Світлана та Олександр поверталися додому на машині. Три тижні відпустки пролетіли швидко.
Спершу відвідали сім’ю доньки, потім заїхали до сина студента. У час, що залишився, відвідали Карпати.
– Я вже скучила за домівкою. Так хочеться просто посидіти у саду ввечері. У тиші. Скоро яблука дозріють ранні, червоні, ти не пам’ятаєш, як називається сорт?
– Не пам’ятаю. Мені це не важливо, головне смак.
– Треба продуктів купити.
– У морозилці є пельмені. Три сотні, ти сама їх наліпила. Люблю твої пельмені. Тільки сметани купимо, решту завтра. Втомився, ходити по магазину вже немає сил.
– Ти маєш рацію. Поїмо і спати. Навіть речі розбирати не буду.
***
– Сашо, я чогось не знаю? Це чия машина у нас на подвір’ї?
– Вперше бачу. Що відбувається?
– І я хочу це знати. А це наш будинок?
– Будинок наш, але племінники твої. Бачиш?
– Вже бачу.
Господарі увійшли до будинку.
– Ой, – сплеснула руками мати Світлани. – А ми вас не чекаємо. Думали дня за три приїдете.
– Мамо, що ти тут робиш? Через три дні ми збиралися приїхати до тебе. Що тут роблять діти моєї сестри?
– Надто багато запитань, доню. Ви відпочиньте з дороги, а завтра поговоримо. До речі, ваша спальня зайнята. Ви на дивані сьогодні спатимете. Там поки що діти грають.
– Спальня зайнята? Ким?
– Там Вірочка з Едіком, вони вже сплять.
– Мамо, а тобі не здається, що це наш будинок і нам вирішувати, де ми спатимемо. І чому тут уся родина Віри?
– І ще питання! – Втрутився Олександр, – Звідки у вас ключі?
– Так у мене давно ключі. Пам’ятаєш, ваші діти розгубили всі комплекти? Сашко тоді у відрядженні був. Тобі ніколи було майстра чекати, а я знайшла час.
– Ось тоді я й зробила додаткові ключі. Стали в пригоді. А Вірочку не виганяй, у неї ситуація складна. Вона роботу змінює.
– Поговоримо з усіма вранці.
Світлана відчинила морозильник, її пельменів не було. Їхнє місце займали інші, з магазину, – вона такі ніколи не купувала.
– Свєточко, там на плиті макарони залишилися, тільки котлет більше немає. Зварити пельмені?
– Не варто. Поїмо бутерброди. Ми купили ковбаси на сніданок.
– Тіткот Світлано, ми теж будемо. Мені два, а Мишкові три.
Тринадцятирічна Даша та семирічний Мишко почали крутитися біля столу.
– І з макаронами.
Світлана зробила бутерброди, заварила чай.
– Тітко Свєто, а чому ти так тонко ковбасу ріжеш, треба, як у рекламі, так смачніше.
– Як у рекламі нехай батьки вам ріжуть. Вам спати не час? Батьків не видно, а ви все ще граєте.
– Так батьки не сплять, вони просто з бабусею посварилися. Бабуся від нас втомилася.
– Не сплять. От і добре. Кличте їх сюди. Могли б самі вийти.
***
– О, Світлано. А ми вас не чекали. Точніше чекали, але пізніше.
– Якщо ми тут, то звільніть нашу спальню.
– Світлано, ну ти що? Ніч майже, ми вже спати лягли. І взагалі, ми тут надовго, вже звикли до кімнати.
– Я не зрозуміла? Збирайте свої речі з нашої спальні й на диван!
– У Едіка спина болить.
– А ми не втомилися? У нас теж спина, ноги, голова. Швидко, час іде! Скажи дякую, що на диван, а не на вулицю. До речі, лахміття одразу можеш у валізу збирати.
Світлана відчинила вікно, постелила чисту білизну.
– Як добре у своєму ліжку.
– Було б краще, але про це завтра.
– Так, не чекала такого від мами. А Віра! Зовсім знахабніла. Виявляється, ключі у неї вже п’ять років. П’ять! І вона не сказала, не видала себе нічим.
– Як їй видати, якщо ми завжди були вдома? Це у нас перша велика подорож.
***
Ранок настав рано. Віра про щось голосно розмовляла з матір’ю. Вони своїми криками розбудили дітей, а ті увімкнули телевізор.
– Ви дасте нам відпочити у своїй відпустці у своєму будинку? – Невдоволена Світлана зайшла на кухню.
– Ось як мене вітають із днем народження! Зранку одні крики.
– З днем народження, сестричко. Про що суперечка?
– Гості у мене сьогодні.
– Гості? У моєму будинку?
– А де? Я ж тепер живу тут.
– І?
– Грошей прошу у мами, а вона не дає. Мені тепер ганьбитись перед друзями?
– Зараз все вирішимо. Тільки без криків. Клич Едіка, маму.
Чекати довелося недовго.
– Як сюди потрапила мати ми знаємо. Чому тут ви?
– А де нам бути? У нас кредит на машину, я втратила роботу. Едік… він намагається, таксує. Квартиру здали, щоб кредит платити.
– Значить машина у всьому винна.
– Ти маєш увійти в наше становище. Мати зі своєю пенсією тремтить, не вистачає їй. А нам вистачає? Ні!
– Квартиру здали, а чому сюди приїхали?
– Так у мами одна кімната, а у вас ціла хата на двох. А спальню дай нам. Едік сьогодні майже не спав, а йому за кермо.
– Ти нічого не плутаєш? Це наш дім, а не твій та Едіка. Збирайте речі. Ми не погоджувалися на таких гостей.
– А ми й не гості, ми свої. Свої мають допомагати.
– Свої не повинні без дозволу вдиратися в будинок і командувати. Іншого рішення не буде.
– Ти ще пошкодуєш про це. Молодшу сестру з дітьми вигнала. Не соромно? Ми копійки рахуємо, а ви самі у великому будинку.
– Копійки? Судячи з манікюру та педикюру ти не вважаєш копійки. Свіженький. І вії величезні, невже свої?
– І що? Красу треба завжди підтримувати. Це ти миша сіра. Ні, ти щур. Просто щур.
– Значить так, краса, час збирати речі. Рішення не зміниться. Де мама?
– Мама поїхала, тільки накричала на мене через гроші. Це ти винна. Вона завжди добре до мене ставилася, останнє віддасть. А тепер нічого не дала. Оце день народження ви мені влаштували.
– Значить, уже все віддала. Більше нічого. І про гостей не забудь. Ти їх запросила сюди, я з ними не пояснюватимуся.
– Розберуся.
Віра з криками збирала речі. Кричала на дітей, на чоловіка на матір, якої вже в хаті не було. Найбільше дісталося Світлані та Олександру.
Після непроханих гостей довелося робити генеральне прибирання та міняти замки.
***
Мати зателефонувала за тиждень.
– Світлано, дочко, вибач. Я все життя Вірі допомагала. На цей раз вийшло так… Віра прийшла до мене, а кімната в мене одна.
– Спати ніде, їх багато. От я й подумала, що три тижні, поки вас нема… я потім би все прибрала. Вибач, дочко.
– Я думала, що хоч так допоможу їй, а вона все вимагає. Діти просять всього, а в мене лише пенсія. Ми з нею тоді й посварилися. Вибач.
– Я подумаю.
– І на цьому дякую, Свєточко. Віра не дзвонить, але мені кажуть. Продали вони машину за дрібницю. Едік розбив її. Не сильно, але прав його позбавили. А навіщо машина без прав?
– Мамо, я не хочу чути про них нічого. І ще! Ми змінили замки, ключі можеш викинути. А Віра і мене не дзвонить, та це й на краще! Вічно їй всі винні, – задовбала…
