– Сонечко, котра година?
Ліда аж здригнулася. Вона крокувала на роботу напівтемним безлюдним містом і була занурена в свої думки. Не помітила самотнього перехожого, що так налякав її.
– Десять хвилин сьомого, – відповіла, глянувши на годинник, і пішла далі. – Сонечко … – посміхнулася вона.
Давно її так ніхто не називав. Навіть запахло весною серед похмурого зимового ранку.
Ліда працювала в дитячому садку вихователькою. Дітей і свою роботу любила понад усе на світі. Там, серед галасливих малюків, вона була щаслива. Там знаходила любов і щирість, там тамувала свою душевну самотність …
Була Ліда красунею від народження. Гарними були її мама і бабуся. Всі – русокосі, блакитноокі, тонкостані, хоч картини пиши. А як співали! Добра доля була і у мами, і у бабусі. А ось Ліді не пощастило в особистому житті. А все через норовливого характеру. Знайшла собі хлопця в місті, де навчалася в педучилище, знехтувавши щиру любов сусіда-односельця.
Жили вони окремо від батьків чоловіка, але часто сварилися. І де тільки моду Ліда таку взяла: тільки щось не по її, так уже і не розмовляє з чоловіком. Спершу мовчанка кілька днів тривала, а потім і до місяця доходила. Вперті обидва. Ніхто першим не заговорить. Немов німі, ходять по квартирі, як чужі люди або вороги закляті. Спочатку дочка посередником була. А ось коли вона виросла і вийшла заміж, то вже нікому стало їх мирити.
Ось і на цьому тижні у них в будинку панувала тиша. Кожен жив сам по собі. Чоловік, який працював у банку, приходив з роботи, лягав на диван і дивився телевізор до тих пір, поки не засинав. Вечеряв десь в кафе, а вдома іноді ввечері пив молоко з булочками, які для себе купував. Ліда теж не вечеряла. Хіба що яблуко перехоплювала перед сном. Хліба в хаті не було, та й посуду ніякого. Кухня сяяла чистотою, холодильник відпочивав. Такий порядок Ліду влаштовував. Тепер, коли у неї менше домашніх справ, додому після роботи не поспішала. Ось тільки на душі було кепсько. Десь глибоко в душі вона відчувала, що ще любить свого чоловіка, але це її дратувало.
А зараз це чуже «сонечко» весь день у вухах стоїть. Ліді хотілося, щоб її Петро хоч раз так назвав. Або квітку подарував … Замріялась. Згадалося, як любила колись чоловіка, а тепер наче щось колить в грудях, якийсь клубок противний, що розділяє їх.
Сьогодні вона підробляла в ясельній групи. Ці півторарічні малюки такі кумедні, а ностальгічного настрою не прогнали. Коли забирали останню дитину, тато Андрійка запропонував підвезти її додому. Ліда погодилася.
– Ось тут, біля церкви, зупиніть, – сказала, подякувавши.
У храмі горіло світло.
– Зайду помолюся, – вирішила вона, – може, легше стане.
Засніженою доріжкою попрямувала у двір храму. Її обігнала зграйка молодих дівчат, мабуть, студенток, які весело щебетали, немов пташки.
– Ти йому есемеску відправ, що хочеш його до божевілля, – долинуло до Лідін вух. Її немов струмом ударило. Вона зупинилася, дістала телефон. Знайшла номер чоловіка і відправила йому такі ж слова. Увійшла до церкви. Довго молилася.
– Що я наробила? – думала.
– З глузду з’їхала, – картала себе.
– Що мені в голову стукнуло? – не вірила сама собі, що таке сотворила. Додому йшла, як побита. Знала, що зараз буде зганьблена і знищена. Відчинила двері. З кімнати лунала тиха музика. Пахло мандаринами і щастям. Горіли свічки.
– Я бігав … ні, я літав на крилах, немов скажений, коли прочитав есемеску, – говорив Петро, цілуючи Ліду. – Я не вірю своїм очам, рідна, кохана моя. Я так люблю тебе, просто до божевілля …
