— З цієї хвилини твої батьки мені ніхто, — холодно відповіла Оксанка. — Так само, як і ти. Йди збирайся.

Телефонний дзвінок обірвав її думки про колесо огляду, що не відповідало нормам безпеки і зависло на екрані монітора. Тітка Зоя говорила швидко, ковтаючи слова, наче захлинаючись власним горем. У голові Оксанки залишилася одна, пронизлива думка: дядько Грицько помер сьогодні о шостій ранку.

Вона машинально присунула до себе щоденник і, невідомо навіщо, написала поточну дату. Потім закреслила її так сильно, що папір порвався. Цей рік був надто важким: навесні пішла бабуся, потім молодий племінник, міцний хлопець двадцяти шести років, і ось тепер дядько Грицько. А минулого року — батько, якого вона майже не знала, але після якого їй у спадок залишилась велика квартира.

— Мамо, я вже в курсі. Зоя дзвонила, — тихо промовила Оксанка у слухавку.

— Оксанко… — голос у Людмили Петрівни зовсім згас, став сухим, наче висушене листя. — Він же зовсім не хворів! Ще вчора про яблуні мені писав, пам’ятаєш?

— Чим допомогти? Кажи просто, без зайвих сентиментів.

— Поки нічим. Хіба що грошима трохи підтримати. Зоя ж сама не впорається, її пенсія ледь на ліки та комуналку вистачає.

— Вже перекинула. І ще перекину, як тільки всі рахунки будуть. Не заощаджуй на ньому, чуєш? Він цього не заслужив.

Мати не відповіла, лише шумно видихнула. Оксанка подивилась на монітор, де нерухомо світилося червоне поле «не відповідає вимогам безпеки», і різко зачинила ноутбук.

— Мамо, а пам’ятаєш, як він мені велосипед з металобрухту змайстрував? Рама від одного, колеса від іншого, а кермо взагалі наче від вантажівки.

— Авжеж, пам’ятаю. Ти ж на ньому три літа поспіль ганяла, не злазила.

Оксанка попрощалася, висмикнула сумку з-під столу і вийшла з кабінету. Дядько Грицько був для неї опорою: людина, яка приходила, коли щось ламалося, і непомітно зникала, коли все налагоджувалося. Після того, як батько розчинився в її житті, саме він тягав її матері мішки з картоплею, міняв крани і завжди казав, що йому «по дорозі».

Тітка Зоя ніколи не заперечувала. Вона одного разу сказала: «Нехай лагодить, у нього руки сверблять, а в мене все вже полагоджено».

На вулиці стояла задуха, асфальт тримав спеку ще з обіду. Оксанка йшла і відчувала, як її звична скорбота перетворюється на злість — злість на смерть, на зрадницьке серце, на швидку, яка їхала двадцять п’ять хвилин. Відділ технічної експертизи атракціонів та канатних доріг, який вона чотири роки витягувала зі збитків, сьогодні міг почекати.

Вдома пахло розігрітою піцою з доставки, коробка стояла на столі з загнутим кутом. Артем сидів у кріслі, поклавши телефон на підлокітник, і втупився в екран, наче складав іспит.

— Дядька Грицька не стало, — повідомила Оксанка, ледь переступивши поріг.

— Ох ти… — він підвівся, несміливо переступив з ноги на ногу, сунув руки в кишені. — Мої співчуття. Він же добряк був. А тітка Зоя як?

Артем кивнув і знову сів. Про себе подумав: Гаразд, потім поговорю. Зараз точно не час, бо вона вибухне, а мені цього не треба. І саме в цю мить телефон знову завібрував — коротко, сердито, наче бджола, що б’ється об скло.

Він вийшов у коридор, але двері зачинив недбало.

— Та не зараз! Я ще не розмовляв з нею… Так. Так, сьогодні. Не тисни, а. Трохи пізніше.

Оксанка зняла взуття, повісила піджак і застигла посеред кімнати. Вона чула кожне слово, включно з цим легковажним «не тисни». Артем повернувся, сів, потер коліна долонями.

— Ти щось хотів мені сказати, — не запитала, а констатувала вона.

— Артеме. Я сьогодні поховала половину свого терпіння. Другу половину не раджу витрачати.

Він м’явся. Оксанка не підганяла — в їхньому домі останній рік усе було натягнуто, але вони якось жили: робота, рутина, рахунки, кілька тижнів без справжніх розмов. Вона списувала це на його відрядження та на свої презентації, після яких голос сідав на добу.

— Про відпустку хотів? — припустила вона. — Якщо про відпустку, то я в серпні ніяк, у нас приймання канатної дороги.

Артем мотнув головою. Замовк на кілька секунд, набрав повітря і випалив:

— Я хочу розлучення.

Оксанка чекала чого завгодно: прохання про кредит, розмови про новий гараж чи чергових претензій від свекрухи. Але новина не здивувала. Навпаки, щось усередині неї клацнуло і стало на своє місце, наче давно зіпсований механізм раптом заробив.

«Молодець», — промайнуло в голові. — Нарешті наважився сам, не довелося мені його підштовхувати.

— Ну, зрозуміло, — спокійно відповіла вона вголос.

— Ти… ти ось так просто? «Зрозуміло»?

— А що, я мала кинутись на підлогу і ридати? — вона сіла навпроти, пильно дивлячись на нього. — Слухай, а пам’ятаєш, як ми колись до четвертої ранку могли теревенити про все на світі? Чому поручні на мостах іноді дрижать, і чому ти так боїшся ескалаторів? Цілісіньке місто пішки обходили, бо на таксі копійки не було.

— І що ж з нами сталося, Артеме? Куди все поділося?

Він напружився. Йому здалося, що це пастка: зараз почнеться романтика, сльози, «давай спробуємо ще», і він застрягне в цьому на місяць.

— Оксанко, от тільки не треба. Давай без усіх цих драм. Розлучимось — і крапка.

— Та я й не відмовляю, — спокійно знизала плечима Оксанка. — Мені просто цікава причина. Нова жінка, так?

— Будь чесним хоча б один раз у житті. Тобі від цього гірше не стане. Просто скажи правду.

Артем подивився на її обличчя: спокійне, без червоних плям, без тремтячих губ. Скандалу не передбачалося, і він розслабився — це була найдорожча помилка в його житті.

— Аліса. Їй двадцять дев’ять. Інструкторка у мотузковому парку, того, що ми бачили за мостом.

— Цікаво, — тихо промовила Оксанка. — Я ж такі парки закриваю десятками, бо вони технічним нормам не відповідають.

— Та не починай! Вона… вона жива, розумієш? З нею я зранку прокидаюсь і мені хочеться вставати. Вона сміється з моїх жартів. Вона не дивиться на мене як на додаток до твоєї посади. Ми разом уже більше року.

Артем говорив, і його обличчя світилося, ніби пульт на зарядці — таким яскравим і переконаним він здавався. Оксанка слухала його, не перебиваючи, і подумки відзначала: такі самі очі були в нього на початку двохтисячних, коли він намагався зібрати їй полицю з чотирьох дощок і однієї інструкції, написаної китайською.

— Більше року, кажеш? — Оксанка повторила це так, ніби смакувала слова. — Зрозуміло.

Дітей у них не було. Не те щоб не могли — просто щоразу відкладали. Завжди знаходився якийсь привід: то іпотека, то атестація на роботі, то ремонт, то звичне «давай через рік». А тепер раптом виявилося, що це, можливо, і на краще, адже ділити їм по суті нічого, окрім старого дивана та гірких образ.

Вона швидко й чесно запитала себе: чи варто боротися? За що боротися — за чоловіка, який цілий рік щодня ходив по її квартирі, торкався її речей руками, що до цього торкалися чужих? Відповідь прийшла швидше, ніж саме питання.

— Гаразд, — промовила Оксанка. — Тоді не будемо зволікати. Відкривай застосунок і подавай заяву. Я її підтверджу.

Артем здивовано подивився на неї, ніби не вірячи.

— Чого чекати? Ти ж чоловік, ти вирішив, — спокійно продовжила вона. — Вирішив — роби.

Телефон Артема знову затріщав, сповіщаючи про вхідний дзвінок. На екрані яскраво світилося коротке ім’я.

— Скажи їй, що все вирішено, — хмикнула Оксанка, навіть не підвищуючи голосу. — Нехай не нервується, а то ще в тому мотузковому парку страховку неправильно застібне.

Він почервонів до самих вух, швидко відхилив виклик і з хвилину незграбно тицяв пальцем в екран, ніяк не влучаючи по кнопках. Нарешті Артем розвернув телефон до неї: заяву подано.

— Ти справді цього прагнеш? — Оксанка востаннє глянула йому у вічі, ніби даючи останній шанс.

— Так, — відповів Артем, кивнувши рішуче, мовби сам себе переконував.

Оксанка взяла свій телефон, зайшла в застосунок і підтвердила заяву. Вся процедура зайняла від сили сорок секунд.

Артем видихнув, відкинувся в кріслі й відчув себе мало не героєм. Все пройшло так тихо, культурно, по-дорослому, як він собі й уявляв. Він навіть дозволив собі ледь помітно посміхнутися краєчком губ і вимовити найціннішу фразу цього вечора:

— Ну ось і добре. Тепер треба спокійно вирішити питання з майном.

— Стривай, — Оксанка підняла долоню, зупиняючи його. — Щодо майна я вирішу сама. Ми розлучилися. Це означає, що всі твої привілеї як мого чоловіка анулюються.

Вона підвелася. Повільно пройшлася кімнатою, загинаючи пальці, і її голос звучав рівно, як у диспетчера, що оголошує зупинку атракціону.

— По-перше. Ти збираєш речі та виїжджаєш сьогодні. Не завтра, не на вихідних — саме сьогодні. По-друге: машина залишається тут, вона куплена на мої гроші і зареєстрована на мене. Ти катався нею лише з доброти моєї душевної. По-третє: ключі від дачі на стіл. Дача належить моїй матері, ти там був гостем, а гості після розлучення не приїжджають.

— По-четверте, — вона вже набирала номер на своєму телефоні. — Родіоне? Привіт. Так, це я. Слухай, коротко: ми з Артемом розлучилися, заява подана десять хвилин тому. Усі прохання, які я передавала за нього, скасовуються. Він більше не мій чоловік, він просто твій співробітник. Оцінюй його за роботою, а не за мною. Так. Дякую. І тобі того ж.

Вона натиснула відбій раніше, ніж Артем встиг підвестися з крісла.

— Що ти виробляєш?! — він підскочив, наляканий її рішучістю. — Ти розумієш, що ти наробила?!

— Розумію. Звільнила твого роботодавця від зобов’язань перед моїм прізвищем.

Другий номер. Довгі гудки, потім клацання, і бадьоре «Оксанко, вітаю!».

— Тамаро Єгорівно, доброго дня. Коротко: путівки на курорт я оплачувати не буду. Причина проста — ваш син подав на розлучення. Ні, це не сварка. Заява вже подана. Всього доброго.

Гудки. Артем дивився на Оксанку й ніяк не міг скласти докупи картинку: п’ять хвилин тому все було так тихо і раціонально.

— Це підлість! — вигукнув він. — Батьки тут до чого? У них валізи вже зібрані!

— З цієї хвилини твої батьки мені ніхто, — холодно відповіла Оксанка. — Так само, як і ти. Йди збирайся.

Третій номер. Вона навіть не сідала — продовжувала ходити кімнатою, і від її кроків ледь помітно тремтіла скляна полиця.

— Глібе? Це Оксанка. Інформую: Артем подав на розлучення. Усі привілеї, які він мав як мій чоловік, анулюються, а разом з ними — і привілеї його рідні. До кінця тижня поверни 640 000 гривень. Так, розписка у мене. Оригінал, з датою і підписом. Не повернеш — суд, відсотки, пристави, твій купол опишуть разом із проєктором. До кінця тижня.

Гудки. Артем стояв посеред кімнати, відкриваючи і закриваючи долоні, ніби сподівався, що в них щось з’явиться.

— Ти не маєш… ти не могла… — він насилу ковтнув. — Він же на планетарій брав! Він дітей возить по селах! Це низько.

— Низько — це цілий рік ходити по цій квартирі з чужою жінкою в телефоні, — вона нарешті підвищила голос, і він пролунав не крикливим, а жорстким. — Ти справді думав, що підеш гарним, у чистій сорочці, а все залишиться висіти на мені? Борг брата, відпустка твоїх батьків, робота, яку тобі знайшла я, машина, на якій ти возив її?

— Не принижуйся, — обірвала Оксанка його спроби щось виправдати.

Оксанка підійшла до вішалки, засунула руку в кишеню його легкої куртки й витягла ключ на брелоку у вигляді підкови. Артем смикнувся, але спізнився на пів кроку.

— А це, — вона підняла ключ двома пальцями, демонструючи йому, — від квартири на Першотравневій. Моя спадщина. Я її здаю, а ти возив показники лічильників і вдавав управителя будинку. І ти ж туди збирався переїхати, так? Попросити мешканців звільнити, замок змінити, валізку свою поставити.

— У тебе ж у нотатках список: «диван, пралка, домовитися з орендарями до вересня». Ти мені сам показував кошик у магазині, коли шукав кріплення.

Артем мовчав. Сказати було нічого, і це відчувалося гірше, ніж якби вона знайшла його листування.

Телефон у нього в кишені завібрував довгим дзвінком. Оксанка простягнула руку.

— Дай, я поговорю. Тобі ніколи, тобі речі збирати.

Артем поспішно вимкнув телефон зовсім. Розказувати щось рідним було ні до чого, а коханці — і поготів. Але вже за мить екран таки блимнув: апарат встиг зловити останнє повідомлення перед тим, як остаточно замовкнути.

Артем прочитав і ледь не осів. Це була офіційна звістка з відділу кадрів: його посаду скорочують, але обіцяють виплатити компенсацію.

— Скоротили, — видушив він із себе, ніби дерев’яний. — Мене таки скоротили.

— О, а Родіон у мене швидкий, — спокійно зауважила Оксанка. — І господарський, бачу.

Тут його вже прорвало. Він ступнув до неї і закричав так, що аж дверцята шафи задзвеніли:

— Ти гадина! Ти мені мстиш! Це все ти навмисно! Усе прорахувала, тварюко, ти ж мене з торбою по світу пускаєш!

Ляпас пролунав дзвінко. Артем відсахнувся, зачепив ногою крісло, перекинувся через підлокітник і гупнувся на підлогу, вдарившись ліктем об плінтус.

— Підведись, — сказала Оксанка. — І слухай уважно, бо повторювати я не стану.

Він піднявся, тримаючись за щоку. Вона стояла над ним, а в її голосі бриніло стільки гіркоти та жовчі, що, здавалось, вистачило б роз’їсти мідну дошку.

— Ти вирішив бути таким собі «білим і пухнастим». Розлучитися «культурно», змінити капці на нові, а дружину залишити з купою проблем, наче з бездомним котом. Ось тобі, — вона показала йому дулю, спокійно, без жодної гримаси, так, ніби просто показувала довідку. — Те, що ти подав на розлучення, я б, може, й пробачила. Розлюбив — ну, буває. Але ти зраджував мені цілий рік і мовчав, а сьогодні, у день, коли помер дядько Грицько, єдиний чоловік, який мене в дитинстві не покинув, — саме сьогодні ти обрав час для своїх одкровень. Тому що тебе припекло, тому що вона тобі дзвонить кожні десять хвилин.

— Замовкни. Я не вважаю себе винною. Я влаштувала тебе на роботу — ти там був слабким працівником, тебе тримали лише через мене, і ми обоє це чудово знаємо. Машина моя — я її забираю. Оплачувати відпочинок чужим людям я не зобов’язана — і не оплачую. Борг є борг, розписка є розписка, і твій брат не сирота. А квартира на Першотравневій до тебе не має жодного стосунку, чуєш, жодного.

— Оксанко, ну давай по-людськи…

— По-людськи — це диван, валіза і системний блок. На це ти можеш розраховувати. Все інше — забудь. Ми жили не в раю, кричали, грюкали дверима, я теж не подарунок. Але змінив ти, подав на розлучення теж ти — от і отримуй наслідки. А тепер іди збирай речі.

Він збирався дві години. Тягав коробки, двічі порвав пакет, упустив валізу на сходинці. Сперечатися було нічим: кожен його аргумент упирався в той рік зради, і Артем сам об цей рік спіткнувся.

— Ти хоч на похорон мене покличеш?

— На похорон, — відрізала Оксанка, — ходять родичі.

Тим часом Тамара Єгорівна сиділа в кімнаті на стільці, а перед нею стояли дві валізи — велика синя і менша червона, яку купили спеціально «на курорт». Віталій Сергійович стояв у дверному отворі, витирав долонею спітнілу шию і мовчав так гучно, що хотілося вийти геть.

Артем узяв слухавку лише з четвертої спроби.

— Чому ти не відповідав?! — почала вона з високої ноти. — Що взагалі сталося?! Оксанка дзвонить і говорить якимись вироками!

— Правда сталася, — буркнув він. — Я подав на розлучення.

— Подав… Вона сказилася! І відмовилася платити за путівки!

— Ти нам курорт зірвав через якусь спідницю?!

— Я всім розповіла, Артеме! Всім! Зінаїді, Людмилі, сусідці знизу, я в поліклініці довідку для санаторію брала! — її голос зірвався на крик. — Люди місяць слухали, як я про море розказую!

Віталій Сергійович сплюнув на підлогу, крякнув і вийшов з кімнати, не сказавши жодного слова. Тамара Єгорівна подивилася на плювок і натиснула «відбій».

Тут же екран знову спалахнув — дзвонив Гліб.

— Мамо, що це за цирк? Вона мені дзвонить і вимагає шістсот сорок тисяч! Артем і справді розлучається?

— Справді, — сухо підтвердила мати.

— Та ні, не може бути! У мене купол у лізингу, у мене проєктор у кредит, у мене виїздів на два місяці наперед розписано! Де я такі гроші візьму?!

— Сам брав — сам і віддавай, — відрубала вона. — Поки брат був її чоловіком, тебе не чіпали. Тепер чіпають.

— То поговори з нею, мамо! Ти ж її знаєш.

— З ким? Вона мені тепер чужа жінка. І, між іншим, я її три роки вчила борщ варити, а вона мені навіть «до побачення» нормально не сказала!

— Не хочеш зустрітися з нею в суді — поверни. У суді вийде дорожче, там ще й відсотки, і мито.

Гліб опустив телефон і втупився в стіну. На дивані лежали два пакети з торговельного центру, з одного стирчав цінник. Його дружина Поліна саме крутилася перед дзеркалом, прикладаючи до себе щось бірюзове.

— Ти знущаєшся?! — гаркнув він. — Ти мене доконала своїми ганчірками! З мене шістсот сорок тисяч трясуть, до кінця тижня, а ти тут павича зображаєш!

— Я за свої купила! — огризнулася Поліна.

— На які свої? У тебе «свої» — це ті, що я на бензин відклала!

Поліна згребла пакети, задерла підборіддя і пішла в кімнату, грюкнувши дверима. Там вона сіла на ліжко, витягнула телефон і хвилини дві вибирала, кому вилити свою злість. Обрала правильно.

— Алісо, привіт. Слухай, у нас тут справжнє божевілля. Брат мого чоловіка, здається, розлучається. Вдома скандал, гроші вимагають, свекруха ридає.

— Правда розлучається? — голос у слухавці одразу став оксамитовим. — Ой… як шкода.

— Тобі чого шкода, ти його один раз бачила.

Аліса поклала слухавку і розсміялася вголос, одна, в орендованій однокімнатній квартирі. Речі стояли спаковані ще з минулого тижня: три сумки, коробка з посудом, чохол зі спорядженням. Значить, усе, цими днями переїзд, значить, не дарма вона цілий рік тримала себе в руках і не дзвонила ночами.

Аліса набрала Артема. Він відгукнувся не відразу.

— Артемчику! — тоненько зойкнула Аліса, немов дитина, якій щойно вручили подарунок. — Ти подав! Все ж таки подав на розлучення! Я ж казала! Я знала, що так буде!

На мить запанувала тиша, потім її голос знову задзвенів:

— Як заспокоїтися?! Я цілий рік чекала! Ти де зараз, вдома?

— Вже ні. Я пішов від неї. Зовсім. Їду до тебе.

Ця фраза пролунала як грім серед ясного неба. Радість у слухавці раптом згасла, як лампочка, що тьмяніє від перепаду напруги.

— До мене? — обережно перепитала Аліса, ледь чутно. — Але… чому ж до мене?

— Артеме, ну в мене ж тут орендована однокімнатна квартира. І речі вже спаковані, я ж думала, що ми…

— Приїду, — повторив він твердо і натиснув кнопку відбою.

Він стояв біля її під’їзду, поруч — валіза і коробка з системним блоком. Артем розумів, що його чекає дуже непроста розмова. Вона мріяла про чоловіка з власною просторою квартирою на Першотравневій, з машиною, з гарною зарплатою. А замість нього приїхав чоловік з валізою, без роботи, з матір’ю, яка тепер довіку згадуватиме зірваний відпочинок на морі, і з братом, чий проєктор за тиждень опишуть судові виконавці.

І все це — через одну необережну фразу, яку не варто було вимовляти того вечора.

— Дурна, — пробурмотів він уголос, маючи на увазі Оксанку. — Могли ж спокійно, по-людськи розійтися. Могли ж…

Він підняв валізу і рушив до зупинки, бо його машина залишилася у дворі їхньої колишньої квартири.

Оксанка спокійно вимила руки, зайшла до кімнати й повернула крісло на звичне місце. Диван стояв трохи навскіс, а на килимі залишилися сліди від картонних коробок. Вона дістала блокнот і почала ретельно записувати, не поспішаючи, ніяких емоцій — лише чіткий робочий план: банк, страхова, ключі, замок, договір з орендарями, копія розписки.

Телефон завібрував. Колишня свекруха.

— Оксано, я прагну зрозуміти, — почала Тамара Єгорівна голосом, що віщував довгу облогу. — Що ж у вас сталося?

— Відповім по пунктах, — Оксанка говорила чітко. — Ваш син сам повідомив мені, що вже понад рік має іншу жінку. Він сам заявив, що прагне розлучення. І сам подав заяву, при мені, зі свого телефона. Я просто підтвердила. От і все.

— Але навіщо ж так з нами? Ми ж у чому винні? Ми до тебе завжди…

— Завжди. Саме так. Я оплачувала відпочинок батькам чоловіка. Чоловіка тепер немає — отже, і оплати немає. Це не помста, а проста арифметика.

— Я послідовна у своїх діях. Було б справді жорстоко пообіцяти й не заплатити. Я попередила заздалегідь, ви встигнете повернути квитки.

— А Гліб? Він же тобі був як рідний брат!

— Він мені був як позичальник, — спокійно відповіла Оксанка. — Із розпискою.

— Ти… — Тамара Єгорівна захлинулася повітрям. — Ти хоч розумієш, що руйнуєш нашу родину?

— Вашу родину зруйнував ваш син. Я лише припинила її фінансувати. До побачення.

Оксанка вимкнула звук на телефоні й сіла. У блокноті з’явилася ще одна позначка: «Зої — гроші, вівторок, вінки». Потім ще одна: «Мамі — таблетки від тиску, купити».

За пів години у двері подзвонили. На порозі стояла Настя — молодша сестра, розпатлана, з пакетом, з якого стирчав батон.

— Мені мама подзвонила, сказала — дядько Грицько. Я одразу до тебе. Чого трубку не береш?

— А де Артем? — Настя зайшла до кімнати і раптом зупинилася. — Оксанко. А де половина шафи?

— Поїхав, — відповіла Оксанка. — У прямому сенсі: він сьогодні розлучився зі мною і з’їхав.

Настя опустилася прямо на підлогу, біля порога кімнати, бо ноги раптом перестали її тримати.

— Саме сьогодні. Він півтори години збирався з духом, а потім вирішив, що це найвдаліший час.

— Оксанко… — сестра потерла лоба. — А ти чого така спокійна? Ти мене лякаєш. Ти хоч плакала?

— Я сьогодні плакала за дядьком Грицьком. На двох у мене сліз немає, треба було обирати.

— І я обрала дядька, — додала вона. — Він мені велосипед збирав. А цей мені навіть полицю не довішав, дірка досі в стіні.

Настя помовчала, потім коротко і невесело пирснула.

— А вона хто? — тихо спитала Настя.

— Інструктор мотузкового парку. Двадцять дев’ять років. Жвава, весела, сміється з його жартів.

— Насте, — Оксанка подивилася на сестру, — я чотири роки витягувала наш відділ зі збитків. Я підписую акти, після яких закривають атракціони, і мені потім телефонують власники й пояснюють, яка я погана. Я приїжджаю додому о дев’ятій вечора і хочу тиші. З його жартів я давно перестала сміятися, бо вони всі були про мою зарплату.

— І ти його ось так, в одні ворота?

— В одні. Він думав, що розлучення — це коли він просто йде, а все хороше залишається при ньому. Робота завдяки моєму дзвінку, машина завдяки моїй доброті, квартира моєї матері, відпустка його батьків за мій рахунок, борг його брата на вічному розтермінуванні. Я просто скасувала йому абонемент.

Настя все-таки посміхнулася, хоча губи її тремтіли.

— А мені його майже шкода, — зізналася Настя.

— І мені майже так само. Він не негідник, він боягуз. Негідник би все продумав, а цей прийшов з порожніми руками і сподівався, що я за інерцією буду його тягнути.

— А його родина тепер висить на волосині, — Оксанка знизала плечима. — Мати не поїде на море і всім пояснюватиме, чому. Батько з нею не розмовляє. Гліб кричить на дружину, а дружина збирає речі. І всі вони дружно звинувачуватимуть мене, бо це зручніше, ніж визнати, що винна лише одна людина. Рятувати їх — не моя справа.

— Жорстко, — видихнула сестра.

— Чесно. Я двадцять років була для всіх зручною. Досить.

Сестра підвелася, дістала з пакета батон і поклала його на стіл — так роблять люди, яким потрібно чимось зайняти руки.

— Далі вівторок. Похорон. Потім рахунки, потім замки, потім суд із Глібом, якщо не поверне борг. Потім канатна дорога у Заріччі, там трос протертий до жил, а власник впевнений, що ми домовимося «по-доброму».

— Я перегляну своє життя, як стару кіноплівку, — промовила Оксанка. — І без жалю виріжу з неї все зайве. Виявилося, це так просто — викинути геть непотріб, якщо не боїшся гострого олівця.

Сестра пішла вже за північ. Оксанка замкнула двері на ключ, повільно пройшлася квартирою, вимикаючи світло в усіх кімнатах, і зупинилася біля порожньої стіни. Там ще вчора стояла його коробка з якимись дротами, які він так і не забрав.

Телефон, увімкнений на хвилину, бо чекала дзвінка від мами, відразу показав вісім пропущених. Три від Тамари Єгорівни, чотири від Гліба, і лише один від Артема.

Вона кинула байдужий погляд на список, позіхнула і вимкнула апарат зовсім.

Розлучення — то розлучення. Не варто через нього рвати на собі волосся і лити сльози. Це просто привід змінити замки, повернути усі борги і, нарешті, самотужки досвердлити ту дірку в стіні, яку він обіцяв зробити ще минулого року.

You cannot copy content of this page