У студентські роки, закоханість у викладача, для дівчат, була звичайним явищем. На першому курсі деякі дівчата нашої групи були закохані в одного викладача.
Мені тоді, в шістнадцять років, здавалося це дивним, як можна закохатися в чоловіка, старше на сімнадцять років, а в одній кімнаті зі мною, в гуртожитку, жила Людмила, вона була однією з цих студенток.
Кожен день я від неї тільки й чула: «Такого чоловіка більше немає, я б за ним побігла на край світу, аби покликав, все готова зробити заради нього. Прокидаюся з думкою про нього, і цілий день думаю, коли побачу його на заняттях, навіть фарбуюсь, і купую речі – все це тільки для нього, а ще до нього тягне фізично так, що неможливо себе стримувати ».
Її слова були правдою. Я була свідком, як Людмила жила з цим почуттям, яке заважало їй жити: ні з ким не зустрічалася, хоча хлопці пропонували їй зустрічатися, дарували квіти, а вона від цього не отримувала задоволення, немов перебувала в депресії.
Я їй запропонувала якось показати, чи натякнути викладачеві про свої почуття, якщо все так серйозно.
Людмила хотіла послати йому листа, який був давно написан, але не відправила.
Правда зізналася, що вона залишила малюнок в зошиті, який здала з відповідями контрольного заняття. Я не питала, що це був за малюнок, а через кілька днів помітила, що викладач став звертати увагу на Людмилу.
