Мама намагається сплавити на мене хвору бабусю. Хвору у ментальному плані: у неї періодично щось у голові клацає, після чого вона починає коїти дивні вчинки.
У бабусі проблеми із головою почалися вже давно. Як не стало дідуся вісім років тому, так і почалося. Спочатку вона замовлятись почала, але це списували на стрес, бо дідуся вона дуже любила.
Думали, що вона прийде до тями з часом, так і лікар сказав, що поки не бачить нічого страшного. Але згодом ставало все гірше і гірше.
Бабуся почала випадати з реальності. У неї в голові відбувається якесь інше життя. То її хтось переслідує, то хочуть заподіяти їй зла, то вона діда шукає.
Це вже напружувало безпосередньо, вирушили знову до лікаря. Той поставив невтішний діагноз, прописав лікування, але не обіцяв, що все буде, як раніше.
Лікування бабусі трохи допомогло, але потім регрес звів усі старання до нуля. Бабуся почала відверто чудити. Не зі злого наміру, а тому, що має проблеми з головою.
Могла сходити під себе та піти далі. Включити воду, газ, світло по всій квартирі та піти з дому. Добре, що вона газ хоча б підпалювала, а не просто пускала, бо все могло закінчитися зовсім сумно для всього будинку.
Бабуся почала уходити з дому, ходити навіщось по смітниках, тягнути всяке сміття додому, а при спробі його викинути, кидалася, могла вкусити.
Я тоді тільки закінчила університет, жила з мамою та бабусею, тому все бачила на власні очі. І те, що я бачила, мене лякало з кожним днем дедалі більше.
Пропонувала я мамі знайти бабусі установу, де їй забезпечать догляд та лікування, але мама відмовилася. Кричала, що їй соромно, що вона виростила таку не співчутливу дитину, яка близьку людину готова здати в інтернат.
Тоді я запропонувала бодай до лікаря бабусю відвести, бо їй явно повинні прописати якесь лікування: не можна так залишати.
– Нічого твої лікарі не скажуть, будуть напихати її хімією, а краще не буде. Ми вже ходили. І що це змінило? – Злилася мама.
Я за пів року не витримала і з’їхала від мами. Вона, звісно, героїня, але я жити з бабусею, яка не при собі, не хочу і не можу.
– Біжи-біжи, як щур! – казала мені в спину мама.
Я хотіла допомагати, підтримувати стосунки, але мама виставила умови: або я живу з нею, або не з’являюсь на очі та нічого їй від мене не потрібно. Я не повернулася жити до мами.
Шість років мати зі мною не спілкується взагалі ніяк. Просто ігнорує моє існування. Не вітає із днем народження, не відповідає на мої повідомлення. Навіть на весілля не прийшла.
Я вже заспокоїлася та змирилася. Вийшла заміж, живу нормально, в мене є дитина, чекаю на другу. І тут з’являється моя мама. Але не зі спробою примирення, а з вимогою забрати до себе бабусю.
– Я з нею вже намучилася, у мене новий чоловік. Ти можеш матері допомогти хоч раз? – вимагає мама.
Без проблем. Давай влаштуємо бабусю до спеціальної установи, я частину витрат візьму на себе. Але мамі цього не треба. Мама хоче, щоб я приїхала та перевезла бабусю до себе.
При цьому мама не має поняття, де я живу. Їй начхати. Як начхати й на те, що в мене вже є дитина, а незабаром ще одна буде. Її це не цікавить.
Їй треба, щоб я забрала бабусю, а мама не відчувала докорів совісті та не боялася загального засудження. Як же так, рідну матір здати в інтернат! Позорище яке!
Тільки такий вихід не влаштовує мене. Гроші на утримання бабусі в інтернаті я дати готова, забрати її до своєї родини – ні. Вона хвора людина, їй потрібна допомога. А в мене діти.
Мама мене прокляла і кинула слухавку. Вона сама винна у своїх проблемах: ми могли б вирішити цю проблему ще шість років тому, якби мама не хотіла всидіти одразу на всіх стільцях.
Я вже відвикла, що маю маму, тому нічого не втратила. Вона не хоче вирішувати проблему, вона хоче перекласти проблему на мої плечі. Ну от розсудіть нас?
