В мене дві дочки. З чоловіком ми розійшлися, коли молодша тільки до школи пішла. Ну, переїхали ми до моєї матері до села. Вона тоді дуже підтримала нас. Не знаю, як би впоралася з усім, якби не мати.
Коли дівчатка стали старшими, залишила їх з мамою, а сама поїхала на заробітки до Італії. Вже багато односельців там працювали. Тож знайомі і зустріли, і допомогли знайти роботу.
Звичайно, було важко у розлуці. Але мені ставало легше від знання, що мої діти і мати мають гарну їжу, гарний одяг, теплий і затишний будинок. Звичайно, щомісяця я посилала їм гроші, але також регулярно відкладала на свою мрію.
І коли доньки виходили заміж, я змогла її реалізувати: кожну на весілля обдарувала гарною однокімнатною квартирою. Подарунки одразу були оформлені на дочок… Я вважала, що так виконала свої материнські обов’язки, і коли дівчата обжилися, коли кожна налагодила своє життя, я сказала їм, щоби вони більше на мої гроші не розраховували.
Вони не заперечували. Зрозуміло, були подарунки, продовжувала допомагати мамі. Але тепер я почала збирати і на власне житло, і на старість, яка не за горами.
Три роки тому не стало моєї мами. Я продовжую працювати в Італії. А будинок, який успадкувала, стоїть порожнім. Не раз просила доньок і зятів бодай по черзі їздити до села, щоб доглянути будинок. Взимку протопити кілька разів, почистити двір від снігу. Влітку скосити траву, прибратися в саду, помити вікна, пофарбувати, підремонтувати.
Але ні, завжди були причини відмови. Так і стояв би він покинутим, але я зважилася звернутися по допомогу до Михайла — сусіда. Пообіцяла платити за роботу.
Він погодився. Не кожен день, але часто щось лагодив, доглядав сад, двор. Дзвонив, повідомляв про зроблене, розповідав про те, що треба зробити. Доглядаючи могилку своєї дружини, прибирав і мамину…
Поступово між нами виникло більше, ніж просто ділові відносини. Симпатія, довіра… Ми подовгу розмовляємо: згадуємо, ділимося тим, що хвилює, цікавить нас обох і окремо. Іноді мріємо.
Знаєте, Михайло вже кілька років удівець. Є в нього один син, він дорослий, мешкає в Німеччині. А на початку весни Михайло покликав мене повернутися додому. Мовляв, добудуємо та оновимо будинок, житимемо разом. Я не проти, навіть рада.
Але розповіла своїм донькам, а вони розсердилися: що це я на старості здивувала? Заміж вийти надумала курям на сміх? І навіщо чужу людину в сімейне гніздо приводити?
Пообіцяли, що якщо прийму пропозицію Михайла, то вони не приїдуть до нас на Великдень. Може, сподівалися, що добудую будинок і візьму одну з них до себе? Та колись він все одно перейде до них.
Ось їду до рідного села. Знаю: Михайло чекає, зрадіє. А на свято, мабуть, буду без рідних…
