– З цього дня, їсти будете на вулиці! – Даша не витримала натиску нахабних родичів.
– Дашо, ну ти чого? – намагався її заспокоїти чоловік Михайло.
– Я все сказала! Крапка!
…Нарешті до міста прийшло літо. На травневих обіцяли спеку і Даша вже планувала, що брати із собою на дачу.
Вона весь ранок шукала купальник і солом’яний капелюх. В результаті засмутилася, і вирішила, що простіше замовити нові, ніж витрачати дорогоцінний час.
Наступною неприємною новиною став прострочений засіб для засмаги.
– Добре, його теж додам до кошика, – сердито подумала вона.
Після обіду зателефонував чоловік.
– Як збори?
– Та одне суцільне роздратування! – нарікала Дарія.
– У сенсі?
– Та не бери до уваги. Якщо коротко, половину не знайшла, а половина – прострочена. – Даші стало смішно від самої ситуації, і вона засміялася.
– Ну ти смієшся, отже, все добре! Слухай, рідня дзвонила. Хочуть на травневі приїхати.
Даша напружилася. Вона відверто не любила ці візити.
Рідня Михайла приїжджала з області. Там вони тулилися у невеликій квартирці, а все літо працювали у своєму садівництві у місцевій дачній спілці.
Відпочивати там їм було не комільфо, бо ділянку використовували виключно для вирощування всього, що потім можна було з’їсти.
Втім, була на ділянці й невелика споруда з літньою кухнею. Вона і використовувалася, як центр тяжіння всіх, коли родичі збиралися разом, щоб посмажити шашлик.
У Даші з Мишком відпочивати було набагато комфортніше. Будинок бабусі був великий і просторий, ділянка красива, з садом та квітами.
На такий любо-дорого глянути. Та й частування у молодих не переводилося. Вони купували смачні напої, а не цю жижу із пластикових пакетів.
М’ясо завжди було замариноване із запасом, на випадок, якщо до них приїдуть друзі. Овочі, фрукти, – все в асортименті.
Тому рідні Михайла, зовсім не соромлячись, часто приїжджали у гості без запрошення.
Але що особливо бентежило після їх візитів, то це обсяги збитків. Вони вічно щось упускали, рвали, забруднювали.
Їли вони також дивно. Набивали роти, давилися, кришили та загиджували все довкола брудними від жиру та кетчупу руками.
Замість того, щоб відпочивати, Даші доводилося кілька днів прибирати, прати, мити, лагодити. Тому для неї їхні візити були не формальністю, а справжньою катастрофою.
– Мишко, знову? – тривожно спитала Даша.
– Та кинь, вони чисто заїдуть, посидять годинку і поїдуть. У них самих справ на травневих безліч. Прибиратися, садити, копати… ну дачний клопіт вже. – Заспокоював її чоловік.
– Ну, якщо так, то добре. Але Дашу не відпускало тривожне почуття…
– А що це у вас диму не видно? Ви що, ще вугілля не готували? – здивовано спитала тітка Тамара.
Вона йшла від воріт із двома великими сумками. Слідом тягся худий дядько Микола, який дуже любив перекинути чарочку, доки тітка Тамара не бачить.
З собою вони привезли своїх дорослих дітей: сина Льоню та невістку Олену. Олена була чимось схожа на тітку Тому. Велика, з гучним голосом та червоними щоками. Льоня ж був увесь у батька – худий і небалакучий.
– Ми думали, ви ненадовго, які тут шашлики, – несміливо відповіла Даша.
– Ще чого. Ми для своєї рідні завжди знайдемо час. Привіт, Дашка, – тітка Тома грубо обняла дівчину однією рукою, всунув одну з сумок невістці. – А де Мишко?
– Він чай поставив, зараз прийде.
– Чай? – розчаровано запитав дядько Коля, – а чогось міцнішого немає?
– Я не знаю, ми не брали.
– Нічого, дай п’ятсот гривень, я в місцеву крамницю зганяю! – осяяло родича.
– Коля, – прошипіла тітка Тома.
– Що, Коля? Травневі ж! Льонька, гайда зі мною.
– У мене немає готівки… – розгублено промимрила Даша, але на допомогу їй прийшов чоловік.
– Всім привіт! Про що суперечка?
– Та Микола переймається, що випити нічого! Привіт, любий! – тітка Тома обійняла племінника.
– Є, у мене з минулого разу лишилося, – сказав Мишко.
– Оце вже святкова атмосфера, – радісно потер руки дядько Микола, – Льонька, пішли, перехилимо по чарочці!
– Давайте спочатку шашлики поставимо! – наказала тітка Тома. – Мишко, ти чого вугілля не підготував?
– Я не знав, що ви надовго.
– Давай поспішайте, а ви йдіть і нанизуйте! Дашо, неси м’ясо. Олено, візьми у них у холодильнику овочі та фрукти, помий і наріж.
Тітка Тома роздавала накази праворуч і ліворуч, поки Даша скромно стояла за нею і дивилася, як чужі люди спустошують її холодильник.
Коли м’ясо вже було готове, несподівано почав накрапувати дощ.
На величезну радість дядька Колі було вирішено вирушити в будинок, адже саме там стояли заповітні залишки міцних напоїв.
Даша накрила стіл скатертиною, а жінки принесли тарілки з частуванням до хати.
Даша спеціально купила велику упаковку серветок, щоб рідні було чим за собою прибрати, але серветки вони “заощаджували”.
Тітка Тома трималася за скатертину жирними від м’яса руками, а дядько Коля смачно закушував біленьку свіжими томатами, сіючи бризки по всій кухні.
– Ой, мені треба тарілочку під фрукти. – Даша втратила пильність і не встигла зупинити Олену, коли та залізла в буфет, схопилася за антикварну порцелянову тарілку жирними руками, і та розбилася, вислизнувши з пальців.
– Фух, добре, що стара була. – Полегшено видихнула Олена.
– Це сервіз моєї прабабусі! Він пережив революцію і дві війни, а перша тарілка постраждала від такої незграбної корови! – у гніві закричала Дарія.
– Ти чого це? – обурилася Олена, – подумаєш, непотріб розбила. Та йому місце на смітнику. Сказала б дякую, що тобі здихатися непотребу допомагаємо.
– Чи то річ, у нас вдома. У нас сервіз чехословацький, – ось це річ! За радянських часів все добротне було! – З виглядом знавця заявила жінка.
– Ну, правда, Даша, чого завелася? – Тітка Тома бризнула на стіл м’ясним соком і акуратно витерла напомаджений рот кінцем білої скатертини.
Дядько Микола та Льоня продовжували дзвеніти чарками, розливаючи частину в тарілки.
– Із цього дня їсти будете на вулиці! – Даша не могла більше терпіти таке свинське ставлення до себе, свого дому, свого майна і до своїх фінансів теж, адже все, що привезли рідні, – це ті два пакети, в яких опинилися висохлі віники лаврового листа.
– Дарія, ти чого це? – спитав Мишко.
– Я все сказала! Швидко!
Переляканий дядько Микола насамперед схопив почату пляшку і квапливо попрямував на ґанок. Слідом шмигнув Льонька.
Тамара з Оленою вийшли останніми, взявши свої тарілки з недоїденим частуванням.
Поки я збирала залишки трапези, родичі обговорювали вчинок дружини племінника:
– А ми не очікували, що Даша дасть відсіч, думали вона терпітиме, – щиро здивувалася рідня.
– Ага, на таких можна їздити та їздити, – сказала Олена, – а вона, бач, як в’їлася!
– Гаразд, коли нам тут не раді, ми поїдемо. – Скомандувала тітка Тома.
Даша винесла контейнери із їжею.
– Забирайте, апетиту все одно вже немає.
– А ми із задоволенням, – Олена витрусила просто на сиру траву пакети з лавровими віниками й підставила їх під контейнери.
Поки всі шуміли, дядько Микола засунув пляшку за пояс штанів і накрив зверху подолом сорочки. Даша це помітила, але знаку не подала. Головне – щоб поїхали скоріше.
– Це було сильно! – сказав Михайло, коли всі розійшлися.
– Вибач, але це було неминуче! Мене вже давно підмивало все їм висловити, а прабабусина тарілка стала останньою краплею. Цей сервіз дорогий сам по собі, плюс, він дорогий мені, як пам’ять.
Пара повернулася до будинку.
– Просто поглянь на скатертину!
– Оце свинарник вони влаштували…
– Ось і я про що. І так щоразу. Навіщо ми взагалі з ними спілкувалися?
– Не знаю… ну типу сім’я, – задумливо знизав плечима Михайло.
– Сподіваюся, вони більше не захочуть їхати до нас.
Даша зім’яла брудну скатертину і відправила прямо в сміттєвий бак на ґанку. У неї сформувалося чітке поняття – більше ніяких посиденьок з родичами чоловіка! Принаймні – у їхньому будинку. Не вміють поводитися – нехай вдома святкують… Як кажуть, горбатого…
Пишіть в коментарях свої думки, стосовно цієї ситуації. Ставте вподобайки.
