Про зраду Олена дізналася випадково. За вечерею Артем, колупаючи виделкою яєчню, між іншим сказав: «Марго сказала, до речі…» – і затнувся на середині фрази.
Не тому, що злякався. Просто зрозумів, що сказав зайве. А ім’я Марго було сказано таким тоном, яким про сторонніх не говорять.
– Хто така Марго? – Запитала Олена.
Він мовчав кілька секунд. Рівно стільки, скільки потрібно, щоб придумати відмовку – і зрозуміти, що все пізно.
– Секретарка, – сказав він. І додав так, ніби це все пояснювало, – робочий момент.
Робочий момент об одинадцятій вечора. Олена стояла біля плити з чайником у руці, бо хоч би за щось треба було триматися – і слухала, як за стінкою шумить вода, Артем пішов у душ, не чекаючи відповіді. Не тікав. Просто був упевнений, що тікати ні від чого.
Кілька секунд вона чекала, що чоловік вигадає інше пояснення. Марго – підрядник. Або собака. Собака на прізвисько Марго.
Ні. Не собака…
Тієї ночі вона не влаштувала сцену. Хотіла – вже стояла біля ванної кімнаті з готовою фразою «збирай речі», – але він дивився на неї крізь запітніле скло з таким спокоєм, що сварка якось сама зійшла нанівець.
І коли Олена таки запитала – тихо, як запитують у касира, чи пробив він другий пакет, – він відповів так само рівно:
– Звичайно, я з нею сплю. Пів року вже. А чого ти дивуєшся? Ти яка стала? У дзеркало на себе глянь, га. Безформний мішок кісток, якого вивертає вранці. Вибач за прямоту, звісно. Я що, чернець і давав обітницю цнотливості?
Пів року. Шість місяців Олена ходила то з печією, то нудотою, з венами, що вилізли на ногах, з шостої ранку її гойдало в маршрутці, так що вона трималася за поручень двома руками, – а він шість місяців цілував когось, хто не схожий на мішок і зветься Марго…
– А ти думала, я все життя просиджу біля твоєї тумбочки? – вів далі Артем, витираючи голову. – Потім ти в декрет підеш, а що мені робити? Я маю право на відпочинок та звичайні радості.
«Відпочинок та звичайні радості». Він вимовляв це слово з тією ж інтонацією, з якою Олена говорила «мамин борщ».
Можна було закричати. Але вона раптом зрозуміла просту річ: він не вибачиться. Взагалі. Навіть для виду. Він уже збудував у голові картину світу, де вона – джерело незручностей, а Марго – компенсація, і цей світ його не влаштовував лише тим, що в ньому була Олена.
…До матері вона поїхала вранці. Дорога від метро – дванадцять хвилин пішки, і всі дванадцять Олена репетирувала, як скаже.
Слова були прості: “Мамо, у мене біда, мені треба пожити в тебе пару тижнів”. Вона навіть купила мамі в переході еклери – не як примирення, а тому що рукам треба було щось тримати.
Галина відчинила в халаті, примружилася:
– О! Ти чого не на роботі?
– Мамо… Я прийшла поговорити.
– Тільки давай швидше, у мене справ повно, – вона відвернулася до дзеркала в передпокої, поправила пасмо. – І говори коротше, не розтягуй.
Олена сказала коротко. Про пів року. Про Марґо. Про те, що їй страшно: термін припадає на березень, а квартири в неї немає.
Житло Артема, і це Олена згадала лише вчора, і від цього спогаду у неї похолонули пальці ніг. І куди нести дитину, якщо раптом що, незрозуміло. І від цього їй ще страшніше. Можливо, мама якось допоможе…
Мати слухала, похитуючи головою. Олена чомусь чекала, що мати її зрозуміє. І пошкодує та допоможе. Вона ж мати…
– Значить, так, – сказала Галина натомість. – Повертаєшся. Вибачаєшся. Не за те, що він гуляв, а за те, що без чоловіка у положенні містом хитаєшся.
– Він погуляє з цією своєю… і охолоне. Усі охолоняють. Я пів життя на це дивлюся. А ти народиш, прийдеш до тями і все налагодиться.
– Мамо. Він сказав, що має право на відпочинок!
– Розумний у тебе чоловік! Значить, житимеш, як у Христа за пазухою. Тримайся поряд. Спокійно поводься, по-дорослому. Потім своє візьмеш – не істерикою, а розумно.
Олена дивилася на матір і не впізнавала її. Ця жінка колись плакала ночами – Олена чула через стіну, як вона дихає, наче тоне.
Ця жінка одного разу била батька парасолькою по спині на вокзалі, а восмирічна Олена боялася, що їх обох заберуть в поліцію.
– Ти ж сама не спала ночами, коли тато…
– І що, на твою думку, я даремно страждала? – Галина різко змінила тон, і в цій інтонації щось кольнуло Олену просто в серце. – Не змогла я тоді піти від нього по-людськи.
– Носилася за ним, як божевільна, а треба було сидіти тихо і стригти з нього бабло. Він після кожної гулянки сам приходив каятися. Сам!
– Квартиру б ще одну переписав, якби я розумніша була. А я натомість істерики закочувала. Вчися на моїх помилках, Лєнко. Мені шкода тебе в одному: з мужика свого ти нічого не вичавила, а тепер у тебе дитина і ні хати, ні лопати.
Ні хати, ні лопати…
Олена стояла в передпокої з еклерами в руці і раптом зрозуміла, що для матері її вагі тність – не тривога і не радість, а прикрій факт.
Галина терпіла – отже, і дочка має терпіти. Це не допомога. Це спосіб прожити своє життя ще раз і цього разу зіграти за правилами.
– Ти мене виганяєш? – Запитала Олена. Просто, щоб почути вголос.
– Не виганяю. Раджу. Розумні поради безплатні, – Галина посміхнулася і все-таки забрала еклери. – За це дякую. Молодець, що не забула про матір.
Вона поставила коробку на тумбочку. Обережно, наче щось зважувала.
…Вночі Олена не спала. Не в подружньому ліжку – вона пішла у вітальню і лягла на дивані біля вікна. У хаті стояла тиша, в якій було чути, як скрипить паркет у сусідів згори.
Вона лежала й думала: якщо повернуся – це кінець не шлюбу, а мене. Він поставить мене на ту ж полицю, звідки взяв, з ярликом «зручно». А мама підкріпить: дивись, усі так живуть, а ти чого викаблучуєшся.
І ще вона думала про подругу Дашу. Вони працювали разом три роки, Олена пішла з тієї компанії ще до заміжжя, але Даша залишилася.
Бачились вони раз на два місяці, і Даша завжди першою питала «як ти» та «що нового». На її тлі всі рідні Олени – мати, чоловік – були, як бездушні роботи.
О третій ночі Олена їй написала:
– Можна я приїду завтра? У листуванні не поясню, все під час зустрічі.
Відповідь прийшла за хвилину:
– Приїжджай. У мене якраз лежить недоїдений тирамісу, буду тебе годувати.
Наступного дня Олена зібрала сумку. Не речі – сумку. Три футболки, документи, аналізи. Артем стояв у дверях спальні, схрестивши руки, і дивився, як вона пакує зубну щітку, – з обличчям людини, яка спостерігає, як сусід тягає меблі.
– Ти куди? – Запитав він. – Що надумала, га? Ну куди ти з пузом, слово честі. Богодільня якась.
– Я йду.
– Куди? До матусі? Вона тобі знаєш, що скаже? Що я чоловік, а чоловіків прощають.
– Вже сказала. Позавчора. І так, порадила тебе пробачити, – Олена застебнула блискавку. – Здогадайся, що я відповіла.
Вона думала, що він крикне вслід. Зателефонує потім. Хоча б формально вибачиться – люди ж так роблять, коли винні.
Він зателефонував за добу. Не вибачився. Запитав, коли вона «припинить дурнею займатися» і «повернеться по-людськи». Вона не відповіла і поклала слухавку.
…У Даші в однушці Олена жила третій тиждень. Вона спала на дивані, Даша застелила собі матрац біля вікна. Ранок вони ділили: Даша йшла в офіс, Олена до дванадцятої не вставала – запаморочення не відпускало.
Увечері Даша приходила з якимось десертом, сідала поруч, і вони їли, – Олена плакала, а Даша не говорила «не реви». Вона казала: «Реви. Сльозам кудись виходити треба, не назад же їх у тебе заливати».
Звучало безглуздо, але працювало краще за будь-яку психологію.
– Ти зрозумій, – якось сказала Даша, облизуючи ложку пломбіру, - тобі не треба повертатися, щоб «зберегти сім’ю». Сім’я – це не пральна машинка, яку шкода списувати за гарантією. Сім’я – це коли вам обом страшно втрачати один одного. Він тобі потрібний?
– Ні.
– Ось. А ти йому?
– Ні.
– Значить, сім’ї вже немає. Отже, можна заспокоїтись.
І тоді Олена зрозуміла, що їй не треба справлятися. Не повинна вона бути героїнею, щоб хтось із рідні міг потім сказати: «Ну ось бачиш, впоралася». Не повинна бути зручною…
До терміну залишалося зовсім небагато і час цей пролетів, як один робочий день без обіду. Олена збирала довідки для декретних, дізнавалася про виплати.
– Ти не злиденна. У тебе є руки та робота. Впораєшся, – повторювала Даша.
Артем дзвонив ще двічі, і обидва рази просив “не ганьбити його перед партнерами” – “у місті все відомо”. Її просили бути зручною після того, як викреслили із життя.
Мати зателефонувала один раз:
– Олено, я до тебе не приїду, часу немає зовсім – у мене виставка. Може, пізніше. Але ти подумай ще, може помиритись? Як ти сама. Хто тобі допоможе, хто підтримає?
– Даша.
– Даша! – Мати пирхнула. – Даша тобі хто?
– Ніхто. Але вона приїде. Ти б теж могла, якби хотіла.
Галина мовчала секунди чотири. Олена почула у цьому мовчанні все, що треба було почути. Потім та зітхнула:
– Ну, гаразд. Тримайся. Як нар.одиш – подзвони, – і повісила слухавку…
Олена не заплакала. Сіла біля вікна на кухні і подумала: от, значить, як. Мати все життя будувала із себе жінку, яка все стерпіла і все винесла заради сім’ї.
А коли знадобилося просто посидіти поряд – не рятувати, не повчати, а саме посидіти, – на місці не виявилося.
…Лєна народ.ила у березні. Доньку назвали Поліною. Даша була з нею у лікарні й першою взяла дівчинку на руки, коли медсестра внесла конверт.
У Даші тремтіли руки. Сама Лєна не мала сил плакати від щастя, але вона запам’ятала це назавжди: перед нею людина, у якої тремтіли руки через те, що в них опинилася її донька.
Артем надіслав одне повідомлення: «Аліменти через суд». Олена не відповіла. Через пів року після появи доньки вони розлучилися. Звинувачень не прозвучало – вони їй не потрібні.
Було одне питання, на яке вона на той час уже відповіла собі: близькість – це не свідоцтво про шлюб і не реєстрація. Близькість – це людина, у якої тремтять руки, коли вона бере твою дитину.
Іноді Олена думала: а якби вона повернулася? Якби мати мала рацію? Жила б у чистій квартирі, де пахне чужим парфумом, і вчила Поліну мовчати. Терпіти. Виторговувати. А потім якось донька б запитала, чому мама завжди вибачається першою.
Єдине, що Артем залишив Олені на згадку, – звичку здригатися, коли телефон показує його номер. Але це лікується за тиждень: потрібно просто видалити контакт. Що вона й зробила…
Даша мала рацію: у неї є робота, яку вона виконувала віддалено, орендована однушка, яку їй допомогла винайняти Даша, красуня донька, та вірна подруга, – а все інше справа наживна! Які її роки…
