Після повномасштабного вторгнення ми з чоловіком вирішили, що я переїду за кордон. Не одна, звичайно, а з дітьми.
Моя двоюрідна сестра вже давно живе в Голландії, тому залишитися в неї було найочевиднішим рішенням. Нам навіть дали місця у гарному дитячому садку. Більше того, держава допомагала продуктами та навіть якимись грошима.
Не хочу довго розповідати вам про наш побут в іншій країні. Скажу лише, що так, вона дуже гарна. Навколо всі їздять велосипедами і посміхаються один одному. Я завжди побоювалася їхати до Голландії через їхнє, скажімо так, фривольне ставлення до деяких заборонених у нас речовин, але насправді все виявилося банально. Його використовують переважно туристи. А місцеві, що називається, всю цю справу просто переросли. І ставлення у них до подібних речей цілком спокійне.
З чоловіком ми телефонували одне одному майже щодня. Я, звичайно, сильно переживала. Ми мали один невеликий, але досить прибутковий бізнес. І без мене він трохи забуксував.
Але що вдієш, потрібно відштовхуватися від ситуації. А вона, як ви розумієте, була не найкращою.
На допомогу прийшла спільна подруга Ілона. Я колись познайомила її з Толею, своїм чоловіком, і з того часу ми всі стали дуже дружні.
З Ілоною я теж підтримувала зв’язок: треба було консультувати її щодо деяких незрозумілих моментів. Звичайно, вона допомагала не безкоштовно, я вважаю, що будь-яка праця має бути оплачена. Але у мого чоловіка, мабуть, були свої думки щодо цього…
Загалом, через півроку зі мною зв’язалася не хтось, а моя рідна свекруха. Хоча раніше у нас особливої дружби не було.
Взагалі так. Вона повідомила, щоб я залишала дітей, а сама приїжджала додому. Бо інакше я свій шлюб просто не втримаю. Я спочатку повірити не могла, що її натяки хоч на соту частку можуть стати правдою.
Але, обміркувавши все добре, вирішила зробити чоловіку «сюрприз» і заплпнувала свій візит. Заодно й рідні місця побачу, та й робочі справи потребують уваги.
Спершу я заскочила до свекрухи. Вручила пакет із привезеними частуваннями та напросилася на чай. За столом, під час особистої розмови, вона й розповіла мені, що Ілона, наша подруга, повністю замінила мене за цей час. І в денну зміну, і в нічну.
Свекруха такі речі не схвалює, насамперед через те, що просто не хоче нашого розлучення. Переживає за сина та онуків. Ну та гаразд.
До чоловіка я пішла з порожніми руками і навіть не здивувалася, побачивши колишню подругу в нашій квартирі. Дякувати Богу, вона свій халат принесла. Якби взяла мої речі, слово честі, їх би довелося спалити.
Я не скандалила. Просто покликала чоловіка на балкон, доки Ілона одяглася та пішла з нашої квартири. Мовчки, без сцен. Ми люди дорослі, істерики, тим більше зараз, просто ні до чого.
Толя, своєю чергою, був багатословним. Він почав виправдовуватися, звинувачувати мене у байдужому відношенні, у моїй пасивності.
Виявилося, що вони з Ілоною вже довгий час, понад два роки, нерівно дихають одне до одного. Але почалося по-дорослому у них лише кілька місяців тому. І взагалі, це я їх познайомила, думати треба було раніше.
Загалом, щоб не забирати у вас час, скажу лише, що ми з’ясовували стосунки близько 2-3 годин. Іноді з криками, іноді спілкуючись лише пошепки. Сльози лилися градом, причому в обох.
Але для себе я зрозуміла, що чоловік зовсім не каявся. Він вважав себе жертвою. Але не хотів це озвучувати: гордість не дозволяла. Увечері я поїхала до готелю. Перебувати поряд бажання не було абсолютно.
Вже в номері я розповіла сестрі. Вона відповіла, що дуже шкодує. І я в будь-якому разі можу жити в неї з дітьми стільки, скільки буде потрібно.
Як ви розумієте, повертатися в квартиру до чоловіка в мене не було бажання. Так що ще кілька днів я займалася своїми справами і відлетіла до Голландії.
Діти у нас маленькі, їм ще рано розповідати, які тепер стосунки у мами та тата. Тож із цим, звичайно, є деякі труднощі.
Чоловік іноді дзвонить мені по відео, каже, що більше Ілона нас не потурбує, і хоче, щоб ми закрили цю сторінку нашого життя хоча б заради дітей. Навіть свекруха давить зі свого боку.
Але сидячи тут, далеко від усіх, я навіть не знаю, що й думати. Зрада — справа серйозна. І якби я не була одруженою, я нізащо не пробачила б її нікому і ніколи. Але тепер я одружена. І я маю зобов’язання.
Що мені робити одній, розлученій, в іншій країні та з двома малюками на руках? Та й Толя каже, що більше нічого подібного не повториться.
Загалом, я думаю про все це і ніяк не можу дійти якогось висновку. Ситуація — ворогові не побажаєш. Але треба щось вирішувати, адже емоції вже пройшли.
Щось підштовхує мене просто піти і почати нове життя тут, у Європі. Але якщо я підведу своїх дітей, ця вина буде лежати на мені мертвим вантажем все життя. І заради чого, заради мого его?
Треба було мені просто сидіти вдома, і нічого цього не сталося б. Багато хто залишився не дивлячись на небезпеку. А тепер пліткують, ніби від усіх виїхавших дружин чоловіки гуляють і родини порозпадаються. І у цьому є доля правди.
