Не знаю, як пояснити дочці, що ситуація у її сім’ї далека від нормальної. Чоловік у неї дуже любить, економити та не напружується, проте вона тягне всю сім’ю, працюючи на двох роботах. А у зятя позиція, що всіх грошей все одно не заробиш, а здоров’я можна просто підірвати. Це тридцятирічний чоловік каже!
Аліса в нас завжди була цілеспрямованою дівчинкою. Вже у восьмому класі знала, куди хоче вступати, які предмети їй треба буде здати, вчилася старанно, знаходила час займатися ще у гуртку та постійно брала участь у різних шкільних заходах.
Дочкою ми по праву пишалися і завжди намагалися допомогти в її прагненнях. Хоча допомога наша була мінімальною. Аліса сама вступила на бюджет, з другого курсу знайшла собі профільний підробіток, щоб досвід напрацьовувати. Усі пророкували їй великі кар’єрні успіхи.
Ми з чоловіком відкладали гроші на освіту доньки дуже давно, думали, що поки сили є, треба більше зібрати, життя-то непередбачуване. А коли вона вступила сама, вирішили витратити збереження на житло доньці. Взяли іпотеку, стали квартиру здавати так потихеньку кредит сплачувався. Дочка жила в іншому місті в гуртожитку, ми їй про подарунок вирішили досі не розповідати.
Після університету дочка повернулася до нашого міста. У нас, звичайно, не столиця, але також місто не з останніх. Влаштувалася вона тут працювати за фахом, одразу дали гарну зарплату.
Окремо жити Аліса не рвалася, її й вдома майже не було. З головою поринула в роботу, дуже їй подобалося. Так до двадцяти восьми років із нами й прожила.
Ми вже іпотеку виплатили, коли дочка прийшла з новиною, що виходить заміж. Це було дуже несподівано, бо ми навіть не підозрювали, що дочка має молодого чоловіка. Але зраділи, бо думали, що не складається в Аліси особисте життя. Тільки радість тривала рівно до моменту знайомства з її нареченим.
Хлопець виявився теж двадцяти восьми років, здоровий, як шафа. Вищої освіти немає, закінчив якийсь технікум, але за фахом не працював. Працював менеджером з продажу чогось там.
Начебто, на перший погляд, хлопець і нічого, але після кількох годин розмов стало зрозуміло, що жодних планів на життя в нього немає, кар’єрного зростання теж, влаштується все якось – головний його принцип. Але дочка поруч із ним просто новорічною гірляндою світилася.
Гаразд, подумали ми з чоловіком, вона в нас дівчинка з головою, не вибрала б собі у наречені зовсім недолугого мужика. Тому відмовляти не стали, взагалі нічого не сказали з цього приводу. Одружуйтеся.
Квартиру ми оформили на доньку ще до весілля. Не хотілося, щоб потім житло, яке дісталося нам працею, пішло набік. Нехай дочка сама їм розпоряджається. Вона такому подарунку зраділа.
– Ну, хоч не з нуля починатимете, – приймаючи подяку, посміхнувся чоловік. – Тільки там ремонт треба робити. Мешканці хоч і акуратні були, але все одно освіжити не завадить.
Дочка запевнила, що вони із чоловіком його обов’язково зроблять найближчим часом. Але майже одразу молоді заселилися у квартиру, сказавши, що робитимуть ремонт поступово. Ми з чоловіком запропонували допомогти руками, адже чотири людини явно швидше впораються, але дочка відмахнулася, мовляв, самі впораємось. Та як хочете, ми й не нав’язуємось.
Ось уже три роки вони там мешкають, а ремонтом навіть не пахне. Грошей у молодят завжди немає. І це зовсім не дивно. Адже зять у двадцятому році як лишився без роботи, так дочка на собі сім’ю і тягне з того часу. Ні, її чоловік потім влаштувався, зараз він працює, але як!
Зять влаштувався кудись на будівництво охоронцем. Працює добу через три. Там здебільшого з ним пенсіонери працюють, яким вдома нудно. Прийдуть, раз будівництво обійдуть, і до себе у вагончик, чай пити та телевізор дивитися. Ось вже робота для тридцятирічного чоловіка, який у плечах ширший за деякі дверні прорізи. І платять за таку роботу також не мільйони.
Дочка ж вдень працює на своїй основній роботі, а вечорами пише курсові, контрольні, реферати та таке інше. Звичайно не висипається, від неї вже залишилися очі та зачіска.
– А ти, зятю, працювати почати не думаєш? Або так все життя на плечах у дружини і просидиш, — стримуючи роздратування, питав нещодавно мій чоловік.
– Так я працюю взагалі, – навіть якось образився зять.
– Ох вже робота – добу на одному дивані спати, а потім три доби у квартирі. Чи не надірвешся з такою роботою? Може, ще чого шукаєш? Здоровий чоловік!
– Тому й здоровий, що жили не рву. Усіх грошей не заробити, а здоров’я не повернеш. Он у мене, брат працював працював, а в тридцять п’ять інсульт заробив. І все!
– А те що дружина у тебе жили рве, це як?
– Ви так кажете, ніби вона вагони розвантажує, – пирхнув зять. – На роботі папірці перебирає, потім вдома за комп’ютером сидить. Велика робота.
Хотіла я сказати, що вона зі своїми “папірцями та комп’ютером” йому на одяг, їжу, телефон, спортзал та вітаміни заробляє, себе не шкодує, спить по п’ять годин на день. Але подивилася на дочку і не стала.
– Не треба на нього так наїжджати. Він працює, не вдома сидить. Потім поміняє роботу, поки просто нічого нормального немає, – попросила вона, коли ми вийшли на кухню.
– Тобі дітей планувати вже час, а ти все тягнеш. Я знаю чому – підеш у декрет, ви з голоду помрете за місяць, бо твій тюлень отримує копійки, і його все влаштовує.
Дочка вже зліше сказала, що це їхня справа і вони самі розберуться. Тільки я в цьому маю сумнів. Але як пояснити дочці, що вона зробила неправильний вибір? Сподіваюся, що вона й сама зрозуміє, та щоб пізно не стало. Змарнує найкращі роки на свого трутня, потім лікті кусатиме.
