Напевно, мене зараз багато хто не зрозуміє або засудить, але мене дуже турбують мої стосунки з моїм молодим чоловіком.
Ми разом вже майже вісім років. Артур на три роки старший за мене, він у добрих стосунках з моїми батьками, з його батьками у мене теж прекрасні стосунки. Ми живемо разом вже майже п’ять років. Я оплачую оренду квартири, а він купує продукти, речі, оплачує утримання машини, комуналку та інші витрати, загалом можна сказати, що ми ведемо побут так, як це робиться у звичайній повноцінній сім’ї. Разом накопичуємо суму на свою квартиру, лаємося рідко, вже притерлися один до одного. Бентежить мене лише те, що Артур зовсім не поспішає мені робити пропозицію.
– Навіщо нам цей штамп у паспорті? Це не змінить наших стосунків, просто ще один папірець. Ми стільки років вже разом, а зараз одружуються, розходяться, ще буває, що кредит на весілля виплачують роками… Навіщо нам це все? – каже Артур щоразу, коли я починаю розмову про одруження.
Мені й самій незручно повертатися до цієї теми, я вважаю, що таки ініціатива має йти від чоловіка, але Артур, мабуть, зовсім не збирається офіційно пропонувати мені стати його дружиною. Він навіть не пропонував мені бути його дівчиною на початку відносин, все якось вийшло само собою. Він почав доглядати за мною, ми часто гуляли, проводили час разом, ходили на побачення, всі навколо вже почали вважати нас парою.
На початку стосунків Артур часто дарував мені квіти, робив якісь сюрпризи, а зараз у наших стосунках немає жодної краплі романтики. Коли я йому натякаю, то на свято звісно чекаю якийсь подарунок, він каже, що це марна трата грошей, а квіти та цукерки він може й так купити мені будь-якого іншого дня.
– Ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся, навіщо нам чекати на це незрозуміле свято, – каже він мені.
Проте мені все одно хочеться якоїсь уваги або чогось особливого в цей день. У мене відразу падає настрій, коли подруги мені вихваляються, чим їх порадували чоловіки на свята, адже у мене таких романтичних сюрпризів не було дуже давно. Що там говорити про сюрпризи, я була б рада звичайній квіточці або шоколадці, але нехай це буде подаровано з любов’ю.
Завжди заздрила дівчатам, яким дарували великі букети троянд або робили пропозицію в романтичній святковій обстановці. Наприклад, моїй сестрі її чоловік зробив пропозицію якраз на день закоханих. Це було так романтично. Я була дуже за неї рада, але водночас упіймала себе на думці, що жахливо їй заздрю. Мало того, що Артур не хоче одружитися і всіляко уникає розмов на цю тему, він ще зовсім не розуміє, що мені хочеться хоч якоїсь романтики в наших стосунках.
Всі родичі, особливо бабусі та мама, постійно питають, коли ж я вийду заміж. Це дуже тисне.
– Ви так багато часу разом, а все ніяк не розпишетесь, – каже мама, – ти в нас одна незаміжня лишилася.
Я справді в сім’ї єдина, хто досі незаміжня. У мене дві сестри й вже обидві з обручкою на пальці.
– Зараз штамп у паспорті нікому не потрібен. А твоя молодша сестра взагалі на розлучення подавати хотіла, – сказав Артур, коли вкотре я натякнула йому про весілля.
Я розумію, що зараз весіллям нікого не здивуєш, але мені важливо знати, що людина справді серйозно до мене ставиться, і що у нас із нею є спільне майбутнє. Для мене цей штамп, який зовсім не важливий для Артура, має величезне значення.
Мені не потрібно пишних урочистостей та повної зали гостей, я хочу просто знати, що вдома на мене чекає чоловік. Мій законний чоловік, частина моєї родини, а не просто співмешканець. Я хочу бути дружиною, а не дівчиною, з якою він просто разом живе.
Я дуже боюся, що наші стосунки так і зависнуть на одному місці. Почуваюся просто якимись меблями, з якими завжди зручно. Я з великим трепетом ставилася до наших відносин і мене дуже турбує, що за стільки років мене так і не покликали заміж.
