Аліна мовчки робила ін’єкції своїм пацієнтам. Робота це місце, де особисте треба залишати за дверима. Вона лишала, намагалася, але в голові крутилися останні слова Андрія.
– Ти тупа! Яка дитина? Ти живеш у моїй квартирі, у тебе нічого немає! Я хочу жити спокійно, без лементу, тільки для себе!
– Ти тут тимчасово! Ти бачила себе? Тебе рознесе, поки будеш ходити при надії, й будеш, як слон. І так дивитись страшно, а буде ще гірше!
– Андрію, що з тобою?
– Я прийшов до тями! Вранці йдеш із валізою і ніколи про мене не згадуєш. Я подам на розлучення, і не надумай прикритися своїм пузом. Дитину я не визнаю!
…Все це було вчора, а вранці Аліна йшла на роботу з великою валізою та сумкою. Йти було недалеко, навіть таксі викликати не довелося. Куди йти ввечері, після зміни, вона не знала.
Батьки в іншому місті за тисячу кілометрів, подруг немає та й турбувати їх не хотіла. У короткі перерви вона шукала квартиру чи хоча б кімнату, але відповідного варіанта не було.
– Аліно, щось ви сьогодні задумлива, тиха. Сталося що? Ви сьогодні, як Тетяна, – прийшла, зробила ук.оли та пішла. Тільки та ще й грубить.
– Все добре, переживу, це особисте.
Тільки тут Олена згадала про оюручку на пальці. Вона подивилася на неї і вирішила зняти в коридорі.
За годину до неї на пост підійшла Олександра Степанівна.
– Дівчинко моя, я багато років живу на світі, двох чоловіків поховала, одного вигнала. Іти нікуди? Бачу, і обручку ти зняла. Мені тут лежати ще п’ять днів, у моїй квартирі нікого немає, красти там нічого.
– Ось ключі, ось адреса. Будинок через перехрестя, подивися у вікно. Перший під’їзд від дороги. Розташовуйся поки що на дивані в правій кімнаті, а потім подивимося.
– Бачу, ти сама не своя. Не варто перейматися. Пішов один, буде інший. Якщо він був поганим чоловіком, то шкодувати не варто.
– Але…
– Жодних відмов не приймаю. Медсестра ти дуже гарна, людина прекрасна. Будеш у мене жити. Я так вирішила. Не питай про родичів, про чоловіків ти знаєш, а дітей у мене немає.
– Недолуга була, позбавилася малюка, а потім від чоловіка пішла. Сьогоднішнім розумом розумію, що треба було спочатку піти, а потім заспокоїтися та наро дити для себе, – дитина була б, онуки.
– А зараз просто нікого. Бачила я тебе вранці з речами, а якщо ввечері не побачу у напрямку мого будинку, то ображусь, відмовлюся від ук.олів.
***
Аліна почала жити в Олександри Степанівни. Вісімдесятирічна жінка часто лежала в лікарні, тому більшу частину часу Аліна була одна. Вона одразу розповіла про своє цікаве положення, чим потішила господиню.
– Ніколи немовля на руках не тримала. Лише мріяла. У сестри були діти, але мені не довіряли. Сказали, що я не гідна. Я вже за все життя настраждалася за свій гріх.
– А свого колишнього не бійся, подавай на аліменти. Тобі з ним не жити, а дитині гроші потрібні. Гордість свою закопай глибше.
– Ви маєте рацію. Я так і вчиню.
***
Аліна стала мамою здорової дівчинки.
– Матір свою запроси, вона ж бабуся. І батька. Вони повинні онучку бачити.
– Дякую, ви так багато для мене зробили.
– Нічого я для тебе ще не зробила. Гріхи мене на землі тримають, як отпрацюю, так і піду.
Аліна тоді не зрозуміла її слів. Жили вони разом сім років. Коли доньці Аліни виповнилося п’ять, Олександра Степанівна написала заповіт.
– У мене дві квартири, одну я здаю. Увесь час здавала. Хотіла тобі розповісти, але все якось про це не заходило. Все тобі! У майбутньому дочці твоїй квартира буде.
На їхні стосунки це не вплинуло – як жили дружно, так і продовжили. Останній рік Олександра Степанівна злягла. Аліна її доглядала до останнього дня.
Після відходу Олександри Степанівни, Аліна пішла перевірити мешканців, бо оплату тепер треба отримувати їй. Адреса була до болю знайома, – вона там жила із колишнім чоловіком сім років тому.
Двері відчинив Андрій.
– Чого тобі треба? Тобі мало аліментів? Я себе прогодувати не можу. У мене є жінка, яка підтримує мене. Нічого не потребує, дітей не народ жує. Твоє місце зайняте, запізнилася!
На його крики з кімнати з’явилася жінка.
– Він мій! Ти спізнилася.
– Він твій, – Аліна вже все вирішила, – а квартира моя! Укладати з вами угоду не буду, даю тиждень на пошук нового житла.
– Квартира твоя? Андрію! Ти ж казав, що квартира – твоя власність. Ти її орендував?
– Мені він говорив так само. – Ти живеш у моїй квартирі, у тебе нічого нема! То були його слова. Тепер ця квартира моя. Ось документи. Прошу її звільнити.
В угоді з Олександрою Степанівною все прописано. Якщо захопите чуже, то будуть наслідки. Ламати теж нічого не раджу. Я, сподіваюся, ви мене зрозуміли. Я буду тут рівно через тиждень о десятій ранку.
– Сама житимеш? Тут ремонту на мільйон. – вигукнув Андрій.
– Відремонтую, здаватиму. У мене є квартира. До зустрічі за тиждень.
Аліна тихо зачинила двері. З-за дверей відразу почулися крики Андрія та його жінки. Жінка кричала, чоловік виправдовувався. Аліні навіть почувся звук ляпаса. Вона більше не стала стояти, розвернулась і пішла.
Нові мешканці, сімейна пара з дитиною, заїхали за місяць, після ремонту. Життя продовжується, – і воно прекрасне, попри все. Іноді воно нам посилає “Олександру Степанівну”, щоб замалювати чорну смугу білою фарбою…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
