Усі мої родичі вважають мене втіленням зла, адже я посміла кинути Олену, свою дочку, напризволяще. Але мене це не турбує, адже я вважаю, що дорослі люди самі повинні відповідати за свої вчинки, а не ховатись у мами під спідницею.
Відвернулася від мене рідня в той момент, коли я відмовилася пустити до своєї квартири дорослу дочку, яка втратила свою квартиру через свої необдумані рішення.
Поки Олена навчалася в університеті, вона жила зі мною. Вона мала і свою квартиру, подаровану батьком, але її ми здавали для підтримки фінансового стану та оплати навчання. А з огляду на те, що живемо ми в Києві, дохід зі здачі квартири був суттєвим. Дочку я з раннього дитинства вчила приймати рішення самостійно, не нав’язувала свою думку, а іноді давала поради.
Тому коли після закінчення школи постало питання про вибір професії, дочка твердо сказала: «Хочу бути юристом!». Я була впевнена, що ця професія не для неї, але протестувати не стала, лише запропонувала альтернативні варіанти, від яких дочка відмовилася.
Починаючи зі шкільних часів навчалася Олена абияк, відповідно, окрім як вступити платно, вибору не було. Але й в університеті за розум вона братися
не хотіла. Були постійні борги, прогули, незадовільні оцінки, погрози відрахування. Дочка не ділилася зі мною переживаннями про навчання, усі новини мені повідомляв деканат. Якось довчившись, вона отримала диплом і почала шукати роботу за своїм профілем.
Звичайно, без досвіду роботи та особливих знань, але з величезним бажанням заробляти мільйони, такий працівник був нікому не потрібен. Пошук роботи затягнувся, грошей до сімейного бюджету дочка не вносила, дохід зі здачі своєї квартири витрачала лише на себе та свої бажання, а я змушена була сплачувати комуналку та продукти.
-Ти думаєш на роботу влаштовуватись? Вдома безлад, їжі готової немає, за весь день ти навіть пральну машинку розвантажити не здогадалася! Мати на роботі з ранку до ночі, а ти, доросла, вдома на дивані сидиш і з подружками по клубах ходиш! – Випалила я, не витримавши чергового бардаку у будинку.
Здивована такою несподіванкою, дочка промовчала, але було видно, що мої слова її зачепили. Але мені було все одно, чому я повинна утримувати 24-річну дармоїдку?
Все б нічого, але на захист Олени стала її бабуся – моя мати.
– Де таке бачили, щоб рідна мати доньку з дому виганяла? – намагалася надавити на жалість вона. – Ти ж знаєш, як складно жити молоді. Тебе ми б у такій ситуації не кинули!
-Так, не кинули б. – відповіла я матері. – Але в мене завжди було сумління. Я ніколи не жила за ваш рахунок, відразу почала працювати та жити самостійно, ще й вам деколи допомагати!
Такі скандали стали регулярними для нашої сім’ї й до дочки, начебто, дійшло, що настав час жити окремо. Спочатку вона просто з’їхала, виселивши зі своєї квартири мешканців, але потім, мабуть, зрозуміла, що треба ще й на роботу влаштуватися. За спеціальністю її, звичайно, не взяли, і вона була змушена влаштуватися секретаркою до якогось офісу. Там і сталося знайомство з її майбутнім чоловіком.
Олексій, так звали парубка, працював там менеджером. Він був гарний собою, освічений, умів гарно доглядати. Все б нічого, але мені Льоша одразу не сподобався. Причиною стали його неоднозначні питання щодо матеріальних благ моєї доньки та нашої родини: чи є частка у моїй квартирі, дача, машина тощо. Все це ще підкріплювалося тим, що він був родом з глибинки, тут жив на оренді та всіляко намагався зачепитися у великому місті.
Звичайно, на мої спроби висловити застереження, дочка реагувала гостро:
-Не треба лізти в моє життя, гаразд? У самої чоловіка немає, от і заздриш мені? – відповіла на мої поради дочка.
Незабаром після початку їхніх стосунків пара вирішила з’їхатися. Але з’їхатися вони вирішили у моїй квартирі. Це було винайдено з метою заощадити на орендованому житлі та мати додаткове джерело доходу з її квартири. Я дала різко негативну відповідь, адже навіщо мені в літньому віці чужий чоловік у будинку?
Молодята вирішили переїхати до її квартири й незабаром мені прийшло запрошення на весілля. Я, звичайно, знала, до чого приведуть такі серйозні стосунки, але не думала, що це буде так скоро. Виявляється, Олена взяла на себе кредит із метою проведення пишного весілля. Сказати, що я була шокована – не сказати нічого. У призначений день урочистості, я приїхала до ресторану, привітала та подарувала подарунок, поспостерігала за спільною радістю та поїхала.
Після свята молодята поїхали на відпочинок, де були витрачені подаровані гроші. Закрити кредит на весілля, купити машину чи квартиру у планах у них, здається, не було.
Близько пів року ми з Оленою зрідка телефонували одна одній, спілкуючись на сторонні теми та майже не обговорюючи їхні плани та побут. Але одного разу дочка поділилася зі мною радісною, на її думку, новиною. Однак її радості я не розділила.
Льоша з Оленою вирішили, що її однокімнатна стала тісною для їхньої сім’ї, з урахуванням планування у майбутньому дітей. Тому зять запропонував «геніальний» вихід зі становища: продати квартиру дочки та гроші внести як початковий внесок до іпотеки за трикімнатну у новобудові.
Від таких ідей я здивувалася, спробувала навчити доньку і довести, що це недалекоглядно і небезпечно, адже в разі розлучення вона залишиться ні з чим. Але сила кохання здатна затьмарити розум.
-Куди ти лізеш? Якщо ти сім’ю зберегти не змогла, не треба думати, що мне чекає така ж участь! – кинула вона мені в трубку, обірвавши розмову.
Але, як свідчить практика, материнське серце рідко помиляється. Через три місяці вона, обливаючись сльозами, стояла на порозі з валізою в руках.
Виявилось, що після продажу її квартири вони зняли собі кімнату у комуналці. «Потрібно трохи потерпіти, проте відкладемо більше грошей і швидше виплатимо» – такий аргумент був наведений Льошею.
Отже, перейдемо безпосередньо до схеми плану. Квартиру вони планували взяти у новобудови, де фірма-підрядник допомагала з оформленням іпотеки. За «щасливою» випадковістю, другом зятя був саме один із начальства цієї будівельної компанії. Цей друг запропонував їм дуже вигідні умови, маленький річний процент тощо, але цього їм треба було розлучитися. Ніби то пільгові умови не поширюються на сімейні пари.
Обміркувавши таку пропозицію, донька погодилася. Шлюб був розірваний, іпотеку взято, залишалося дочекатися отримання ключів. На питання, коли вони знову розпишуться, Льоша спочатку мовчав, а потім просто зник.
Донька жила у тимчасовому клоповнику, тішила себе надіями, але чоловік не з’явився ні за тиждень, ні за місяць. З’ясувавши через спільних знайомих, що Льоша купив двокімнатну квартиру, а з грошима від проданої квартири залишалося доплатити невелику суму, очі моєї доньки розплющилися.
Все було зроблено законно, у поліції розводили руками мов «сама винна, часи у нас такі». Звичайно, сама винна, навіть я – далека від юриспруденції та правових норм жінка, це чудово розумію. А вже випускниця юрфаку точно мала це знати.
Вислухавши її, підтримавши, я запропонувала їй залишитись переночувати та шукати роботу, а далі у місячний термін з’їхати. Вона, звичайно, була в шоку, а мені що. Чому я маю відповідати за її необдумане рішення?
Не слухала моїх порад! Ігнорувала мої настанови! Ось і отримала! У мене є своє особисте життя і бажання. Я витратила молодість, щоб дати їй освіту і забезпечити всім необхідним, але я не готова займатися цим ще й зараз.