Повертаючись з роботи, я купила все необхідне для святкового столу і пляшку коньяку для Роми. Приготувавши вечерю, прийняла душ, одягла новий костюм, підправила макіяж, надушилися. Потім влаштувалася в кріслі перед телевізором і стала чекати.
«Ще рано, – періодично втішала себе, – потрібно потерпіти». Час минав, а Рома все не приходив. І телефон мовчав. Але все-таки хотілося вірити в хороше. О десятій не залишилося жодної надії. Я зрозуміла, що чудес не буває, тому сьогодні вже нічого не станеться.
Не розумію, чому мені раптом спало на думку, що Рома з’явиться в цей день. Може, тому що він завжди вітав мене з 8 Березня. Завжди – це протягом чотирьох з половиною років, які ми з ним зустрічалися.
Нам обом було під тридцять, але ми так і не визначилися з особистим життям. Обидва вважали за краще жити безтурботно, без обіцянок і обов’язків – так було зручніше.
Вільні відносини мали як плюси, так і мінуси. Мінусів більше. По-перше, ми постійно сперечалися через те, хто повинен вести господарство і платити за культурні заходи (театр, концерти).
По-друге, не до кінця довіряли одне одному, періодично закатували сцени ревнощів. Ми любили одне одного, але при цьому постійно лаялися. Навіть розбігалися, обіцяючи, що це кінець. Однак, через пару днів, незмінно поверталися у своє орендоване гніздечко.
Так сталося і перед Новим роком. Ми посварилися, вирішуючи, де його відзначати. Рома наполягав на візиті до своїх батьків. Я назвала його маминим синочком і егоїстом, і він пішов. Повернувся через три дні. З величезним плюшевим ведмедем і сумкою продуктів, переданих для мене потенційної свекрухи.
– Звичайно, ти злюка, – сказав він похмуро, – але мені без тебе погано.
– Мені без тебе теж, – зізналася я. – Давай більше не сваритися!
– Давай, – погодився він.
Не вийшло. Наступна сварка сталася прямо в Новий рік. Відзначали ми його на дачі у моєї подруги Алли. Гостей було багато. Після півночі народ розбігся по всьому будинку. Хтось танцював, хтось дрімав, хтось продовжував жувати.
Серед останніх був і Рома. Він ніколи не любив танцювати. Не вдалося умовити його і на цей раз. Але я не збиралася нудьгувати й відправилася танцювати з братом подруги.
Макс перебрав лишку, тому поводився надто вільно: то намагався підхопити мене на руки, то говорив двозначні компліменти. Рома удавав, що не звертає на це уваги, – до тих пір, поки Макс не поліз до мене цілуватися.
Тоді Рома підійшов до нас і, схопивши хлопця за грудки, запропонував йому вийти на терасу. Той відразу погодився. Розуміючи, чим загрожує чоловіча розмова, я загородила їм дорогу:
– Ніяких сварок! Зрозуміло ?!
– Може, я взагалі тут третій зайвий? – насупився Рома.
– Не базікай дурниці! – розлютилася я. – Сам не вмієш веселитися і іншим не даєш!
– Вибач, що завадив, – уїдливо хмикнув улюблений. – Розважайся, я йду.
– Як йдеш? Без мене?
– Ти й без мене чудово себе почуваєш! – посміхнувся він.
Одягнувши дублянку, Рома вийшов. Я дар мови втратила. Добре починається Новий рік!
– Варя, що сталося? – підбігаючи, запитала Алла. – Куди це Ромка?
– А я знаю? Залишив мене і пішов!
Я кусала губи, щоб не розплакатися.
– Але ж повинна бути причина!
– Повинна. Він мене до Макса приревнував.
– Ото дурний! Макс тобі як брат, ви з ним одне одного з пелюшок знаєте.
– Ото ж бо й воно, а Рома, він – гірко схлипнувши, я уткнулась їй в плече.
Алла співчутливо погладила мене по спині:
– Не переживай, подружка. Завтра емоції вляжуться, і все стане на свої місця.
Помилилася. Коли я повернулася додому, Роми там вже не було. У ванній не було його косметики для гоління, а з шафи зник його одяг. Після деяких коливань я зателефонувала йому на мобільний.
– Рома, що за дитячість! Ти де?!
– А яке це тепер має значення? – почула у відповідь.
– Що значить яке? У мене слів немає! Ти пішов з дому. З речами …
– Це вже не мій будинок. Ключі передам через когось із друзів або віддам консьєржці. А тепер дай мені спокій.
– Залишити в спокої? Чому?
– А ти хіба не зрозуміла? Добре, поясню: ми не підходимо одне одному.
– Не говори дурниці! – фиркнула я. – Рома, я хочу все пояснити! Нумо зустріньмось, поговоримо.
– Нема про що нам розмовляти, – перебив він. – Я не хочу тебе бачити. Ніколи.
– Значить, у тебе немає серця! – викрикнула я і з розмаху кинула трубку.
Попри злість, я сподівалася, що скоро все буде гаразд (адже ми і до цього розлучалися). Чекала, що Рома повернеться. Але пройшов місяць, другий – і нічого. Забувши про гордість, я дзвонила йому на мобільний, але він не відповідав.
Удома теж не підходив до телефону. «Не може бути, щоб наша любов так по-дурному закінчилася», – в розпачі думала я. Я любила його ще більше, ніж раніше. Напевно, розлука дала зрозуміти, наскільки він мені дорогий. Людина завжди більше цінує те, що втрачає.
Отже, залишалася надія, що Рома прийде сьогодні. У Міжнародний жіночий день. І ось вже одинадцята година, а його немає. Піднявшись з крісла, я взяла зі столу пляшку коньяку.
«Нап’юся і буду спати, – подумала сердито. – На зло всім мужикам на світі! » Тільки випила першу чарку, як почувся скрегіт ключа в замку. Потім – кроки, і у дверях показався Ромка.
– Не виженеш? – запитав він, ховаючи щось за спиною.
– Що ти там? – прошепотіла я. – Я так, так чекала тебе. Кожен день. Кожну хвилину!
– Тоді ти заслуговуєш особливого подарунка. – Він винувато посміхнувся, потім зробив крок вперед і витягнув з-за спини червону оксамитову коробочку. – Це не просте кільце – обручку. Розумієш, до чого?
– Розумію, – розсміялася я і повисла у нього на шиї.
