Нашу сім’ю без перебільшення можна назвати дружною. Ми успішно подолали багато випробувань, які приготувало нам життя. І щоразу справлялися з поставленими завданнями гідно. Але коли після довгої хвороби батько покинув нас, удача нас покинула.
Життя у маленькому містечку не відрізняється чимось особливим. Ми з братом ходили до однієї школи. Живий тоді батько був робітником на заводі, а мати займалася домашніми справами. Думаю, це була проста середньостатистична сім’я.
Батьки ставилися до нас однаково. Звичайно, тато приділяв більше уваги Іванові у якихось спортивних питаннях. А мати намагалася навчити мене деяким аспектам життя газдині.
Але загалом ми з братом мали однакові права та обов’язки. Через шкідливу звичку батько часто кашляв ночами. Але покинути ніяк не виходило. Маму це дуже сильно турбувало, але відвадити тата від його димної пристрасті не виходило. Не допомагали ні жуйки, ні сільські бабки-чаклунки. День-два тато мучився без нікотину, а потім знову біг у ларьок.
Після його смерті відходу у нас пішли погано. Брат уже був на першому курсі, а я лише закінчила школу. Мамі не залишалося нічого іншого, як влаштуватися хоч на якусь роботу. Але, ясна річ, зарплата була відповідна. Ми намагалися допомагати щосили, але справи не ставали кращими. І тоді мама провела з нами одну серйозну розмову.
Оскільки брат уже в принципі не жив удома, а я от-от мала переїжджати до гуртожитку, мама вирішила спробувати пошукати щастя за кордоном. У неї не було жодних зв’язків або навіть знання мови. Але й виходу іншого вона вигадати теж не змогла.
На найближчі пару років ми були за фактом забезпечені житлом від держави. Тому питання було актуальним. Чи зможемо ми пожити деякий час без батьків?
Іншого виходу не було, та й ситуація була дуже зрозумілою. Що ще лишалося робити? Добре хоч у мами були якісь особисті заощадження на чорний день. Вона змогла сплатити собі дорогу, а решту поділила між нами з братом. Час від часу ми зідзвонювалися та розповідали мамі, як у нас справи. Жили ми, звичайно, у різних гуртожитках, але з братом бачилися майже кожні два місяці. Хоча рік у рік ці зустрічі ставалися все рідше.
На третьому курсі я вийшла заміж. Тепер у мене з’явилася сім’я. Потім, не довчившись лише один рік, я почала жити зі своїм чоловіком та його батьками. Благо їхня трикімнатна квартира дозволяла бачитися зі свекром і свекрухою не так і часто. Але самі розумієте, чуже житло — це чуже житло. Крім того, я тоді багато часу проводила на роботі в офісі.
А брат жив із дівчиною у цивільному шлюбі. Принаймні він так усім говорив. Вони познайомилися ще на першому курсі та з’їхали з гуртожитку, як тільки зрозуміли, що у них все серйозно.
Вона мила дівчина, я спілкувалася з нею кілька разів. В принципі, можна сказати, що ми вже стали жити тим дорослим життям, коли кожен сам за себе. Тож мама могла б взагалі нікуди не їхати і просто залишатися вдома.
На наступний день після того, як я дізналася, що при надії, мама оголосила нам з братом про те, що вирішила повертатися. Квитки вже куплені, тож чекайте, діти дорогі. З гостинцями та розповідями про життя в іншій країні. Прекрасна новина, нарешті ми зможемо побути разом як справжня та дружня родина.
Не стомлюватиму вас інформацією про те, що мама накупила нам купу одягу і всякої нісенітниці, яка їй самій сподобалася. Ми святкували в нашій старій квартирі, виселивши перед цим квартиронаймачів. Зробили невеликий ремонт, тож усе було на найвищому рівні.
Гостей не запрошували, вирішили зробити це пізніше. Присутність когось зайвого, навіть мого чоловіка, була б недоречною.
І це була хороша ідея, адже він не побачив моїх сліз. А я ридала дуже сильно від образи та почуття несправедливості.
Справа в тому, що гроші, які мама заробляла стільки років, вона вирішила віддати моєму старшому братові. Логіка була така: я вже вийшла заміж, маю житло. Нехай із батьками чоловіка. Але ж я живу не в тісноті. А у хорошому, чистому будинку.
Мій брат же тулиться на орендованій квартирі зі своєю «цивільною дружиною» (читай дівчиною). І платить щомісяця гроші чужій людині. Отже, його сім’я через це не може розвиватися і йти вперед.
Ну і це була моя ідея здавати нашу стару квартиру, тож я брала собі більшу частину виручених грошей. І лише тому, що брат свого часу погодився на це. Він сказав, що йому, як чоловікові, взагалі не належить брати від мене нічого матеріального.
А тепер мама так мені відплатила. Тоді в чому проявляється материнська любов? На моє справедливе зауваження, що гроші можна поділити порівну, вона відповіла відмовою. Мовляв, таке рішення не принесе нікому користі. Все залишиться на своїх місцях і вийде, що вона даремно віддала роки свого життя незрозуміло, за що. А мій чоловік ще встигне заробити нам на окрему квартиру.
До речі про чоловіка. З ним у нас також виникло непорозуміння. Він образився на мене через мою реакцію та сліз. Сказав, що ніколи не думав, що мені погано жити із його батьками в одній квартирі. Адже його мати і приготувати щось може, і прибрати. І це я ще нікому не сказала, що у мене під серцем дитина.
Навіть не знаю, розповісти зараз цю новину чи почекати, поки всі емоції вляжуться? З одного боку, мама напевно передумає обділяти дочку в такий момент і, можливо, гроші на квартиру дістануться мені. Але я тепер думаю, а можливо, мені справді не потрібне окреме житло. Воно точно буде без ремонту. Та й господиня з мене, чого приховувати, так собі.
Що ж робити, адже питання досить серйозне. Не хочеться ображати Ваню, я його дуже люблю. Але й себе обділяти не можна. Тим більше, у нас із чоловіком скоро буде поповнення у сім’ї.
Ось у такому підвішеному стані я і перебуваю досі. Як вчинити — гадки не маю. Якщо хтось може допомогти, нехай підкаже, як правильно. Я сама вирішити не можу.
