Нас у батьків було двоє: я і моя старша сестричка Оля. Диниство у нас було не таким, як у добрих книжках. Мама з татом не ладнали, траплялося таке, що батьків гнів переходив усі межі. Тоді мама ішла в нашу кімнату і ховалася за двома малими дівчатками.
Не знаю чи це працювало, але нас лякало дуже сильно. Тож за першої можливості після школи ми тікали з дому. Студенство, гуртожиток. Як мати давала раду з батьком думати не хотілося. Навіть зараз я не можу переживати за неї, бо це ще та дурість жити постійно з небезпекою та ще й піддавати їй дітей.
Прозвучить дивно, але спільні дитячі страхи не об’єднали нас із сестрою. Навіть навпаки, ми намагалися не дивитися одна на одну зайвий раз.
Зараз мені 36, а сестрі 41. У мене двоє синів і донечка під серцем. Свого часу пощастило зустріти гідного хлопця, який став чудовим чоловіком. Батька давно вже немає, а сестра тепер знову мешкає з мамою. І сестра мене ненавидить, більше того, постійно накручує маму проти мене.
Але наші відносини виглядають гарними, для тих, хто подробиць не знає. Я завжди запрошую маму і сестру на всі свята. До нас часто приходять рідні чоловіка і я вважаю, що мої мають приходити також. Але їхні візити завжи мають якісь неприємні сюрпризи.
Так якихось півроку-рік свого життя сестра присвятила пошуку зради від мого чоловіка. Вона спокійно заявляла, що зрада є і їй лишилося лиш відкрити мені очі. Вона навіть могла піти в нашу спальню і переривати там якісь речі, сказавши всім, що забіжить помити ручки. А там ніби двері переплутала.
Були і розслідування у соцмережах, месенджерах і по сайтам знайомств. Навіть аргументи були. Я і сміялася і плакала тоді. А потім з початком повномасштабної війни Оля заспокоїлась з цим.
Щоправда змогла накрутити маму так, що та за жодних умов не їде до нас у гості. Ніби я їм недостатньо допомогла, коли ми виїжджали. А хтось розуміє, як я вивозила дітей з-під обстрілів? А хтось мене пожаліє? Та де там.
Час від часу хтось з друзів або родичів питає за сестру. Всі дивуються, що незаміжня, що діток не має. Я ж про її поїхавший геть характер мовчу. То от навіть питають чого б ми з чоловіком її з кимось не познайомили. Час же іде, всі ми не молодіємо.
А я сама не можу дати ради з цією людиною і уявити не можу чоловіка, який би став об’єднувати життя із такою особою. Єдине на що сподіваюсь, так це на те, що мама знайде в собі мудрість менше її слухати. Хай би приїхала, дітки були б раді бабусі.
