Добра історія, яка перенесе вас у дитинство

— Мамо, — спитав син перед сном, — а ти Новий рік любиш?

— Звісно, ​​хіба є люди, які не люблять різдвяних свят?

— А розкажи, як ти святкувала Новий рік, коли була маленька? Як усі? Ялинка, мандарини?

– Так, – киваю я. – Як і всі.

І мовчу. Я дуже добре пам’ятаю своє дитинство. Деякі моменти настільки виразно, що навіть страшно.

Я пам’ятаю, як здригнулася, коли полізла за цукерками, чіпати які мені заборонили, бо «ще не Різдво», і мене гукнула бабуся.

Пам’ятаю, як підстрибом бігла за дідусем коридором, який здавався мені, маленькій, дуже довгим, спіткнулася і боляче-болюче вдарилася плечем.

А ось я сиджу у ванні і дивлюся на віконце в кухню під стелею. На кухні бабуся пече щось смачне, і я знаю, що зараз вийду з ванної і перша спробую смакоту, і мені так добре, так тепло і смачно.

Я пам’ятаю ці замальовки так явно, ніби дивлюсь фільм, у якому знімалася лише вчора.

У мене мурашки від переляку — коли я краду цукерки, у мене «болить» неіснуючий синець на плечі, я наяву відчуваю запах випічки і намагаюся зрозуміти: пиріжки чи пиріг?

Але ось чомусь зовсім не пам’ятаю ялинки, жодної. Хоча їх там, у дідуся та бабусі, мало бути як мінімум 13 (поки не переїхала до Києва), з яких хоча б десять я мала запам’ятати.

Чому так? Де мій Новий рік? Чому він розчинився у пам’яті, ніби нічого й не було? Я питаю свою двоюрідну сестру: там, у дитинстві, ми, однолітки, всі свята зустрічали разом:

– Ти пам’ятаєш?

– Так, звичайно, – відповідає сестра. – Пам’ятаю.

— Ялинка була, мандарини, салати? Все було?

– Було, звичайно!

Як же так… Чому я не пам’ятаю… Як тільки я згадую зиму, пам’ять одразу кидає мене до однієї-єдиної картинки. Завжди. Згадувати її чомусь дуже холодно.

Мені років дев’ять, може, десять. Зима. Вечір. 31 грудня. Вже темно, горять вершкові ліхтарики, йде пухнастий сніг. Люди поспішають додому зустрічати Новий рік. Я дивлюся у вікно. Ми живемо на п’ятому поверсі, і з вікна у нас видно дах магазину «Тисяча дрібниць». Там, на даху, на кинутому ящику для інструментів стиснувся Чорниш.

Чорниш – це чорне дворове кошеня, улюбленець всіх дітей у дворі. Ми всі його підгодовуємо майже місяць. Він живе де доведеться. Часто ночує на цьому даху. Дивиться в чужі теплі вікна і мерзне.

Сьогодні ми з сестрою носили йому суп — курячу локшину. Він їв у під’їзді, смішно лакав бульйон маленьким червоним язичком. А потім ми пішли додому, у тепло, а він пішов на дах. Під сніг. Зустрічати Новий рік.

Ми з сестрою дивимося у вікно, розпластавши долоні по склу, і плачемо. На мою думку, ми покарані, незважаючи на свято.

Прибігши додому з порожнім лотком з-під супу, ми вкотре стали канючити і благати бабусю і дідуся дозволити взяти кошеня собі. Ну, будьла-а-а-сочка. Ну хоч би на новорічну ніч!

— Тисячу разів уже казали вам — ні! Знаєш, скільки бруду від котів, він зараз позначатиме все, меблі дратиме, килими, ним просмердить вся квартира. Ні і ще раз ні!

— Ми прибиратимемо, стежитимемо, ми привчимо до лотка, — хничемо ми з сестрою. — Нічого не буде, ні бруду, ні шерсті.

— Та кого ви дурите? За тиждень награєтесь, а далі мені скинете. Я сказала ні. — Бабуся непохитна. — Тільки котів мені не вистачало. Не трепіть нерви.

— Знову скандал? — лається дідусь. — Бабусю довели, он валеріанку п’є! Ні сорому ні совісті! Ану йдіть до себе…

Ми зрозуміли, що Чорниш не житиме з нами, давно вже зрозуміли. Просто на вулиці мороз мінус 18. Якщо Чорниша взяти на руки, він весь час тремтить.

Ми з сестрою похмуро дивимося у вікно. За склом, у темряві, прикріплений і освітлений градусник, шкала на якому зрадницьки повзе вниз. Вже мінус 20 і це ще не ніч. Значить, вночі буде ще холодніше.

Чомусь далі я ніколи не згадую. Боляче та холодно. Я тікаю від цих спогадів.

Нині я сама мама, у нас є кішка. Я вчу дітей любити її і піклуватися про неї, тому що не можна навчити любити теоретично. Любити можна лише практично: зігріти, обійняти, нагодувати, врятувати.

А тоді… Треба згадати, чим усе скінчилося.

Пам’ятаю, у мене течуть сльози. Я бачу цю грудку шерсті на ящику, що стиснулася, сховала лапки під себе. Чорниш сидить під снігом, і з чорного кошеня давно перетворився на білого.

— Ану ж відлипли від вікон! – велить дідусь.

Ми з сестрою покірно сідаємо на диван і дивимося телевізор, але я бачу Чорниша, не можу про нього не думати. Я йду до передпокою — там телефон і набираю номер подруг — сестер Наді та Каті. Вони обіцяли поговорити з батьками, раптом ті дозволять взяти Чорниша додому.

— Ні, — сумно каже слухавка голосом Наді. – Не можна.

— Ти казала, що просто на одну ніч?

– Так.

— А говорила про мороз?

– Вони знають про мороз.

— А про…

– Оль, нас з Катькою покарали за те, що ми “всі нерви витріпали з цим котом”!

— І нас теж, — зітхаю я і кладу слухавку.

— Зараз проводжатимемо старий рік, — весело каже дідусь. — Сідайте за стіл.

Ми сідаємо. У мене немає апетиту та настрою. Я не можу дивитися на стіл, який ломиться від їжі, і на людей, які сидять у теплі, тоді як там, у холоді, замерзає маленьке чорне кошеня, яке нікому не заважало б.

Я здригаюся від дзвону келихів, дорослі сміються, щось обговорюють. По телевізору йде концерт. Одне слово – свято. Я дивлюсь в одну точку. У вікно.

— Так, ось ви, обидві, скільки нам нерви тріпати? — раптом дідусь ударив кулаком по столу.

Я здригнулася, обернулася на сестру. Вона теж похмуро дивилася у вікно.

— Та що з ними робити? – зітхає бабуся. — Ну хай заберуть цього кота. Сил ніяких уже немає… До завтра хоча б… Замерзне ж…

– Правда? — ми з сестрою підстрибуємо, синхронно роняючи табуретки. – Правда можна?

— Давайте, біжіть якраз півгодини до Нового року… — каже дідусь, махнувши рукою.

– Дякую! Дякую! Ми миттю, — ми з сестрою зриваємося з місця, застрягаємо в отворі дверей, на ходу натягуємо шапки, забуваємо шарфи, застрибуємо в чоботи, хапаємо куртки і, ще не вірячи своєму щастю, мчимо вниз, перестрибуючи сходи.

Я чомусь плачу, але це вже від щастя, сльози такі добрі, хороші, плачу і сміюся, аби встигнути, аби обійняти, притиснути до себе замерзаюче тільце Чорниша…

Ми вибігаємо на мороз, незастібнуті, до пуття не одягнені, мчимо до крайнього під’їзду: там, якщо поставити один на одного три ящики, можна влізти на дах магазину «Тисяча дрібниць».

Ми підбігаємо до даху, швидко ставимо ящики один на одного, я підсаджую сестру, а вона потім допомагає залізти мені.

Тут ми бачимо, що до наших ящиків кидаються ще дві тіні, які при найближчому розгляді перетворюються на сестер Надю та Катю.

– Дозволили! Дозволили! — кричать вони, задихаючись від бігу та морозу. – Дозволили забрати Чорниша!

– І нам дозволили!

– Ми своїх дістали…

— А ми своїх! — ніби хвалимося ми, простягаємо руки дівчатам, витягуємо їх на дах і вчотирьох біжимо до того ящика, в якому нас чекає Чорниш, не думаючи, як його ділитимемо.

Але його немає… Ящик порожній. Ми перевертаємо ящик, шукаємо кошеня, бігаємо по даху, кличемо… Ні, немає його… Ми плачемо, всі четверо. Нам здається, що трапилося найгірше. Ми забули рукавиці, гріємо руки своїм диханням і ридаємо в голос. Де ти, Чорниш?

Я задираю голову і бачу, як з вікна нам махає дідусь. Мовляв, швиденько додому. Ні так ні.

Ми понуро плетемося до ящиків, якими залізли на цей дах, зістрибуємо вниз, бігаємо по двору, поки остаточно не замерзаємо, і розбридаємось по під’їздах, навіть не привітавши одна одну з Новим роком.

Як же так, Чорниш?

Ми з сестрою входимо до нашого під’їзду. За нами ляскають, ухнувши, вхідні двері.

Стан – гірше нікуди. Наче не свято, а похорон. Раптом на сходовій клітці нам під ноги кидається темна грудка… Чорниш! Це ти? Ти, Чорниш, ура! Ми ж сьогодні годували його супом прямо тут, він, мабуть, зголоднів і прийшов сюди, на смачні запахи, погрітися!

Ми хапаємо кошеня на руки, відбираємо одна у одної, воно наскрізь мокре, тремтить, починаємо його гладити і цілувати в холодний ніс.

— Біжимо додому, бо вже Новий рік, — квапить сестра.

Вбігаємо в квартиру, веселі, заплакані, щасливі, всі троє, сестра замотує малюка в теплий рушник, а я залишаюся в передпокої і квапливо набираю сестрам.

– Він знайшовся, Надя! Він у нас. Сам прийшов, так! Вже в теплі, он курочку їсть. І вас, і вас із Новим роком!

У цей час б’ють куранти, всі дорослі кричать «ура!», і я найголосніше кричу «уррра!», плескаю в долоні і біжу всіх обіймати, а потім чомусь їм олів’є прямо з великої салатниці. Дякую, дякую! Ура, з Новим роком!

Я така щаслива! Дивлюся, як сестра кутає Чорниша, ховає його від феєрверків, а він полохливо виглядає з волохатого рушника — цікаво ж! Сестра цілує малюка, притискає до себе, намагається нагодувати (а він уже об’ївся), а я… А я засинаю. Все пливе перед очима… Спати хочеться.

Відчуваю, як мене переносять на ліжко, як з мене знімають светр, і я падаю в подушку обличчям і бурмочу щось про Новий рік і про гарні прикмети.

А вранці я прокинулася першою. На моєму ліжку поряд з подушками спав Чорниш. Я схопилася, схвильована і щаслива. Чорниш із нами! І він схопився. Прокинувся, потягнувся. І ми з ним тихо, щоби нікого не розбудити, пішли до кімнати. Тобто він пішов, а я за ним кралася – так цікаво спостерігати за котом у себе вдома, так чудово!

І ось він, обнюхуючи все на своєму шляху, проходить кухню, ось минає шафку, з якої я крала цукерки, он коридор, де я вдарилася плечем, ось проходить двері у ванну, входить до кімнати, де був святковий стіл, обходить його і … починає грати з іграшкою, яка висить на… ялинці! Пам’ятаю! Я пам’ятаю ялинку! Біля дивана стояла у відрі! І зірку на її верхівці пам’ятаю — червону, наче льодяник. Ще пам’ятаю, що я заборонила Чорнишу грати з іграшками, щоб не розбити.

Іноді пам’ять послужливо ховає від нас болючі спогади, адже за ними може бути сховано справжнє щастя!

Увечері я в подробицях розповідаю цю історію синові.

– А що далі було з Чорнишом?

— Він так і лишився в нас. Його неможливо було не полюбити, і нам дозволили залишити його. Бабуся та дідусь його прийняли, так і жив із нами.

– Чудово. А за якої температури замерзають кішки?

– Дань, ну ти як скажеш що-небудь, – сміюся я і цілую його в лоба. – Спи давай.

І син засинає, укутавшись у ковдру та обіймаючи свою улюблену кішку Рученьку, яку дбайливо накрив ковдрою.

Щоб не замерзла… Адже за якої температури замерзають кішки, я йому так і не сказала.

Related Post

Хотіла покращити матеріальний стан нашої родини, а вийшло, що погіршилаХотіла покращити матеріальний стан нашої родини, а вийшло, що погіршила

Мені дуже погано. Я навіть не знаю, хто мені може допомогти. Я просто сама руйную своє життя. Два роки тому переїхала. Не люблю цю квартиру, поміняла район, тепер змушена тягатися