Ми з братом завжди були близькі. Він старший за мене на п’ять років. А ось наші з мамою стосунки можна сміливо назвати напруженими.
Кажуть, що батьки більше тягнуться до доньок, а матері – до синів. У нас у сім’ї так і вийшло. Щоправда, мій тато постійно був у відрядженнях по роботі, тому надто зблизитися нам з ним не вдавалося.
А ось брат із мамою завжди були однією командою. Дзвонили по кілька разів на день, постійно зверталися один до одного за порадами. І, підозрюю, часто обговорювали мене за спиною.
При цьому я ніколи їх особливо не ревнувала. Ну близькі вони, і що тепер вдієш? Штучно таких відносин не домогтися. Та й у мене вже, на відміну від брата, була своя сім’я, тому всю мою любов і увагу я віддавала чоловікові та синові.
Якось ми з чоловіком приїхали до брата в гості. Вечеряли, спілкувалися за келихом. І якось мова зайшла про майно. Ми якраз із чоловіком збиралися купити квартиру в іпотеку.
Брат став цікавитися, чи не велика переплата по відсотках. Сам він був тридцятип’ятирічний неодружений і особливо не парився щодо свого майбутнього. Квартиру орендував, а всі зароблені гроші одразу спускав, нічого не відкладав.
– Ну, зараз багато в іпотеку купують. Плюс спадок мій і Наталки колись теж підуть на ці цілі, – міркував чоловік.
– Це який такий спадок? – уточнив брат.
– Ти не подумай, я нічого поганого не хочу сказати. Але наші батьки не вічні. Колись їхнє житло перейде у спадок, наприклад, тобі та Наталці, ви продасте його, а гроші використаєте на свій розсуд. І я теж. Так усі роблять, – пояснив мій чоловік.
– Я, звісно, не певен. Але, на мою думку, батьківський будинок записаний на мене, – видав мій брат.
Я спочатку подумала, що не дочула. Що означає батьківський будинок записаний на брата? Ми з ним рівноправні спадкоємці всього батьківського майна, інших родичів вони не мають. Отже, все має ділитися навпіл між нами двома.
Коли ми їхали додому, я була вся у своїх думках. Звісно, трохи соромно таке обговорювати. Батьки ще живі та здорові, а ми вже збиралися ділити їхню спадщину. Але слова брата настільки мене образили, що я вирішила ввечері таки подзвонити мамі.
– Ми сьогодні в Андрія у гостях були. І він ненароком згадав, що ваш будинок повністю оформлений на нього. Це правда? – поцікавилася я.
У глибині душі я сподівалася, що мама мені збреше. Типу брехня на благо. Ну чи почне виправдовуватися. Ну чи хоча б зніяковіє і тремтячим голосом підтвердить слова брата, відчуваючи свою провину.
Але мама лише спокійно підтвердила, що так, все так і є. Збита з пантелику, я запитала, на яких це підставах вони ухвалили таке рішення.
– Люба моя, ну в тебе чоловік є. Він нехай вашу родину і забезпечує житлом. А Андрій, ти й сама чудово знаєш, навряд чи колись накопичить гроші на житло. От ми й вирішили його підтримати, – пояснила мама.
– Тобто я – вже не ваша родина? У мене, виходить, окрема родина із моїм чоловіком? Рано ж ви списали мене з рахунків! Та й взагалі, а якщо я з чоловіком розлучуся? Що тоді? – в агонії питала я.
Я була така обурена, що не могла спокійно розмовляти. Розрізнені аргументи сипалися потоком із моїх вуст. А мама запропонувала нам усім заспокоїтись і обговорити це наступного разу.
Коли я вже поклала слухавку, то задумалася: а де був батько у той момент, коли вони переписували будинок на брата? Невже він пішов на це? Швидше за все, просто був у відрядженні, а мама навішала йому локшини на вуха і вмовила щось підписати.
Так чи інакше, ця ситуація вибила мене з колії. Вчинок моїх, здавалося б, близьких родичів я розцінюю як цілковиту зраду. І тепер навіть не знаю, як із ними спілкуватися.
