Коли я виходила заміж, моя мати була проти. Мій наречений їй просто не подобався, хоч ти трісни. Тому коли ми всі стали жити разом (грошей на свою квартиру у нас не було), спочатку було дуже важко.
Але чоловік намагався всіма правдами та неправдами показати, що він вартий того, щоб бути зі мною. Тільки ось виявилося, що він збрехав. Якось я поїхала у відрядження на цілий тиждень. І моя мама якимось чином спіймала Женю на місці злочину. Зрадив!
Мама правду таїти не стала і все розповіла мені. А потім і чоловік у всьому зізнався. На колінах повзав, благав, щоб я не кидала його. Але я не могла навіть на нього дивитися. Було гірко від усвідомлення, що мама тоді мала рацію.
У той момент я зареклася будь-коли жити зі своїми дітьми та їхніми другими половинками. Всім допоможу, аби вони мали своє особисте життя. Я в нього не лізу.
Так і вийшло. Коли моя донька виходила заміж, я одразу сказала їй, щоб вона починала шукати житло для оренди.
Втім, Анюта й сама не горіла бажанням жити під одним дахом із матір’ю та чоловіком. Ось і вірно!
Хоча, якщо що, зять мені попався добрий. Рукастий мужик, розумний стратег і дивовижний красень. Я відразу почала думати про те, що такого будь-яка захоче повести. Та доньці про це не сказала. Зараз уже розумію, що дарма.
Рік тому моя дочка поїхала до Польщі на заробітки. Ми із зятем умовляли її залишитися, бо ситуація того не вимагала. Але Анюту покликала її давня подруга. І це швидше була допомога, аніж бажання заробити.
Так чи інакше, весь цей час я жила з думкою, що мій зять може піти наліво. Я намагалася частіше з ним бачитися, спостерігати за тим, чи він не змінився.
А влітку постійно кликала його на дачу, щоби він допомагав мені з господарством. Потрібно віддати Мишкові належне: він ніколи мені не відмовляв.
І ось нещодавно я почала помічати, що зятю постійно хтось дзвонить. Але Мишко при мені слухавку не брав ніколи. Звичайно, я не наважилася б лізти в чужий телефон. Та й не довелося!
Якось зять таки взяв слухавку. Він думав, що я в хліві, і чемно відповів на дзвінок. Коли Мишко сказав “Привіт, котик”, я зрозуміла, що справа пахне смаженим.
По-перше, я була певна, що це не моя дочка. Час був такий, що дзвонити Мишкові вона б не стала. Їй не можна переривати роботу.
По-друге, котиком він мою Анюту теж не називав. У них якісь свої чудові ласкаво-зменшувальні звернення, але точно не це. Впевнена!
Але не тільки звернення мене збентежило. Потім зять сказав, що приїде до цієї особи ввечері у призначений час. Я дар мови втратила.
Я не знаю що мені робити. Більше за все на світі не хочу, щоб моя дочка страждала. З одного боку, розумію, що маю їй все розповісти. Але що буде, коли вона мені не повірить?
Я навіть думала написати Анюті, що захворіла. Нехай швидше приїжджає, доки не пізно!
Але буде краще, якщо Мишко у всьому зізнається Ані сам. Тож я налаштувалася на серйозну розмову із зятем. Якщо чесно, гадаю, не буде зайвим, якщо я запишу нашу розмову на диктофон.
А раптом Мишко не послухає мене, а Аня мені потім не повірить? Я не переживу цього.
Залишилося зібратися з духом та зробити це. Побажайте мені удачі!
