Світлана саме зупинилася в коридорі, щоб повернутися на кухню по телефон, коли почула голос Костянтина. Він стояв спиною до неї, біля відчиненого вікна, і говорив із кимось телефоном. Перед ним на столі лежали ключі від машини, блокнот і горнятко кави. Вона ще не встигла усвідомити, що відбувається.
«До вересня квартира звільниться, — спокійно говорив чоловік. — Можеш вже потихеньку збирати речі, а дітей потім переведеш до найближчої школи». Світлана насупилась. В голові миттю промайнули варіанти, хто б це міг бути.
Костянтин не мав власного вільного житла. Його мама жила у своїй квартирі й нікуди не збиралася переїжджати.
Заміський будинок вони використовували лише влітку, для постійного проживання він точно не підходив. Можливо, його сестра Альона знайшла собі помешкання, а Костянтин просто допомагав їй із домовленостями?
Проте наступні слова чоловіка розставили все по своїх місцях.
«Там від будинку хвилин десять пішки, — продовжив він, не помічаючи, що Світлана застигла в дверях. — Район цілком нормальний, ти його добре знаєш. Магазини поруч, зупинка теж. Наприкінці серпня спокійно переїдете».
Світлана застигла. Її пронизало неприємне передчуття.
«Так-так, той самий будинок біля старого скверу. Світлана вчора якраз ключі від бабусиної квартири забрала».
Ось тоді Світлану наче струмом пробило. Кілька днів тому вона справді отримала всі останні документи на ту двокімнатну квартиру, що залишилася їй у спадок від бабусі Тамари Григорівни.
Пів року пішло на всі ці спадкові справи. Втрата бабусі обернулася цілою низкою візитів до нотаріуса, збиранням довідок, оплатою комунальних рахунків, а потім і розбиранням речей, що накопичувалися роками. Частину меблів Світлана планувала залишити, старе крісло та масивну шафу — вивезти. Треба було перевірити техніку, прибрати.
На наступний тиждень вона вже записала майстра. А ще раніше, одразу після смерті бабусі, Світлана знайшла рієлторку Ірину. Її план був простий і чіткий: привести помешкання до ладу та здати в оренду. Костянтин прекрасно знав про ці плани.
Раптом на кухні він голосно засміявся.
«Не хвилюйся, усе владнаємо. Світлані ця квартира самій не потрібна».
Світлана увійшла. В її голосі пролунав лід.
«Кому саме вона не потрібна?»
Костянтин різко обернувся. Телефон все ще залишався біля його вуха. Кілька секунд вони дивилися одне на одного. Нарешті він опанував себе.
«Я передзвоню», — сказав він сестрі й відключився.
Світлана підійшла до столу.
«Тож яку саме квартиру ти щойно “звільнив” до вересня?»
Чоловік навіть не намагався вдавати, що не розуміє.
«Бабусину».
«Мою?»
«Ну так».
Це спокійне, безтурботне «ну так» здивувало її навіть більше, ніж сама розмова. Це було нахабство у чистому вигляді.
«І хто туди в’їжджає?»
«Альона з дітьми».
«Коли ти встиг здати їй мою квартиру?»
«Я їй нічого не здавав».
«Тоді що саме ти зараз пообіцяв?»
Костянтин відсунув горнятко.
«Світлано, не потрібно одразу так сердитися. Я просто знайшов нормальне рішення».
«Для кого?» — запитала вона, дивлячись йому прямо в очі.
«Для всіх».
Він говорив так впевнено, наче кілька днів обдумував цю схему і тепер щиро чекав на подяку. Молодша сестра Костянтина, Альона, нещодавно розлучилася з чоловіком.
Вона з двома дітьми переїхала до невеликої однокімнатної квартири. Старшому сину було десять років, молодшій доньці — сім, тому тіснота відчувалася дуже гостро. Світлана знала про це.
Вона також знала, що Костянтин кілька разів допомагав сестрі з фінансовими витратами. І Світлана ніколи не заперечувала. Це були його гроші, його сестра і його власні рішення. Але тепер масштаби такої «допомоги» несподівано зросли.
«Альона винаймає однокімнатну квартиру втрьох, — почав Костянтин, намагаючись пояснити. — Їй дуже важко. А у тебе ж стоїть порожня двокімнатна».
«Вона стоїть порожня менше тижня», — зауважила Світлана.
«Яка різниця?»
«Велика. Я лише кілька днів тому отримала документи».
«І що? Ти ж не збираєшся там жити».
Світлана відсунула стілець і сіла. Потім кивнула, запрошуючи продовжити.
«Давай далі».
Костянтин сприйняв це як знак до того, що може спокійно і детально пояснити свій геніальний план.
«Альона поживе там кілька років. Може, й менше. Поки вона стане на ноги після розлучення, діти підростуть, ситуація проясниться. Комуналку, звісно, оплачуватиме сама».
«А оренда?»
Костянтин розгубився.
«Яка оренда?»
«Звичайна. Оплата за проживання», — уточнила Світлана, дивлячись на нього без жодних емоцій.
«Світлано…»
«Я слухаю».
«З рідної ж сестри брати орендну плату?» — у його голосі прозвучало щире обурення.
«Вона твоя сестра», — спокійно відповіла Світлана, підкреслюючи різницю.
Чоловік невдоволено скривився.
«Ми ж одружені».
«Це не робить твою сестру моєю безкоштовною мешканкою», — відрізала Світлана.
«Ти все зводиш до грошей!»
«Тому що квартира має приносити дохід. Я тобі про це говорила ще тоді, коли тільки почала займатися документами».
Костянтин махнув рукою, ніби відмахуючись, як від набридливої мухи.
«Ну скільки ти там отримаєш? Не такі вже й великі гроші, щоб через них залишати людину з двома дітьми в однокімнатній квартирі».
Світлана подивилася на нього уважніше. Тепер усе стало зрозуміло. Він не почав розмову з нею, бо вже давно все вирішив самостійно. У його голові її квартира давно вже перетворилася не на її власність, а на якийсь спільний, вільний сімейний ресурс. І, що найцікавіше, вартість цього ресурсу чомусь втратила будь-яке значення саме в той момент, коли ним мала користуватися Альона.
«Чому ти спочатку пообіцяв їй, а потім збирався поговорити зі мною?» — її питання прозвучало холодно й чітко.
Костянтин знизав плечима.
«Тому що рішення очевидне. І це ж так просто».
«Для кого?»
«Світлано, ну навіщо тут влаштовувати цілу нараду? Є ж порожня квартира. Є Альона з дітьми, яким потрібне житло. Вона платитиме комуналку, доглядатиме за помешканням. Квартира не стоятиме зачиненою».
«Вона й не стоятиме зачиненою», — погодилася Світлана.
«От саме», — Костянтин задоволено кивнув, думаючи, що переконав її.
«Я збираюся її здавати».
Його посмішка зникла.
«Почекаєш».
«Два роки?»
«Не обов’язково два».
«Ти щойно сказав “кілька років”», — нагадала Світлана.
Костянтин поморщився.
«Я сказав приблизно».
«Альоні ти теж сказав “приблизно”?»
Костянтин відвів погляд, немов щось приховуючи. Світлана миттю відчула: за його удаваною байдужістю криється щось значно серйозніше, ніж він намагається показати.
— Щось іще? — її голос звучав холодно, без звичного тепла.
— Та нічого такого, — пробурмотів він, уникаючи прямого погляду.
— Костю, — Світлана вперто дивилася на нього. — Тоді розкажи.
Він помовчав кілька довгих секунд, наче підбираючи слова.
— Альона вже попередила власника квартири, що з’їде наприкінці серпня.
Світлана не одразу знайшла, що відповісти.
— Вже? — в її голосі бриніло щире здивування.
— Так, — підтвердив Костянтин, ніби це було абсолютно природно.
— Тобто зараз лише липень, зі мною ти цю тему вперше обговорюєш сьогодні, а от господар Альониної квартири вже в курсі, що вона виїжджає? Це як?
— Ну, вона просто заздалегідь попередила, щоб без сюрпризів.
— А на якій підставі? — Світлана не збиралася відступати.
— На підставі нашої розмови, — відповів він, намагаючись зберегти спокій.
— Твоєї розмови, — уточнила Світлана.
— Добре, нашої, — невпевнено погодився він.
Світлана відкинулася на спинку стільця, дивлячись на нього впритул. Вона вже починала розуміти, наскільки далеко зайшов цей абсурд.
— Що далі? — запитала вона, не відводячи погляду.
— Що «далі»?
— Ти згадував про школу, — нагадала Світлана.
Костянтин нервово потер підборіддя, його нерішучість видавала його.
— Альона підшукала школу поруч із квартирою.
— Просто підшукала, чи вже щось зробила конкретне? — її голос звучав гостро.
— Ну, дізналася, як там із переведенням.
Світлана коротко кивнула. Усе стало на свої місця. Тепер його хитрий план був абсолютно прозорим. Костянтин не просто озвучив сестрі якусь абстрактну ідею.
Він наділив її такою впевненістю, що Альона вже почала втілювати це в життя: попередила власника про виїзд, вибрала школу, активно готується до переїзду.
І лише після того, як усе було вирішено, Світлана, як власниця квартири, мала покірно вислухати його «пропозицію». А якби вона раптом сказала «ні», то винним, звісно, був би не той, хто безсовісно розпоряджався чужим майном. Винною була б саме Світлана — та сама, що «зірвала переїзд» нещасної матері з двома дітьми.
— Ну що ж, гарно продумано, — спокійно промовила Світлана.
— Що ти маєш на увазі? — його здивування було награним.
— Те, що мене вирішили поставити останньою в чергу.
— Та ніхто тебе нікуди не ставив, Світлано.
— Альона вже виселяється зі своєї квартири, її дітям шукають школу, ти мені називаєш дати переїзду. А власницю цієї квартири просто «забули» попередити.
— Я ж збирався тобі все розповісти.
— Коли? Тридцять першого серпня? Прямо перед фактом?
— Не перебільшуй, — кинув Костянтин.
Світлана рішуче підвелася, відчуваючи, як в ній закипає праведний гнів.
— Я не перебільшую. Я просто не буду в цьому брати участі.
— У чому саме? — запитав він, здивований її твердістю.
— У твоєму плані, — твердо відповіла вона.
Костянтин нахмурився, його обличчя спохмурніло.
— Світлано…
— Квартира Альоні не дістанеться, — без тіні сумніву заявила Світлана.
— Ти це зараз навмисно робиш? — у його голосі з’явилися нотки образи та невдоволення.
— Ні. Я абсолютно спокійна.
— Навіть не подумаєш про це ще раз? — він намагався маніпулювати її почуттями.
— Я вирішила, що робитиму з квартирою, ще до того, як отримала документи. Ти про це знаєш і був згоден.
— Але ж обставини змінилися.
— В Альони, — уточнила Світлана, підкреслюючи, що це не її проблема.
— Вона ж рідна людина, — не здавався Костянтин.
— Тобі, — підкреслила Світлана, натякаючи на його родинні зв’язки.
Чоловік важко зітхнув, випускаючи з себе повітря разом із роздратуванням.
— Просто неймовірно, — пробурмотів він.
Світлана навіть не стала цікавитися, що саме здалося йому таким неймовірним. Розмова була вичерпана, і її рішучість тільки зросла.
Двокімнатна квартира, що стала причиною суперечки, належала бабусі Світлани, Тамарі Григорівні. Вона прожила в ній майже тридцять років, і для Світлани це було не просто майно, а пам’ять, частина родини. Останніми роками Тамарі Григорівні ставало все важче давати собі раду з повсякденними справами.
Світлана регулярно навідувалася до неї після роботи: купувала продукти, водила до лікарів, допомагала з квитанціями, викликала майстрів полагодити те чи інше. Це був її вклад, її турбота, її незримий зв’язок з минулим.
Костянтин іноді супроводжував її. Він добре знав цю квартиру, знав кожен куточок району, її затишне подвір’я. Знав і те, що бабуся Тамара Григорівна чітко вказала у заповіті, що спадок дістанеться саме онучці.
Після сме.рті Тамари Григорівни ніхто в родині Світлани спадок не оспорював. Документи оформили спокійно, і за встановлений термін Світлана нарешті отримала можливість повноцінно розпоряджатися житлом.
Вона зовсім не хотіла продавати квартиру. Нерухомість розташовувалася в чудовому районі, будинок був міцний, а дві кімнати легко можна було здавати сімейній парі або людині, якій потрібен окремий кабінет.
До того ж, Світлані дуже подобалася сама думка про додатковий стабільний дохід. Не для якихось надзвичайних дорогих покупок, а просто для відчуття власного фінансового запасу, який дарує впевненість.
Костянтин знав усе це майже дослівно. За місяць до завершення всіх спадкових формальностей він сам запитував:
— Ну що, вже вирішила, продавати будеш?
— Ні, здаватиму.
— А не набридне цим займатися?
— Рієлторку знайду, — відповіла Світлана, вже маючи чіткий план.
— Тоді нормально, — резюмував він тоді.
Жодних розмов про Альону тоді чомусь не було. Ймовірно, ця ідея прийшла до нього пізніше — після чергової скарги сестри на високу орендну плату. Костянтин взагалі легко знаходив «рішення» чужих проблем, якщо ці рішення не вимагали від нього якихось серйозних зусиль чи змін у власному житті.
Коли Альона після розлучення попросила допомогти з переїздом, він приїхав першим. Коли знадобилися гроші на заставу за однокімнатну квартиру — теж допоміг. Коли старшому племіннику знадобилося спортивне спорядження, він знову підключився. Світлана ніколи не заважала його допомозі, навпаки, схвалювала.
Але, мабуть, поступово Костянтину стало шкода дивитися, як сестра щомісяця віддає гроші власникові квартири. А тут раптом «з’явилося» готове житло, ось тут, поруч. Потрібно було лише вдавати, що він забув, кому воно насправді належить.
Наступного дня Світлана зателефонувала рієлторці Ірині, з якою познайомилася ще навесні за рекомендацією колеги.
— Документи отримали? — діловито спитала Ірина.
— Так, — підтвердила Світлана.
— Відмінно. Тоді можемо запускатися. Як стан квартири?
— Треба вивезти частину меблів, замінити змішувач на кухні й перевірити холодильник.
— Фотографії краще зробити після цього.
— Давайте наступної середи.
— Підходить.
Вони обговорили орієнтовну вартість оренди, заставу, комунальні платежі та вимоги до майбутніх мешканців. Світлана одразу зазначила:
— Тільки офіційний договір.
— Я інакше й не працюю, — запевнила Ірина.
— Тоді чудово.
Того ж вечора Світлана поїхала до бабусиної квартири. Відчинила вікна, щоб провітрити приміщення, перебрала речі, що залишилися. Зняла розміри зі старої шафи, яку збиралася віддати через сервіс оголошень.
Потім зателефонувала майстру щодо заміни змішувача. Вона діяла чітко за тим планом, який розробила ще до того, як її чоловік вирішив використати квартиру як безкоштовне помешкання для своєї родини.
Костянтин дізнався про рієлторку лише через два дні. Світлана розмовляла з Іриною по телефону, коли він увійшов додому, і її слова про майбутню оренду пролунали як ляпас його самовпевненим планам.
Світлана саме промовила в слухавку: «Так, фотограф буде в середу. Світла достатньо, вікна великі. Добре, тоді домовились», — і вимкнула телефон.
Костянтин стояв посеред коридору, кинувши погляд на дружину.
— Який ще фотограф? — голос у нього був різким, з нотками обурення.
— Для квартири, — спокійно відповіла Світлана.
— Якої квартири? — чоловік, здається, і сам не вірив у те, що чує.
Світлана підняла на нього очі.
— У мене є лише одна вільна квартира, Костю. Ти забув?
— Ти що, серйозно почала її здавати? — він проговорив це так, наче вона вчинила щось протизаконне.
— Аякже. Звісно, серйозно.
— Але ж ми розмовляли… — нагадав він, пригадавши їхню нещодавню суперечку.
— Саме після тієї розмови я й вирішила не зволікати, — впевнено відрізала Світлана.
Костянтин з роздратуванням жбурнув ключі на тумбу біля дверей.
— Скасуй усе.
— Ні.
— Світлано, Альона вже розраховує на цю квартиру! Вона вже все дітям розповіла!
— Це вже ваші з нею проблеми, — Світлана стояла на своєму, дивлячись йому прямо в очі.
— Ти їй сам усе сказав, — додала вона, наголошуючи на його відповідальності.
Костянтин на мить замовк, потім знервовано провів рукою по волоссю.
— Тепер мені що робити?
— Виправляти власні обіцянки.
— Що виправляти? — він розгублено дивився на неї.
— Те, що ти сам наобіцяв.
Костянтин мовчки попрямував до кімнати, але за хвилину повернувся.
— Ти хоч розумієш, як я тепер виглядатиму? — запитав він, і цей пафосний тон був настільки несподіваним, що Світлана мимоволі усміхнулася.
— Перед ким?
— Перед сестрою, звичайно!
— Не знаю, — відповіла Світлана, потиснувши плечима.
— Я ж їй сказав, що питання вирішене!
— Навіщо? — вона здивовано підняла брову.
— Бо думав, ти адекватно до цього поставишся!
— Тоді скажи, що помилився, — порадила Світлана.
— Тобі дуже легко говорити!
— Звісно. Я ж їй нічого не обіцяла.
Він зупинився посеред кухні, його обличчя було червоним від обурення.
— Тобто тебе взагалі не хвилює, що я тепер мушу забирати свої слова назад?!
— Мене більше хвилює, що ти роздавав моє добро, навіть не спитавши моєї думки.
Костянтин хотів щось відповісти, але Світлана вже відчинила холодильник і дістала продукти для вечері.
Було очевидно, що обговорювати далі нічого.
Через кілька хвилин Костянтин сам поплентався телефонувати сестрі. Світлана чула лише приглушений голос з кімнати, розмову, сповнену докорів.
Назад він повернувся ще більш роздратованим, аніж був до того.
— Вона плаче, Світлано!
— Мені дуже шкода.
— І це все? — він подивився на неї з докором.
— А що ти хочеш від мене?
— Хоч трохи участі!
— Костю, участь — це допомогти Альоні знайти житло. А не подарувати їй на два роки оренду моєї квартири, — твердо відповіла Світлана.
Він опустився на стілець, мовчки дивлячись в одну точку.
— Добре. Давай спробуємо знайти компроміс, — нарешті вичавив з себе Костянтин.
Світлана одразу насторожилася. Вона вже знала, якими бувають його «компроміси».
— Який?
— Нехай платить тобі.
— Чудово! — Світлана погодилася на диво швидко.
Чоловік, очевидно, не очікував такої миттєвої згоди.
— Справді? Ти згодна?
— Звісно. Звичайний договір. Ринкова ставка. Застава. Комунальні послуги за умовами договору, — перерахувала Світлана, спостерігаючи, як його обличчя змінюється з полегшеного на розчароване.
— Я мав на увазі не так, — пробурмотів він.
— А як? — запитала вона, хоча вже здогадувалася.
— Ну, якось так… символічно.
— Тоді це не оренда, Костю. Це подарунок.
— Їй дорого платити за ринковою ціною! — майже вигукнув він.
— Саме тому вона й шукає дешевше житло, — Світлана була незворушною.
Костянтин роздратовано відсунув телефон.
— Ти розумієш, що в неї двоє дітей? — він знову взявся за старе.
— Розумію.
— Їй потрібна двокімнатна.
— Нехай шукає двокімнатну за своїм бюджетом.
На цьому ідея «компромісу» остаточно вичерпала себе.
Наступного дня в бабусиній квартирі почалися справжні клопоти з прибирання. Світлана вивезла старі коробки, перебрала весь посуд, залишивши лише те, що точно знадобиться майбутнім мешканцям. Майстер замінив змішувач у ванній і полагодив засувку на балконних дверях. Холодильник, на диво, виявився цілком справним.
Костянтин у цих справах не брав жодної участі. Вдома він тримався відсторонено, наче ображений підліток. Не влаштовував скандалів, але розмовляв лише короткими, уривчастими фразами.
Світлана не намагалася витягувати з нього розмови. Якщо йому потрібен був час, щоб нарешті усвідомити: обіцянка чужого майна не перетворює її на обов’язок власника, — нехай звикає.
Через тиждень, як і було домовлено, приїхав фотограф. Ще за день оголошення про оренду з’явилося одразу на кількох майданчиках. Ірина, рієлторка, зателефонувала Світлані вже ввечері.
— Інтерес хороший. Є сімейна пара, обоє працюють, дітей поки немає. Хочуть подивитись квартиру завтра. Ще жінка одна дзвонила.
— Давайте показувати, — схвально відповіла Світлана.
— Добре.
Костянтин чув їхню розмову. Цього разу не сказав нічого.
Зате в суботу до них несподівано приїхала Альона. Вона прийшла сама, без дітей, і Світлана, щойно відчинивши двері, відразу відчула: ця розмова буде точно не про погоду.
— Привіт, — привітала її зовиця.
— Привіт, Альоно. Костя вдома?
— Поїхав у справах, — відповіла Світлана.
Альона трохи завагалася, переминаючись з ноги на ногу.
— Тоді, мабуть, навіть краще.
Світлана пропустила її всередину. Альона виглядала втомленою. Не заплаканою, не нещасною, а скоріше людиною, яка вже кілька днів безуспішно намагається розібратися в якійсь дуже неприємній ситуації.
Вони пройшли на кухню.
— Я хотіла спитати про квартиру, — нарешті почала Альона, дивлячись на Світлану.
— Питай.
— Костя каже, ти передумала нам її віддавати.
Світлана кілька секунд мовчки дивилася на зовицю.
— Передумала? — перепитала вона, намагаючись зрозуміти, що саме Костянтин розповів сестрі.
— Ну так. Він сказав, що спочатку все було нормально, а потім ти чомусь вирішила здавати через рієлторку.
Ось воно. Остання відсутня частина головоломки склалася докупи.
— Альоно, я ніколи не погоджувалася віддавати тобі квартиру.
Зовиця насупилася, здивовано дивлячись на неї.
— Як це?
— Дуже просто. Я дізналася про ваш переїзд лише тоді, коли випадково почула розмову Кості з тобою.
— Стривай, — Альона підняла руку, наче просила зупинитися.
— Він розмовляв на кухні, і сказав, що до вересня квартира звільниться, — продовжувала Світлана, не відриваючи від неї погляду.
Альона розгублено витріщилася на неї.
— Але ж він сказав, ви все обговорили!
— Ні.
— Взагалі?
— Взагалі ні.
Обличчя Альони на очах почервоніло. Вона відвернулася до вікна, дивлячись кудись у далечінь.
— Ну просто чудово! — процідила вона крізь зуби.
Світлана нічого не додавала. Зовиці явно потрібна була пара секунд, щоб усе зіставити.
— Тому ти одразу рієлторку знайшла?
— Рієлторку я знайшла ще до отримання документів. Я з самого початку збиралася здавати квартиру.
— Він мені сказав, ви думали, що робити, і вирішили поки не зв’язуватися з орендарями.
— Ніколи такої розмови не було.
Альона заплющила очі, наче від болю.
— А я вже господині сказала, що з’їжджаю.
— Знаю.
— Дітям теж сказала.
— Це теж знаю.
— Школу подивилася.
Світлана кивнула.
Альона провела долонею по чолу, глибоко зітхнувши.
— От ідіотська ситуація.
— Згодна, — промовила Світлана.
— Я думала, ти просто потім чомусь вперлася, — Альона подивилася на неї з винуватим поглядом, намагаючись знайти виправдання своїй наївності.
Альона дивилася на Світлану, і в її очах тепер читалася не образа, а справжнє здивування. Вона, схоже, вперше усвідомила, що й сама стала жертвою братової самовпевненості. Костянтин просто поставив їх обох перед фактом, не питаючи згоди.
— Я б нізащо не погодилася, якби лише знала про все, — зітхнула Альона.
— Вірю, — кивнула Світлана.
— Я Костянтину навіть казала: «Якщо тобі ніяково перед Світланою, я сама з нею поговорю». А він лише відмахнувся, мовляв, не хвилюйся, ми вже все владнали.
Світлана лише презирливо посміхнулася.
— Дуже далекоглядно з його боку.
— Тепер мені зрозуміло, чому він так наполягав, — Альона дістала телефон. — Гаразд. Буду дзвонити своїй хазяйці.
— А коли закінчується твій договір оренди? — спитала Світлана.
— Наприкінці серпня. Але вона ще не знайшла нікого нового.
— Тоді, може, продовжить?
— Сподіваюсь.
Світлана згадала свою розмову з Іриною.
— Якщо не вийде, можу попросити рієлторку подивитися для тебе варіанти. Вона добре знає цей район.
Альона здивувалася, піднявши брови.
— Після всього, що сталося, ти ще й допомагатимеш мені з пошуком житла?
— Я можу допомогти з пошуком. Це ж зовсім інша річ, ніж віддати квартиру просто так.
Зовиця коротко засміялася.
— Справедливо.
Перед тим, як вийти, Альона зупинилася в передпокої.
— Світлано.
— Так?
— Ти Костянтину скажеш, що ми розмовляли?
— Не бачу сенсу приховувати.
— Я сама йому скажу.
— Добре.
І вона пішла. Світлана видихнула. Ця розмова виявилася простішою, ніж вона очікувала.
Костянтин повернувся десь за годину. Щойно він скинув взуття, як задзвонив його телефон. На екрані висвітилося ім’я сестри. Він кинув погляд на Світлану, але вона мовчала.
Костянтин відповів і швидко пройшов у кімнату. Розмова тривала недовго. Коли він повернувся, обличчя в нього було таке, ніби день раптом став у кілька разів довшим і важчим.
— Альона приїздила? — спитав він, намагаючись виглядати невимушено.
— Так.
— Навіщо ти їй усе розказала?
Світлана щиро здивувалася.
— Тому що вона запитала.
— Можна було не вдаватися в такі подробиці.
— Які саме подробиці тобі заважають? — уточнила Світлана, пильно дивлячись на нього.
— Світлано…
— Що?
Чоловік опустився на край дивана, наче втомився від усього на світі.
— Тепер вона думає, що я її ошукав.
— А ти? — спокійно запитала Світлана, не відводячи погляду.
Він роздратовано підвів голову.
— Я ж хотів допомогти!
— Я не питала, навіщо. Я питаю, чи ти говорив їй, що ми все обговорили?
Костянтин промовчав. Його мовчання було гучнішим за будь-які слова.
Відповідь була очевидною.
— Зрозуміло, — Світлана взяла зі столу книгу.
— Світлано, я справді думав, що ти погодишся.
— Тоді навіщо ти сказав їй про це до розмови зі мною?
— Щоб Альона могла планувати.
— От тепер вона буде переплановувати.
— Тобі легко.
— Мені якраз дуже легко, — заперечила Світлана, її голос був рівним і твердим. — Я нікого не вводила в оману.
Костянтин підвівся.
— Гаразд.
І пішов на кухню. Світлана не рушила за ним. Нехай хоча б одну неприємну розмову він доведе до кінця сам.
За кілька днів Альона написала, що хазяйка погодилася продовжити оренду ще на три місяці. За цей час вона планувала знайти варіант дешевше. Світлана переслала їй два оголошення від Ірини. Одне не підійшло через завелику відстань до школи.
Друге виявилося вдалим: квартира хоч і менша, ніж хотілося б, зате дві окремі кімнати та зручне транспортне сполучення. Альона домовилася подивитися її трохи пізніше.
Костянтин вдома майже не піднімав тему сестри. Здавалося, після розмови з Альоною йому вперше стало ніяково не через те, що дружина відмовилася виконувати його обіцянку, а через саму необдуману обіцянку.
Світлана не вимагала вибачень щовечора. Їй взагалі не хотілося перетворювати бабусину квартиру на нескінченний сімейний серіал. В неї були набагато важливіші справи.
Покази квартири пройшли швидко. Сімейна пара, про яку говорила Ірина, Світлані сподобалася відразу. Чоловік працював інженером, жінка — технологом.
Обидва говорили спокійно, уважно оглянули техніку, розпитали про комунальні платежі та можливість встановити додаткову шафу в коридорі. Жодних дивних вимог. Жодних спроб збити ціну вдвічі. За кілька днів вони домовилися.
Ірина підготувала договір. Світлана уважно прочитала кожен пункт, внесла дані лічильників, склала перелік меблів та техніки. Орендарі внесли заставу й оплату за перший місяць. Ключі Світлана передала їм наприкінці серпня. Того ж вечора вона приїхала додому з папкою документів.
Костянтин сидів на кухні.
— Здала?
— Так.
— Нормальні люди?
— Начебто.
— На скільки договір?
— На одинадцять місяців із можливістю продовження.
Він кивнув. Світлана поклала папку в шухляду.
— Альона знайшла щось?
— Дивиться варіант біля школи. Здається, підходить.
— Добре.
Костянтин кілька секунд мовчав, розмірковуючи.
— Вона на мене досі зла.
— Пройде.
— Не факт.
Світлана подивилася на нього.
— Це вже між вами.
— Знаю.
Він провів долонею по столу, ніби стирав невидимі сліди своїх помилок.
— Я тоді й справді невдало вчинив.
— Невдало — це хіба що ключі вдома забути, — поправила Світлана.
Костянтин усміхнувся.
— Гаразд. Неправильно.
Світлана нічого не відповіла. Їй не потрібна була довга промова. Вона й так чудово знала, що сталося. Найнеприємнішим у цій історії було зовсім не бажання Костянтина допомогти молодшій сестрі.
Якби він прийшов до дружини відразу і сказав: «Альоні важко з орендою, давай подумаємо, чим ми можемо їй допомогти», розмова вийшла б зовсім іншою. Можливо, Світлана погодилася б частково допомогти із заставою.
Можливо, знайшла б через Ірину вигідніший варіант. Можливо, вони разом подумали б, що ще можна зробити. Але Костянтин обрав інший шлях. Спочатку розповів Альоні про готову квартиру. Потім дозволив їй попередити хазяйку. І потім… він думав, що Світлана не зможе відмовити.