Liudmila

– Значить, так, Надю, – родичка вже не посміхалася. – Ми документи в коледж зв’язку подаємо у червні. – Марійка приїде із речами. Ми ж не чужі люди,

Це сталося випадково. Вона сиділа в кафе навпроти офісу, чекала на нього, як часто робила п’ятницями, щоб разом поїхати за місто на вихідні. Телефон Сергія залишився вдома на

– Кави мені! І швидше! – з порога сказала дівчина з губами кольору перестиглої вишні та з віями, на яких, як співалося в одній пісеньці, можна було злетіти.

– Слухай, доню, тут така справа… Ольга приготувалася до довгої розмови. Коли мати починала так – вкрадливо, з розтягнутим «слу-у-ухай» – нічого хорошого чекати не доводилося. – Пам’ятаєш

Стрілка на панелі приладів лежала на нулі. Лежала вже хвилин п’ять – я все чекала, що здригнеться, підніметься, дасть мені ще кілька кілометрів. Не здригнулася. До Нового року

Людмила маринувала м’ясо на кухні, коли у Миколи задзвонив телефон. Він дістав його з кишені, глянув на екран і завмер. Потім швидко підвівся. – Зараз, – кинув він

– Якщо ти зараз поїдеш, – тихо сказала Лола, – можеш не повертатись. Зовсім. Забирай свої каністри, інструменти, тракторні каталоги. Їдь до мами назовсім! – Квартира моя, Руслан.

– Ти нам не мати! – заявила Аліса. У її писклявому голосі було стільки зневаги, скільки я не чула навіть від своєї свекрухи. А вже та вміла цідити

– Бабуль, уявляєш, ще два роки – і все. Випускний, атестат, і я вільний! Ура! Олег плюхнувся на диван, закинув ноги на підлокітник і мрійливо дивився в стелю.

Аліса збиралася провести Новий рік із друзями, але передумала. До батьків збирався приїхати брат, з яким вони бачилися не так часто, як хотілося б. Вона вже обійшла магазини,