Після трьох років стосунків я нарешті вийшла заміж. Нам обом під тридцять років, і я вважаю, що шлюб це один раз і назавжди. Деякі мої подруги радять мені розслабитися і ставитись до ситуації легше, але я з ними не згодна.
Ми з Мишком любимо одне одного і хочемо створити міцну родину. А це означає, що настав час закінчувати з дитячими звичками і ставати серйозними людьми.
За останній рік я припинила спілкування з багатьма людьми. У небуття вирушила дружба з якимись несерйозними знайомими та людьми, у яких завжди у житті свято. Це зручно, коли ти навчаєшся у школі чи навіть в інституті, але не коли тобі вже скоро піде четвертий десяток.
Далі забуттю віддалися номери телефонів та акаунти соцмереж всіх моїх колишніх залицяльників. Запасні варіанти мені ні до чого, а отже, геть минуле.
Михайло теж наслідував мій приклад. Але попрощатися з деякими друзями, а скоріше знайомими, він не захотів. Гаразд, чоловіче спілкування, я розумію. Не розумію тільки, про що можна годинами розмовляти за кухлем пінного, і щоп’ятниці я це терпіти не буду. Нехай бачаться раз на два тижні або краще раз на місяць.
На весілля я теж мала свої конкретні плани. Єдине, чого нашій парі не вистачало, так це окремого житла. Квартира, де ми жили всі ці роки, була орендована, і за неї ми щомісяця платили дуже пристойну суму. І заради чого? Краще б іпотеку оформили, то хоча б якийсь толк був.
Мої батьки живуть в іншому місті, і зайвих коштів вони не мають. Через це вони і на весілля не приїхали. На жаль, приїзд коштував би дорого, їм не було де зупинитися, тож ми вирішили вчинити ось так. Жодних образ чи злості, і ми їх рішення повністю прийняли.
Моя свекруха розлучена, але почувається дуже непогано. Навіть завела собі кавалера, років на 20 молодшого.
Вже не знаю, чому батьки чоловіка розлучилися, але Мишко каже, що ніхто з них від цього не страждає.
Я особисто проти того, щоб сім’ї руйнувалися. Але моя думка в цьому питанні нікому не цікава, тож я й вирішила тримати її при собі. Тим більше, що свекруха всім своїм виглядом показує, як їй добре живеться, а свого свекра я поки що не бачила особисто.
Справа в тому, що він знаходиться за кордоном. Переїхав туди одразу після розлучення. Перевіз бізнес до іншої країни і, за чутками, тільки ще більше розбагатів.
Я розмовляла з ним по телефону кілька хвилин, і він здався мені милим, вихованим чоловіком. Тільки й питав, чи не кривдить мене його колишня дружина, чи слухається мене його син. А ще багато жартував.
Загалом вони обоє, звичайно ж, теж отримали свої запрошення до нас на весілля. Я була б рада будь-яким подарункам від родичів, але, виходячи з потреб нашої родини, чекала все-таки на якусь нерухомість. Адже це найголовніша, найпотрібніша підмога для будь-якої молодої пари. Проте вийшло інакше.
За кілька днів до весілля зателефонував Мішин тато і сказав, що не зможе прилетіти на весілля до сина. У нього в останній момент змінилися плани, і справи не дозволили відлучитися навіть із такого серйозного приводу. Він дуже перепрошував і обіцяв прибути, як тільки у нього з’явиться така можливість. Що вдієш, бізнес.
Того дня ми запросили деяких свідків прийти на розпис, і моя свекруха теж була там. Із самого ранку ця жінка ледве стояла на ногах. Вона була не просто веселою, але якоюсь непристойною та особливо активною. Постійно вимагала сфотографуватися з нами біля пам’ятних місць та сварилася телефоном зі своїм новим кавалером.
Ближче до вечора, коли всі вже розсілися по своїм місцям в одному затишному ресторанчику і почали веселитися, я по відеозв’язку зателефонувала батькам. Показала їм, що у нас все добре, отримала їхнє благословення, навіть поплакала разом із ними трішки.
Хвилин за десять моя свекруха раптом згадала, що так і не вручила нам свій подарунок. Тому під дзвін келихів вона принесла нам якийсь пожований конверт, у якому сиротливо тулилася самотня банкнота всім відомої закордонної валюти. Сто доларів. Не більше і не менше.
Тоді я була в такому шоці, що подумала, можливо це жарт. Деякі наші друзі подарували нам більше. Але, як виявилося, свекруха була серйозна і вважала за краще відпустити єдиного сина в самостійне життя тільки в компанії своїх «мудрих» порад та суми грошей, якої мало б вистачити на те, щоб сплатити її середній чек у ресторані. Яка ганьба.
Як я вже говорила, зі своїм свекром я ще не знайома особисто. Але мені чомусь здається, що батько нареченого — нормальний мужик і не залишить сина з дружиною виживати в орендованій халупі. Тепер я розумію, чому він вирішив втекти від дружини аж на інший континент, я б, мабуть, зробила так само.
Цікаво, коли він вже прилетить, і чи правильно я вважаю, що Мішин тато не поскупиться і придбає нам пристойну квартиру? Раніше я б сказала, що мені начхати, нехай це будуть ще 100 доларів і можна навіть без конверта.
Але тепер, коли я стала дорослою, вийшла заміж і готуюся до того, щоб наша сім’я зростала та розвивалася, мої погляди теж зазнали змін. Та й взагалі, у нас ціле життя попереду, кому, як не нам, думати про окреме житло?