Нещодавно всю мою сім’ю вразила страшна подія – раптово пішла з життя старша сестра. Її дитина із затримками у розвитку залишилася сиротою. Моя мати змушувала мене взяти опікунство над сином сестри на себе, і я відмовила їй у цьому.
Після цього стала ворогом і найнелюдянішою істотою. У мене на те є свої причини, шкода тільки, що мамі на них начхати.
У сім’ї нашій було троє дітей. Правда, мого брата не стало ще зовсім маленьким, тільки ми з сестрою були у мами. Зараз із молодшого покоління залишилася я та мій племінник, якому дев’ять років. Чомусь мати за мене вирішила, що мені слід брати опіку над хлопчиком.
Це в мої плани ніяк не входило, і саме тому я стала в очах мами звіром. Я усвідомлювала, який це вибір і своє рішення вважаю правильним.
Я була підлітком, коли в сестри з’явився син. У неї був чоловік, і все в них начебто було чудово. Рівно до того моменту, як вони дізнались, що чекають дитину. Лікарі сестру відразу ж попередили про велику неприємність. Згідно з аналізами, був дуже високий ризик того, що дитина буде нездоровою. Їй запропонували позбавитися плода.
Вона й сама про це замислювалася, її чоловік був за те, щоб перервати. Не згодна була лише мама. Її переконання про те, що лікарі помиляються, остаточно затуманили свідомість сестри. І те, що якщо це доля, то цього не уникнути. Все ж таки сестра залишила малюка.
І, звичайно, прогнози лікарів щодо дитини виправдалися. Він виявився хворим із купою пороків. Він дорослішав, багато з його хвороб лише прогресували, і серед таких було ДЦП та багато інших.
Після цього сестра з чоловіком розлучилися з його ініціативи. Він пішов одразу, як зрозумів, що дитина не бути звичайною і розвиток її йтиме з відставанням. Розлучившись, сестра повернулася з племінником назад до нас у будинок.
З того часу відбувалася низка постійних відвідувань лікарів, ворожок, масажистів та інших фахівців. Вони всі прямо говорили про те, що хлопчика не позбавити хвороб, можна лише скоригувати його стан. І довго такі діти не живуть.
Атмосфера в будинку була, м’яко кажучи, не затишною і комфортною. Медикаментозний сморід на постійній основі, крики, шум. Було складно знайти собі тихе місце, в якому б тобі ніхто не заважав. Та ще й тому, що догляд за дитиною з обмеженими можливостями дуже важкий, вся домашня робота лягла на мої плечі. Готування, прання, прасування, прибирання. Мамі ж ніби було все одно на всіх і вся, крім дитини сестри.
Звідкись, пізніше, моя сестра дізналась, що можна провести операцію синові за кордоном. Звісно, за нечувані кошти. Однак для мами й це виявилося не на заваді. Наша трикімнатна квартира пішла під продаж, і на гроші, що залишилися після операції, була куплена однокімнатна. Я переїхала жити до бабусі. Тоді я була лише 16-річним підлітком, і більше до батьківського будинку не поверталася.
Я не закінчувала школу, а пішла навчатися після дев’ятого класу до коледжу. Оплачувати основні витрати мені допомагала бабуся, від мами було чути лише закиди та зауваження. Тому що вони із сестрою не працювали та жили на мамину пенсію.
Бабуся дуже засуджувала маму за те, що продала квартиру, позбавивши мене спадщини. Для бабусі був обурливим той факт, що мати жертвувала всім заради дитини сестри.
– Та лікарі ж казали, що все безглуздо, може, краще про свою доньку подумаєш? З чим ти залишиш її? Ти ось вже порадила одній, от як їй тяжко тепер! Що ж не залишиш ці дурні фантазії, твоя молодша вже при матері сирота! – обурювалася вона.
Незабаром і оформила квартиру на мене, оскільки, на її думку, це було справедливо. Таким чином, як бабуся казала – вона робила це чесно, по відношенню до мене. Моїй старшій сестрі від мами дісталася вже “спадщина”.
– Нема чого їм довіряти, вони будь-якої миті готові на вулиці тебе залишити, а я такого вже точно не допущу.
Бувши відносно ще підлітком, я не усвідомлювала всієї цінності такого вчинку. Зраз розумію, на скільки сильно любила мене бабуся і як вона попіклувалася тоді про мене. Бабусі не стало рік тому, і я навіть подякувати їй не зможу.
Після цього сильного удару, стався ще один. Звістка про те, що з життя пішла моя сестра, стала для мене просто шоком. Звичайно ж, тепер йшлося про долю мого племінника.
– Я вже не тягну через вік на опікуна, бери цю справу ти. Ось саме квартира в тебе є, умови є, виділили йому місце.
І це не було проханням, мені відразу ж висувалися умови, адже мамою це вже було вирішено. Вона ніяк не очікувала почути, що я не збираюся цим займатися. Я не зобов’язувалася брати на себе таку відповідальність у двадцять років. Та й в принципі не зобов’язувалася.
Йому значно допоможуть фахівці та окремі заклади, створені саме для таких цілей. За ним там стежитимуть, даватимуть ліки, доглядатимуть. Це ж очевидно, що я не потягну таку серйозну справу. Це дуже важка порука. Через нескінченні мамині бажання страждала моя сестра все життя, а тепер і я повинна забути про своє?
Я висловила їй це, і вона мене облила брудом з ніг до голови. Таких проклять і від ворога не почуєш. Це і є показником її ставлення до мене. Натомість онук, який у практично вегетативному стані, для неї затьмарює рідну дочку, у якої, все життя попереду. Я не хочу вірити у те, що це відбувається насправді.
