Мені 27 років, майже 10 з них я перебуваю у стосунках. Мій хлопець просто диво, мрія будь-якої жінки. Він добрий, відповідальний, розумний, господарський, добре заробляє, а головне — шалено мене любить.
Пару місяців тому я зробила йому дуже боляче, сказала що розлюбила. І це правда, у мене вже давно немає тих почуттів, як раніше. Мені з ним нудно, нема про що поговорити, у нас немає спільних інтересів, спільних друзів, у нас не збігаються вихідні, відпустка, навіть у різний час працюємо.
А ще 2,5 роки тому у мене з’явилися почуття до іншого чоловіка, мого колеги. Він програє моєму хлопцю за всіма параметрами. Головою я це розумію, але зробити нічого не можу, тому що просто божеволію від нього.
Мені було дуже важко з цими думками наодинці, але десь місяць тому він зізнався, що теж давно закоханий у мене і хоче, щоб ми були разом. Після одного із корпоративів, я з ним переспала. Тепер я просто психологічно розчавлена, не знаю, що робити, ніби потрібно вже зробити вибір. Але я не наважуюсь.
Я почуваюся повною нікчемністю, тому що не розумію, як такі сильні почуття могли просто зникнути, як такі чудесні стосунки можна просто так взяти і зруйнувати. Якби мій хлопець був поганим, мені, напевно, було б легше, але він робить все для того, щоб я була щаслива і до останнього вірить, що все буде добре. Тому я просто не можу уявити, що зроблю йому боляче, він не заслуговує на це, а я не гідна такої доброї людини.
Хлопець часто каже, що почувається винним, бо так і не зробив мені пропозицію і не наважився дозволити народити дитину, коли я була готова до цього. Я часто думаю, що якби все трапилося у слушний момент, то ми не зіткнулися б із такими проблемами зараз.
Ще мені здається, що причиною нашого віддалення стала робота. У нас кардинально різні сфери діяльності: він займається програмуванням, а я – професійний музикант, а це постійні заняття, гастролі, поїздки. А познайомилися ми студентами, коли у нас ще були спільні цілі.
Я відчуваю до нього подяку за все те, що ми мали й жалість, яка не дає мені зробити крок уперед. Я не знаю, чи я вчиню правильно, розірвавши з ним стосунки, я вже не довіряю навіть собі. А почуваюся я нещасною, мене нічого не тішить і нічого не хочеться, єдине, що приносить світлі емоції, це почуття до колеги.
Його я, до речі, теж змушую страждати через свою невизначеність. Як вчинити у цій непростій ситуації? Залишити все як є, сподіваючись, що все влаштується, постаратися забути про нове захоплення? Чи зробити крок наосліп, на зустріч можливому щастю?
