Гліб завів розмову у вівторок за вечерею, коли Злата згрібала крихти зі стільниці. Він розкинувся на стільці, крутив між пальцями дерев’яну зубочистку і віщав так, ніби тлумачив таблицю множення.
– Я розлучатися не маю наміру, відразу попереджаю. Хочу, щоб обидва зітхнули ширше, розумієш?
Злата кинула тарілки в раковину, повернула вентиль крана і стоячи спиною до нього уточнила:
– Це в якому сенсі ширше?
– Я за вільний шлюб. Гуляти так гуляти, – заявив чоловік із усмішкою. – Бачитися з ким закортить, жити без оглядки один на одного. П’ятнадцять років обручками пов’язані, душно від цього обов’язку.
Говорив він буденно, ніби пропонував взяти картоплі по акції у місцевому магазині. Легко, з лінню людини, яка все вирішувала і чекає кивка.
Злата клацнула краном, витерла долоні об рушник, розвернулася і сперлася стегнами об тумбу.
– Тобто ти намилився гуляти на боці?
– Я за те, щоб нам обом не тис простір.
– А побут?
– А побут йде своєю чергою. Навіщо руйнувати те, що справно працює.
Він посміхнувся, і Злата зрозуміла, що за роки шлюбу не бачила на його фізіономії такого самовдоволення. Наче він винайшов вічний двигун і чекав на овації.
– Гаразд, – кинула вона.
Гліб моргнув, збившись з думки:
– Що гаразд?
– Ти маєш рацію. Дорослі лобури вже.
Вона скинула фартух, закинула його на цвях біля плити і попрямувала до спальні. Гліб посидів хвилину, піднявся до холодильника за пінним і дивився на екран з виглядом переможця торгів.
У середу з ранку все йшло своєю чергою. Злата підвелася затемно, заварила каву, поставила перед ним сковорідку з яєчнею, повісила на спинку стільця випрасувану теніску. Гліб уплітав їжу, встромившись у екран смартфона і впивався шляхетністю.
На заводі він підійшов до приятеля Павла з інструментального цеху:
– Коротше, ми зі Златухою вирішили дати одне одному повітря. Вільний шлюб!
Павло зиркнув з-під чола так, ніби Гліб ляпнув дурість:
– І вона не збрикнула?
– Жодних зойків, цивілізований діалог двох зрілих особистостей.
– Ну-ну, – хмикнув Паша і відвернувся до токарного верстата.
Гліб вирішив, що той просто заздрить. У Павла дружина вічно пиляє дзвінками: де ти, купи батон, чому затримуєшся. А тут – цивілізація!
Злата того ранку взяла відгул і поїхала до юриста. Перед консультацією вона завантажила з банківського додатку виписки за всіма рахунками, до яких мала доступ: свого та спільного.
Юрист пояснив, які гроші та майно доведеться враховувати, якщо розмова про свободу таки дійде до розлучення.
Увечері Злата поклала витяг перед Глібом.
– Раз у нас свобода, давай спочатку розберемося з грошима. Ось усі рахунки, які я бачу. Виписку зі свого особистого теж покажи.
– Навіщо це? Я ж сказав, розлучатися не збираюся.
– А я після ранкової поїздки до юриста хочу розуміти, на що розраховувати, якщо передумаю. Спільні витрати теж давай поділяти порівну. І побут.
Посмішка миттєво сповзла з його обличчя. Гліб мовчки відкрив банківську програму і показав їй виписку за своїм рахунком. Потім спробував пожартувати, але Злата вже прибрала папери в теку.
У четвер у Гліба був відгул. Злата розштовхала його о восьмій.
– Я їду на дачу до Римки. Надовго.
– А їсти що?
– У холодильнику майже нічого немає, зміркуй сам що-небудь.
– Стій! А теніски? Мені завтра на планерку в цех, у чистому треба йти.
– Теніски в пральні біля ринку. Талончик на комоді. Забереш сьогодні, вони до шостої працюють.
Вона випалила це на ходу, затягуючи рюкзак, і Гліб знову відчув холодок під ложечкою, ніби в підписаному контракті виплив пункт дрібним шрифтом.
– Стривай, ми ж умовлялися, що будинок на паузу не стає!
Злата пригальмувала біля порога, поправила лямку і глянула з жалем:
– Ми домовились бути вільними. Вільні самі вирішують, де їхні вихідні, та де їх випрані речі, милий.
Двері грюкнули глухо, і в квартирі занудно закапав протікаючий змішувач.
На обід Гліб зжував сухий шматок батона з залишками майонезу. Спробував зварити сосиски, але забув про них на плиті: вода википіла майже до дна, оболонки луснули, сосиски пригоріли.
Гліб спробував увімкнути трансляцію матчу, але в думках наполегливо крутилася завтрашня біла теніска. Пральня зачиняється о шостій, а де шукати її – загадка.
П’ятнадцять років чистий одяг з’являвся в шафі сам по собі, і Гліб жодного разу не задумався, скільки на це йде порошку та чужих нервів.
Він нашарив талончик, натиснув цифри на дисплеї.
– Алло, адреса яка?
– Ринкова дванадцять. Сьогодні працюємо до п’ятої.
До п’ятої залишалося сорок хвилин. Гліб взувся, схопив ключі та кинувся бігти. У пральню він влетів за п’ять хвилин до закриття, захеканий і сердитий.
Вдома запхнув теніски в шафу, сів на табуретку. Мийка ломилася від гори брудного посуду. Він дивився на неї незрозумілим поглядом.
Миттям займався биту годину, впустив чашку – вщент. Збирав уламки, порізав палець, поліз шукати пластир, перерив всю аптечку. Все валилося з рук.
Надвечір замовив доставку ролів, з’їв їх прямо з коробки і написав Златі:
– Ти як там?
Відповідь прилетіла за кілька годин: «норм».
Гліб перечитав це слово разів п’ять, і щоразу воно здавалося йому все більш знущальним.
У п’ятницю він прокинувся із порожнім шлунком. Звичного запаху млинців не було, кухня зустріла крижаною порожнечею.
У холодильнику знайшлися лише пара пляшок з-під мінералки та засохлий шматок ковбаси. Довелося йти у гастроном за рогом. Купив пачку пельменів, батон, масло.
Пельмені розварилися в клейстер, він давився ними без апетиту, запиваючи водою з фільтра.
Написав знову:
– Коли назад?
– Завтра.
– О котрій?
– Уявлення не маю. Я ж птах вільний, забув?
Він кинув смартфон на клейонку. Мийка знову повна. На підлозі розплескався соус із пакета, що впав. Рушник валявся грудкою під ногами.
Гліб розлютився і зателефонував тещі.
– Мамо, а як ця мікрохвильова піч вмикається?
– Та що у вас на кухні? А Злата де?
– На дачі у подружки.
– І ти розігріти суп не в змозі?
В голосі тещі пролунала втома, ніби вона тисячу разів передбачала цей безлад.
– Натисни кнопку з тарілкою, потім крути тумблер до потрібних хвилин і зроби пуск.
– Яку тарілку? У нас сенсор!
Теща зітхнула так тяжко, що Гліб скривився.
– Глібе, ти розумієш, що робиш?
Він перервав виклик, кинув слухавку і вдарив ногою по ніжці стільця.
Злата повернулася в суботу до ночі. Скинула куртку, окинула поглядом кухню.
На столі дві коробки від роликів, заляпана плита. Раковина переповнена. Рушник у багнюці. Сам Гліб сидить перед телевізором із кислим виглядом.
– Здорово, — сказав він.
– Привіт.
– Повечеряєш?
– Я не голодна.
Він підійшов ближче, притулившись плечем до одвірка:
– Злато, давай згортати цю лавочку зі свободою.
– Чого б це?
– Та маячня це собача!
– Що саме?
– Ну от це життя нарізно. Навіщо воно потрібне, якщо ми сім’я!
Злата сіла на єдиний вільний стілець, скинувши з сидіння його брудні шкарпетки, і поклала руки на груди.
– Глібе, ти за три доби не зміг просто розігріти напівфабрикати, знайти засіб для посуду і випрати свої речі. І ти вважав, що ми живемо нормально?
– Ну, я просто розгубився…
– Стоп! Дай договорити. Ти завів розмову про свободу у вівторок після вечері, яку я приготувала, за столом, який я протерла, у чистій сорочці, яку я випрасувала. І запевняв, що побут не постраждає. Так?
– Я про інше думав…
– Я знаю, що ти думав! Ти збирався хитатися де заманеться, а я мовчки продовжу тягнути лямку! Прання, готування та прибирання йшли своєю чергою, ніби так і треба. За твоєю логікою це називається “побут сам крутиться”, а за моєю – “я горбачусь”!
Гліб відступив від стіни і зробив крок уперед.
– Злато, я схибив, правда.
– Ще б пак. П’ятнадцять років не думав, а тут осяяння найшло!
Вона говорила тихо, без вереску, і від цього спокою Гліб почував себе останнім нікчемою. Жодної бурі, просто розбирання його нікчемності по гвинтиках.
– Я зав’язую зі свободою, чуєш?
– Дійшло нарешті. А що далі?
– Житимемо, як раніше.
Злата підвелася, підійшла до мийки, оглянула завал і обернулася до чоловіка.
– Як раніше не буде, Глібе! Мені набридло бути слугою. Я поки на дачі сиділа, відмінно провітрила мозок.
– Це натяк на розлучення? Ти через це до юриста їздила?
– Я їздила дізнатися, що робити, якщо до нього дійде. А поки що це натяк на те, що завтра посуд миєш ти. Обід готуєш ти, а шмотки прасуєш сам, хоч би через раз. Сміття виносиш не коли я гаркну, а коли відро забите під зав’язку.
– Та я праску в руках тримав в армії востаннє!
– Навчишся! Я теж не з дипломом кухаря народилася.
– Ти з пелюшок готуєш!
– Помиляєшся! Я з пелюшок тільки плакати вміла, а борщі варити і поли намити вчилася тут, бо комусь треба було розгрібати цей бардак!
Він замовк. Повітря в кухні загускло. Гліб не відмахувався, не гострив, просто слухав, і кожне слово прилітало точно в ціль.
У неділю о сьомій ранку Злата прокинулася від дивного галасу. На кухні хтось гримів посудом і шкварчав олією. Вона вийшла у коридор.
Гліб стояв в одних трусах і фартуху з намальованими котами, намагаючись перевернути омлет, що вже обвалився по краях.
– Доброго ранку, – кинув він, не обертаючись.
На столі красувалися дві тарілки з криво відрізаним хлібом, масло в розм’якшеній маслянці та кухлі.
Злата зазирнула через плече.
– Газ зменш, вугілля отримаєш.
Гліб слухняно крутив вентиль.
– Я думав, що на сильному швидше схопиться.
– Швидше тільки зіпсуєш.
Він розклав омлет по тарілках і більший шматок підсунув їй.
– Цукру скільки сипати?
– Дві ложки.
– А вчора казала півтори.
– Вчора був інший день.
Вони їли мовчки. Омлет пересолений, хліб нарізаний товстими окраями, чай гарячий. Гліб сидів навпроти, уплітав ту саму куховарство і вирячився на неї з тією незручною увагою, якої в їхньому будинку не було років сто.
Через тиждень, у середу надвечір, Гліб приперся додому раніше звичайного. Злата визирнула із зали.
У передпокої він вивантажував пакети з супермаркету і меншу торбу. Чоловік дістав звідти дивну гладку дощечку для рукавів, яку продають у господарських крамницях.
– То що це за агрегат? – посміхнулася вона.
– Колодка для рукавів. Продавчиня порадила. Каже, з нею рукави легше прасувати.
Злата подивилася на дерево, потім на чоловіка і пирхнула:
– Ну, ти даєш!
Він збентежено запхав її в шафу і почав викладати їжу: картоплю, шматок свинини, пучок кропу.
– Я хочу зробити ту свинину в горщиках, яку ти робиш.
– Ти навіть не знаєш, яку приправу я сиплю.
– Звичайну, до м’яса.
– Суміш перців та сушений часник. Гаразд, прощаю, але наступного разу купиш сам.
Вона повернулася до книги, а на кухні застукав ніж, зашуміла вода, запахло цибулею. Злата прислухалася до незвичних звуків чужої метушні на її території, і на душі було тривожно і тепло одночасно.
За півтори години Гліб покликав до столу. М’ясо виявилося жорстке, картопля трохи сирувата, а цибуля порізана великими шматками, але Злата з’їла все.
– Ну як? – чекав він на вердикт.
– Їстівно. Наступного разу картоплю ріж дрібніше, а м’ясо тримай у духовці довше.
Гліб кивнув і чиркнув щось у смартфоні. Злата помітила, що в телефоні у нього накопичилася ціла колекція нотаток: “м’ясо – 190 градусів”, “біла білизна – окремо від кольорового”, “сіль – півтори ложки”.
У горлі задерло, і вона квапливо відпила води, щоб не розплакатися від дурної ніжності до безглуздого чоловіка з плямою від підливки на майці.
У п’ятницю вони сиділи за тим же столом і вплітали макарони по-флотськи, які Гліб готував по ролику з інтернету. Вийшло непогано, тільки олії переборщив.
– Я тут подумав, – промимрив він, витираючи рот серветкою.
– Знову свобода спокою не дає?
– Та ну її до біса! Я зрозумів, що взагалі не розумію, як ти крутишся цілими днями.
– Раніше до тебе не доходило?
– Раніше здавалося, що воно саме по собі в хаті тримається.
Злата відклала виделку:
– Саме нічого не падає з неба, Глібе. Ні чистий лінолеум, ні випрасувані стрілки, ні повний холодильник. Це все я роблю після зміни на заводі.
– Я в курсі тепер.
– Ти тиждень тому розраховував урвати від шлюбу всі бонуси, а побут скинути на мене. Так?
Гліб підняв долоні:
– Винен, недолугим був.
– Був.
– Я зав’язав із цією дурницею.
– Ти вже казав. Але ти плутаєш різні речі. Ти хочеш мене поряд не тому, що цінуєш, а тому, що без мене твій побут перетворюється на смітник за сорок годин. Ось це прикро!
Він помовчав довго. Цього разу без відмовок просто приймаючи удар.
– Ти маєш рацію на всі сто. Але я виправлюся, чесно.
– Яким чином?
– У справі. Готуватиму у вихідні. Прибирання на мені. Сорочки прасую сам. Записуватиму все, – пам’ять дірка, але я навчуся.
Злата глянула на нього і подумала, що п’ятнадцять років тому виходила за гарненького хлопця з квітами, а зараз перед нею сидить пошарпаний життям чоловік у забрудненій майці, який конспектує правила прання в гаджет. І чомусь цей варіант здавався їй у тисячу разів дорожчим.
– Гаразд, – зітхнула вона.
– Точно гаразд?
– Пробуємо.
Гліб шумно видихнув, ніби склав найскладніший іспит у житті, і потягнувся за тарілкою:
– Добавки насипати?
– Годі з мене. Але посуд сьогодні миєш ти.
– Прийнято, – відповів він і посміхнувся так щиро, наче виплатив кабальну іпотеку.
Злата встала, зробила крок до виходу з кухні і кинула через плече:
– І ще, Глібе…
– Що?
– Заїкнешся ще раз про вільні стосунки – зберу речі і піду по-справжньому.
Крити було нічим, тож гліб примирливо підійняв руки вгору і посміхнувся. Ось тобі і вільні стосунки…