Єгор увійшов, коли я укладав зошити.
– Ти чого?
Я не відповів. Він сів на своє ліжко.
Вона гаряча. Ноутбук…
– Я не через ноутбук.
– Знаю.
Він потер долонями коліна.
– Ти думав взяти на себе?
Я застебнув кишеню рюкзака.
– Не знаю, що я думав. – Я злякався.
– Я теж.
Єгор підвів на мене очі. Здається, він тільки зараз це зрозумів. Я взяв телефон і вийшов на сходи. Мамі зателефонував не відразу: кілька разів відкривав її номер, але все ж наважився.
Вона відповіла з гамірного коридору.
– Микито, я зараз не можу довго. Що сталося?
Я почав із ноутбука. Розповів швидко, плутаючись, і раптом почув власні слова:
– Я не заливав, мамо, справді. Я нічого не вчинив.
Вона замовкла.Потім сказала:
– Стривай.
Шум у слухавці стих. Мабуть, вийшла в інше приміщення.
– Тепер розповідай спочатку.
Я сів на сходинку та розповів. Про запізнення, про чашку, про те, як не розбирав валізу. Говорив і все чекав, що вона почне питати, чи я не перебільшую. Мати слухала.
– Чому мовчав? – спитала нарешті.
– Ти раділа, що я вступив.
– Так я й зараз радію.
Я провів долонею по обличчю.
– Мені їхати назад?
– Сьогодні до бабусі поїдеш. Я їй подзвоню. В ліцей завтра підеш, як завжди.
– А потім?
– У суботу приїду, – розберемося.
***
Бабуся відчинила двері в домашньому фартуху. Подивилася на валізу, потім на мене.
– Важка?
– Не дуже.
Вона відступила, пропускаючи мене у квартиру. Я хотів одразу пояснити, що ні в чому не винен, але бабуся вже діставала з шафи постільну білизну. На кухні кипів чайник.
– Поїж спочатку. Мама сказала, що ти без вечері.
Валізу я поставив біля дивана. У квартирі було тісно, пахло смаженою цибулею та пральним порошком. Щоб пройти до вікна, довелося боком протиснутися між столом та кріслом. Бабуся принесла тарілку.
– А уроки тобі робити тут зручно? – спитала вона, показуючи на стіл. – Лампу завтра переставимо.
Я кивнув головою. Вона не сказала, доки я можу залишитися. У суботу приїхала мати.
Спочатку довго сиділа зі мною на кухні, потім поїхала до тітки. Повернулась із моїми кросівками, забутим підручником та пакетом чистої білизни.
Я чекав, що вона буде сердитою, а вона виглядала втомленою.
– Лариса каже, ти все надто близько сприймаєш.
Я опустив очі. Мама поставила пакети на підлогу і сіла поряд.
– Я сказала, що п’ятнадцять років – це саме той вік, коли все сприймають близько.
Бабуся мовчки присунула їй чашку.
Того дня ми сходили в магазин за розкладачкою. Мама довго вибирала, перевіряла кріплення. Бабуся сердилась, що дорогу беруть, і вимагала залишити їй хоча б право купити лампу.
Мої речі перекладали весь вечір. Під підручники звільнили поличку. Для одягу знайшлася нижня шухляда комода, з якої бабуся вийняла старі скатертини. Мама сіла на нову розкладачку.
– Тіснувато.
– Зате я з ліцею пішки теж можу дійти, – сказав я.
– І дорогою сміття винести, – додала бабуся.
Ми всі чомусь засміялися. Не голосно, але зупинитися я зміг не одразу.
Тітка зателефонувала за кілька днів. Запитала, як улаштувався. Повідомила, що ноутбук віддали в ремонт і, можливо, його вдасться врятувати. Потім помовчала.
– Я не збиралася тебе нікуди відправляти. Ти ж розумієш, іноді скажеш…
Я стояв біля бабусиного вікна, дивився, як двірник збирає мокре листя і не знав, що сказати. Тітка зітхнула.
– Мама твоя теж гарна. Можна було спокійно поговорити, – вона знову замовкла.
Ми попрощалися. Після розмови я ще якийсь час тримав телефон у руці, хоча екран давно згас.
Єгор писав майже щодня. Запитував про ліцей, надсилав смішні картинки.
В першу неділю у бабусі я розбив чашку. Вона стояла на краю столу, я потягнувся за підручником і зачепив її ліктем.
Чашка впала на підлогу, ручка відлетіла під холодильник, чай розплескався на мої шкарпетки, – я завмер. Бабуся саме вийшла із ванної.
– Що там?
– Я ненароком.
Вона подивилася на підлогу.
– Не наступи. Відійди поки що.
– Я куплю таку саму.
Бабуся підвела очі.
– Ноги не обпік?
– Ні.
Вона подала мені ганчірку, сама принесла віник. Ми зібрали уламки, витерли підлогу. Ручку з-під холодильника я витяг лінійкою. Бабуся покрутила її в пальцях.
– Ну, цю вже не приклеїш. Викидай, – дістала другу чашку та налила мені чай.
Я сів, поклав руки на стіл. Бабуся повернулася у ванну – там вона замочувала білизну. Вода зашуміла, рипнув кран.
Допивши чай, прибрав зі столу підручники і пройшов до валізи. Вийняв зимовий светр, запасні джинси, пакет із шарфом та рукавичками. Все склав у нижню шухляду комода. Порожню валізу відніс бабусі.
– Її куди можна прибрати?
Вона визирнула з ванної, витерла руки об фартух.
– Давай на антресолі. Тільки табурет подай, разом поставимо…