Маша і Саша вийшли просто з лісу,як потім виявилося, ці незвичайні діти потрапили у дитбудинок

Вони вийшли з лісу. Так вони сказали директорші. Тамара Федорівна керувала дитячим будинком більше 20 років. Вона багато що побачила. Вхопила і горя, і радості. Але любити дітей так і не розучилася. Вона дивилася на цих худеньких, погано одягнених, голодних дітей і згадувала своє важке дитинство.  Як залишившись без батька, без вісті зниклого десь під Кенігсбергом, вони удвох з матір’ю боролися з долею за життя, за почуття гідності.

З цього і почала свою розповідь старенька жінка, яка відпрацювала в селищному дитячому будинку все своє свідоме життя.

Дівчинці на вигляд було років 6, хлопчикові – років 8. Їх звали Маша і Саша Іванови. Вони сказали, що їхали з батьками на машині і вранці потрапили в аварію. Батьки загинули. Їх відвезли на швидкій. А вони трохи раніше злякалися і втекли в ліс, потім довго блукали лісом і до вечора прийшли на край села прямо до дитбудинку.

Історія ця здавалася дуже дивною. На наступний день я зателефонувала в міліцію. Приїхав старий слідчий, який кудись дуже поспішав, опитав дітей, записав мої свідчення і відразу ж поїхав, сказавши, що ще повернеться, щоб звозити їх на впізнання загиблих.

Але пізніше так і не приїхав. Потім, правда, дзвонив разів зо два і сказав, що займається пошуком родичів і що як тільки буде результат, відразу ж повідомить і приїде в дитбудинок.

Але не приїхав ні він, ніхто інший. Так вони і залишилися в шумному колі своїх названих братиків і сестричок. Зазвичай, коли приходили новенькі, то якось швидко розчинялися в родині однолітків, а ці двоє виділилися майже відразу ж. Першим виявив свої здібності хлопчик. На уроці арифметики він майже миттєво перемноживши один на одного два тризначних числа. Потім легко ділив і зводив в квадрат і в куб тризначні числа. Трохи пізніше проявилася ще одна його здатність: варто було йому кілька секунд подивитися на сторінку книги, він запам’ятовував її зміст з точністю до декількох знаків. Але головне, він міг за лічені хвилини накидати портрет будь-якої людини, причому малюнки були так схожі на оригінал, що за цими ескізами можна було визначити основні риси характеру, зображеної на портреті особи.

Потім свої здібності проявила дівчинка. Якось взимку я зібралася в місто за канцтоварами. Закінчувалися зошити, ручки, олівці. Перед самим від’їздом в кабінет постукала і увійшла Машенька і відразу сказала: – «Тітка Тамара, ви сьогодні не їздіть в місто. Піде сильний сніг і перемете всі дороги, а ваша машина (старенька Жигулі, «копійка») застрягне в снігу ». І щоб остаточно переконати мене не їхати, вона сказала, що у мене захворіла внучка і її мама, моя донька, забрала її в обід з садка і скоро подзвонить мені з дому, щоб я раніше прийшла додому, так як їй сьогодні потрібно на роботу у другу зміну.

Ну, що стосується погоди і снігу – для мене це було не привід, щоб відмовитися від поїздки.

– Дякую тобі, Машенька, що турбуєшся про мене, але у мене дядько Петя, дуже досвідчений і вмілий водій і йому ні за чим їхати по вітру та хуртовині. Так що біжи, грай і не хвилюйся, ми не пропадемо! – я погладила її по голівці, поправила на голові бантик, взяла за руку і відправила в групу.

В цю мить пролунав дзвінок телефону, і дочка веліла мені терміново їхати додому, так як вона забрала мою внучку з садка і терміново чекає мене з нею, щоб піти на роботу. Так що довелося мені їхати додому до хворої внучцки, а водія відправити одного за покупками в місто. Поки ми їхали через все селище до мене додому погода почала псуватися, подув різкий вітер, потім повалив густий сніг. Видимість на дорозі впала до декількох метрів.

– Може відкладеш поїздку на завтра? – запропонувала я водієві. Але тому край потрібно було в той день потрапити в місто.

– Тамара Федорівна, не в перший раз потрапляю в заметіль на дорозі і завжди Бог милував.

І я дозволила йому їхати. А потім пошкодувала. У той день він потрапив в пробку і ледве доїхав до міста. На наступний день на зворотному шляху заклинило двигун і його просто випадково до кінця дня відбуксирував додому поштовий УАЗ.

Я вже тоді звернула увагу на Машине пророкування. Але потім забула, поки не стався такий випадок. Якось через місяць вона прибігла до мене в кабінет вранці і сказала, точніше прокричала:

– Тітка Тамара! Тітка Тамара! Женьку потрібно терміново відвезти в місто в лікарню!

– А що з ним? – злякалася я, і ми разом побігли в групу, де тільки що поснідала малеча і  весело поралася з іграшками. Товстенький Корольов захоплено тріпав зламаний самоскид і зовсім не був схожий на хворого.

– Машенька, мила, чому ж ти хочеш відправити його в лікарню. Дивись, він веселий і здоровий. І взагалі він ніколи у нас не скаржився на самопочуття.

– Тітка Тамара, якщо ми не відвеземо його до обіду в місто, він може померти. У нього стане густою кров і серцю буде дуже важко битися!

Я не повірила Марійці, але на серці у мене стало якось важко, і я попросила виховательку простежити за хлопчиком, щоб він не дуже пустував. Якщо щось трапиться, ні на чому буде і до міста доїхати, адже наш легковик так ще і не повернули з ремонту.

Тривога не покидала мене з тієї хвилини. І ось, після обіду прибігли схвильована вихователька з медсестрою з криком, що Королеву стало погано. Він впав і став важко і з хрипом дихати. Я тут же подзвонила і викликала з міста швидку. Потім схопила з шафи серцеві краплі і нашатир і помчала в групу. Хлопчик лежав на підлозі, був блідий, як крейда і насилу дихав. Дихання було хрипким. Я дала йому проковтнути 20 крапель валер’янки, намочила ватку нашатирним спиртом і піднесла її до носика. І тут до мене дійшло, що швидка допомога буде добиратися до нас з міста не менше півгодини, а то й більше. Медсестра з жахом промовила:

– Схоже тромб! Не знаю що робити? Боюся, що швидка запізниться …

І тут підійшла Машенька. Вона опустилася перед хлопчиком на коліна, підняла головку вгору, закрила очі, витягнула вперед обидві руки, склавши долоні човником і щось швидко стала вимовляти на взагалі яквйсь неземній мові, більше схожою на пташиний спів. Потім замовкла і сказала:

– Я цього ніколи раніше не робила. Я запитала дозволу і мені дозволили спробувати допомогти!

Машенька розстебнула повністю сорочку Жені, підняла йому до підборіддя майку і піднесла праву руку до серця хлопчика, а ліву поклала собі на серце. І я побачила, вірніше відчула, як від дівчинки пішла хвиля енергії.

– Зараз його серцю стане легше. Я допомогла йому своїм серцем! А тепер спробую розігріти його кров! – і вона повільно, двома руками, круговими рухами на відстань одного-двох сантиметрів, стала розтирати повітря над тілом хлопчика від лівої стопи і до його грудей.

 Через хвилину хлопчик перестав хрипіти, потім хвилин через п’ять його дихання вирівнялося і ще через кілька хвилин хлопчик заснув. Ми не відразу зрозуміли перенести його на ліжко, так як були просто ошелешені тим, що відбувалося! Хвилин через 15 приїхала швидка. Сплячого Женьку акуратно перенесли в машину. Ми так і не встигли розповісти лікарям, хто і як його врятував. Літня лікар швидкої, оглянула його тіло і показала нам велику синю пляму у нього під внутрішньою кісточкою лівої ноги – довго хитала головою і повторювала, що це просто диво, що хлопчик залишився живий, і що тромб був і потім сам по собі розсмоктався!

Після цієї події нічого особливого у нас в дитячому будинку не відбувалося. Машенька на наші запитання нічого нам не говорила ні про свій спів, ні про лікування. Пройшов рік і все стало потихеньку забуватися.

Але одного разу мені зателефонували з міськвиконкому і повідомили, що до нас має приїхати заступник голови. Виявляється, поруч з нашим дитбудинком була запроектована нова автодорога, з обласного центру до нашого міста через все селище. І заступник голови повинен був вирішити долю нашого будинку: або залишити його і автодорогу змістити в сторону на 150 м, або вирішити питання про знесення дитбудинку.

До зустрічі з великим начальством ми довго готувалися. Була розроблена ціла програма з концертними номерами та акробатикою. Зустрічали дорогого гостя всім колективом з хлібом і сіллю. Огрядний дядько відкусив шматочок хліба з сіллю і з задоволенням подивився всю нашу програму. Потім довго тряс нам руки і обіцяв зберегти нашу будівлю в цілості й схоронності. А коли в якості подарунка ми запропонували йому кілька хвилин позувати нашому художнику для дружнього шаржу, він зовсім розчулився і обіцяв поклопотатися перед головою про виділення грошей на капітальний ремонт нашого старенького будинку.

Саша Іванов дуже старався в той день. У дядьки була фотогенічна особа і його мабуть було не складно малювати. І ось портрет був готовий. Я взяла його з рук Сашка і понесла великого начальника, боячись глянути на портрет (раптом буде не схожий ?!). Заступник голови обережно взяв у руки свій портрет і раптом відсмикнув від нього свої руки, як від вогню!

– Це що таке? – закричав або точніше заверещав наш великий начальник. Хто малював і як він посмів?

Аркуш паперу з його шаржем впав на землю, і всі розгледіли точну копію його обличчя. І я з жахом побачила, що з портрета на мене дивляться злі-презі очі цієї людини. І навіть зовсім не людини, а просто вовка якогось!

– Я ж до вас з усією душею, а ви мене ким виставили? – злобно прокричав великий начальник, сів у машину і голосно грюкнув дверима. Обличчя його при цьому перекосилося від злості і стало ще страшніше, ніж на аркуші паперу.

Годі й говорити про те, що через кілька днів ми дізналися – наш дитбудинок потрапив під знесення, а всіх діточок повинні відправити в дитячі будинки інших міст і областей країни. До пенсії я пропрацювала заступником директора дитячого будинку в нашому місті. Сашу і Машу відправили кудись за межі області. Довгий час я вважала, що сліди цих дітей загубилися на неосяжних просторах країни нашої і я ніколи нічого про них не впізнаю і не почую. Минуло п’ять років, як я пішла на пенсію. Але ось зовсім недавно отримую лист від Іванової Марії Миколаївни з Києва. З трепетом відкриваю конверт і насилу розбираючи невеликий почерк сльозяться очі читаю:

– «Здрастуйте, дорога Тамара Федорівна! Може бути ви і забули про нас, а я і Саша ні. Ми вас будемо пам’ятати завжди! Минуло вісім років, як нас з Ванею відправили до Київського дитячого будинку. Саші в цьому році виповнилося 16 років і його перевели в якусь спецшколу. Сказали, що його майбутнє визначено і його життя буде цілком і повністю влаштовано. Через рік і мене повинні будуть кудись визначити. Чи то теж в спецшколу, то чи в якийсь НДІ. Пишіть, як ви живете? Як ваше здоров’я? Чи працюєте або на пенсії? Від Саші вам великий привіт! І ще він просив передати вам ваш портрет, який він намалював по пам’яті перед самою відправкою з дитбудинку.

Пишіть! Міцно обіймаю вас і цілую!
Ваша Машенька!

Я розгорнула складений вчетверо аркуш паперу зі своїм портретом. І на мене глянула дуже красива молода дівчина, страшно схожа на мене, вірніше на одну з моїх фотографій з альбому, коли мені було двадцять років. Я дістала цю фотографію і крізь сльози намагалася розібрати, де ж я гарніше – на фото або на папері? Потім ще довго плакала і благала Бога, щоб у цих дітей все в житті було добре! Дай їм Боже добра і щастя!

Related Post

Як відрізнити самооцінку від корони?Як відрізнити самооцінку від корони?

Приїхала до нас з чоловіком погостювати родичка чоловіка, по бізнесу. Відносини у нас з нею теплі, любимо поговорити. Чоловік часто любить переходити кордони і навмисно провокувати / ображати людей, в

– Я милася раз на тиждень, а голову зовсім не мила! Думаю, що в зраді чоловіка сама винна– Я милася раз на тиждень, а голову зовсім не мила! Думаю, що в зраді чоловіка сама винна

Мені дуже соромно розповідати свою історію, але і в собі я це теж вже тримати не можу. З чоловіком ми живемо 6 років з них 3 роки не офіційно. Звичайно

facebook