Автор цього короткого і дуже корисного тексту – багатодітна мама Олена. В її дружній родині – п’ятеро однаково улюблених дітей. І секрет виховання, який забезпечить їм успіх в майбутньому, приголомшливо простий.
Щоб не задушити в дітях паростки самостійності, щоб не обрізати крила з самого початку … їх потрібно хвалити. «Хвали! Навіть якщо хочеться плакати! » – каже Олена.
Скажу чесно – я батькам не допомагала.
Точніше, колись, в дуже ранньому віці я намагалася, але їм це не подобалося. Чи не подобалося, коли я плювала на носовичок і «до блиску» терла вікна на кухні. «Тільки вчора все відмила, – гірко зітхала мама, – а тепер все заново! Йшла би ти краще грати ».
Не подобалося, коли я мила холодною водою посуд, і він залишався жирним. «Відійди, я краще сама», – підштовхувала мене мама до виходу. Не подобалося, коли я сідала ліпити з нею пельмені і «перекладала» половину тіста і м’яса. “Не заважай!” – сердилась вона.
Ні, мама не хотіла мене образити. Вона хотіла як краще. Зробити все швидше і йти зі мною гуляти. У неї було ще стільки справ! І я перестала заважати. Я взагалі перестала щось намагатися робити по дому. Це вона мені розповідала вже тоді, коли я стала дорослою. «Якби все повернути назад!», – зітхає вона зараз. Я і готувати, власне, навчилася, тільки коли вийшла заміж. Одна моя подруга до сих пір згадує, як я дзвонила їй і шепотіла в трубку, щоб чоловік не чув: «Оль! Скажи, як варити бульйон».
А ще пам’ятаю, свекруха, бабуся Катя, жінка проста, що виросла в селі, в багатодітній родині, як-то сказала мені: «Нехай завжди допомагають, навіть якщо заважають. І хвали! Хвали! Навіть якщо від допомоги хочеться плакати! ». Я бачила, як вона хвалила онучок, коли вони допомагали їй смажити котлети, і весь стіл, кухня, фіранки, які хтось витер в кулінарному запалі руки, були в фарші.
– Дивись, це Сонечка (наша друга) повністю сама приготувала, – показувала мені бабуся Катя якісь безформні вуглинки. А потім на радість внучці героїчно їх з’їла. Все, до єдиного! І на її обличчі не здригнувся жоден мускул. А я з жахом дивилася на неї і думала: «отруїлася чи ні? Начебто жива … ».
Вона хвалила їх, коли вони самі накривали на стіл для чаювання і розливали по блюдечку варення. Запрошували її до столу, вона сідала на табуретку і розуміла, що її нова спідниця прилипла. І що варення не тільки на цій табуретці, а й на підлозі.
– Який у вас смачний чай, – нахвалювала бабуся Катя.
– Можна ще вареньіца?
– Можна, можна! – раділа Дуня (третя) і тут же перевертала півбанки на стіл.
Бабуся зі сльозами на очах хвалила їх, коли вони допомагали їй на дачі полоти бур’яни і виполювати половину полуниці.
– Які молодці, – непомітно витираючи очі, говорила вона. – Чи не грядка, а паркет. Жодної травинки.
І дочки раділи … Як же вони раділи! І як хотіли ще допомагати. Кричали навперебій: «Бабуся, що ще для тебе зробити?».
А вона посміхалася. І як їм подобається допомагати другій своїй бабусі, моїй мамі, ліпити пельмені. Її вже не хвилює, що дівчата «переведуть» фарш з тістом. Напевно, це приходить з роками.
Не буду робити глибокодумних висновків і розповідати, як потрібно виховувати дітей. Кожна мама знає сама. Та й не помудріла я поки для цього. Але життя зробило все за мене: у нас п’ятеро дітей, і ясно, що без їх допомоги я просто не впораюся. Так, поки вони навчаться, я вип’ю не один пухирець валер’янки, але іншого шляху, мабуть, немає.
До речі, старша Варя вже може все! Вона моя головна опора і підтримка. Правда, навчила її цьому не я. Просто коли народжувалися її молодші сестрички, їй довелося багато чого робити самій. І їй це подобалося. Дітям взагалі важливо відчувати, що вони можуть нам допомогти і зробити щось «доросле».
Мені простіше самій випрасувати білизну, ніж довірити Соні, яка віддано заглядає мені в очі:
– Мама, а можна я?
– Так можна!
Як же вона сяє. Вона ж гладить, як доросла! І тут же пропалює дірку на своїй мереживний блузці. А я … Я майже вибухаю і хочу забрати у неї праску … але згадую слова моєї мами: «Якби повернути все назад!». І бабусі Каті: «Хвали! Навіть якщо хочеться плакати! ».
