Я, напевно, здаюся багатьом цинічним дівчиськом, але ця думка мене поглинає і дрібні (поки) скандали з чоловіком не стихають. Не можу зрозуміти, що робити, і як максимально тактовно донести свою думку.
Є два брати, один до 30 гроші заробляв і особливо про жінок у плані стосунків не думав, інший досить рано одружився (21 рік) і завів двох дітей. Звичайно, на той момент він, молодий та ранній, заробляв лише на їжу та побут сім’ї, і то добре.
Всі інші дрібні моменти (весілля, оренда житла, покупка житла, покупка машини, переїзд в іншу країну — репатріація) були за допомогою і рахунок батьків. Не схвалюю, але й не засуджую, коли рідні можуть допомогти, то чому б і ні.
Інший син одружився лише нещодавно (на мені). Все самі, частково разом, частково я самостійно (благо, хороша робота є) – квартира, машини, телефони, і все що завгодно. На нього коштів батьків уже не вистачило. Ні, не так – на сім’ю цього брата і на самого брата навіть витрачати гроші не вважають за потрібне.
Та й добре. Спілкується вся сім’я, як і раніше, тепло, хоч і рідко через різні місця проживання (сусідні містечка в 5-2 годинах їзди одне від одного, в моєму випадку, і в кількох вулицях у разі іншої сім’ї).
І тут набирає чинності закон життя. Батьки чоловіка стрімко старіють. Мама сильно хворіє, батько працює на знос (звик спати по 4 години на день, але зараз вже за 70 людині) і теж швидко здає. Виникає сакраментальне питання — хто доглядатиме?
Здавалося б, відповідь очевидна — той, кому допомогли більше в житті (родина брата) або той, хто живе ближче (знову ж таки родина брата). Ні, чомусь надії покладаються на нас, причому не на чоловіка навіть, а більше на мене (він займається бізнесом, і чисто фізично займатися доглядом не зможе). А я якось не готова. Зовсім не готова! А свекруха за цукром особливо не стежить, і я щоразу сіпаюся при її показниках цукру.
Як це тактовно донести до чоловіка? Те, що доглядати зручніше тому, хто поруч і більше зобов’язаний. Чисто по-людськи все розумію, шкода їх дуже – та сім’я їх не любить, дуже своєрідні склалися стосунки, але в чому моя вина? У тому, що я не хочу надірватися, допомагаючи?
Я вже доглядала хворого родича, і це пекло і жах, нікому не бажаю і повторювати не хочу. Почуваюся погано морально, тому що розмови ці часто спливають останнім часом, повторюся, свекри різко здають, а я жартую, перекладаю тему. Але рано чи пізно це спливе.
Що робити, розуму не прикладу. Розглянути варіант інтернату-будинку для людей похилого віку про всяк випадок? Вони проти. Найняти доглядальницю, коли знадобиться? Навряд чи, вони живуть у селі, хто туди поїде.
Звалити все на себе? Навіщо? Як це допоможе нашій сім’ї, саме нашій, а не сім’ї брата? Родина брата і сам брат, до речі, природно, не горять бажанням звалити все це на себе, знову ж таки, там троє дітей, а ми тільки збираємося їх заводити. І так не по-людськи, і так.
Може, хтось був у подібній ситуації — що вирішили для себе?
