Адже мама живе у квартирі, в якій я прописана, зокрема. Отже, можу робити там все, що вважаю за потрібне. Наприклад, переїхати. Що я, власне, і зробила. Вийшло досить оперативно, треба сказати. У мене трохи речей, я найчастіше перебуваю на роботі або просто приходжу і одразу лягаю спати

Хочу поділитися своєю проблемою. Справа в тому, що моя мама не бажає йти нашій сім’ї назустріч, хоча більш відповідну ситуацію, коли це можна було б зробити, важко собі уявити. Вона жінка похилого віку, яка багато пожила і багато побачила. Здавалося б, чого ще хотіти? Але ні, амбіції і тут даються взнаки.

Мені 47 років, розлучена. Настя, дочка моя, вчиться, я працюю. Начебто нічого такого специфічного. Але час іде і все потроху змінюється. Отак у нас із дочкою і почалися важкі дні. Я більше не могла нею командувати, оскільки вона вже стала дорослою. А вона не могла приводити до себе подруг та друзів — не діти вже самі розумієте.

Ми з нею все обговорили і дійшли висновку, що це питання треба вирішувати. Я не хочу сваритися з єдиною дитиною, та й вона від цього не в захваті. Але побутові умови та рутина даються взнаки. Я це чудово засвоїла ще з того часу, як жила у шлюбі.

Повірте, скромний метраж квартири зробить вас нещасними, як би це не заперечували. Навіть у звірів у зоопарку є свої стандарти особистого простору.

Якось у хвилинку щирої розмови, Настя розповіла мені, що в неї є хлопець Іванко, у якого схожі проблеми. У тому сенсі, що він поки що теж не з’їхав від батьків. Хлопець працює, тож може навіть дозволити собі винайняти квартиру, де б їм удвох було добре. Але, на їжі і всьому іншому доведеться економити, адже дочка поки що тільки отримує вищу освіту.

Я позитивно прийняла її прагнення. Адже, справді, у них починається доросле життя. Це такий надихаючий період. Та й Іван молодець, якщо готовий віддавати всю зарплату за них двох. Я вважаю це багато про що говорить. Адже я маю доступ до Інтернету і я в курсі, чим зараз дихає молодь. Іноді такі історії трапляються, що просто волосся стає дибки.

Ось тоді я і вирішила, що саме час мені звернутися до мами. Вона пенсіонерка, людина похилого віку. З кожним днем все більше потребує уваги. Виходить, було б дуже доречно, якби я переїхала до неї жити. Удвох і дні проходять веселіше. І ніякої тобі самотності, як у більшості людей похилого віку. Чим не плюс?

Але вона вирішила інакше. Вислухавши усі мої аргументи, відмовила. Вона вдова, вже 20 років як не одружена. Але кілька років тому познайомилася із чоловіком свого віку. Дуже ним захоплюється, все розповідає, який він молодець, майстер на всі руки і як любить онуку. А я вважаю його старим шахраєм і ошуканцем.

Бо бачте, він з мамою жити ні в яку не хоче. Приїжджає кілька разів на місяць, а потім назад повертається. Каже, не може довго без онуки перебувати, та й донька його ображається, якщо його немає вдома.

Тож у них із мамою якийсь шкільний роман. І це на тлі того, що моя донька знайшла собі хлопця, який, навпаки, готовий з головою поринути у сімейне життя.

Якщо мама йде на принцип, то і я буду. Знаєте, вона з тих людей, які можуть зіпсувати настрій усім просто так. Щоби щось довести самим собі. Або просто заради розваги, я не знаю. У трамваї вона стоятиме над школярем, щоб той поступився їй місцем, хоча навколо повно вільних крісел. Або в аптеці причепиться до продавщиці, використовуючи будь-який привід. Просто характер такий.

Отже, як ви розумієте, спадково я теж схильна до такого виду поведінки. Але можу себе стримувати, дякуючи тату. Але якщо вже треба трохи за себе постояти… Доводиться діяти.

Так я й зробила. Адже мама живе у квартирі, в якій я прописана, зокрема. Отже, можу робити там все, що вважаю за потрібне. Наприклад, переїхати.

Що я, власне, і зробила. Вийшло досить оперативно, треба сказати. У мене трохи речей, я найчастіше перебуваю на роботі або просто приходжу і одразу лягаю спати. Взяла із собою багато продуктів, забила ними холодильник. Є диван, у шафі багато місця. А що ще потрібно жінці у моєму віці?

Тепер мати зі мною не розмовляє. І я розумію чому. Але жертвую нашими відносинами заради майбутнього її внучки. Хіба так складно? Адже ми всі живемо заради дітей та онуків, заради розвитку та продовження роду.

До того ж, повірте, я не дуже заважаю їй жити. Приходжу, можна сказати, лише переночувати. Я ж теж людина, а не якийсь монстр.

До речі, майстер-на-всі-руки і закоханий дідусь більше не приходить. Сказав, що у нього багато справ і немає часу відвідувати маму. Уявляєте, які зараз завантажені пенсіонери стали, що вони навіть не мають часу на те, щоб підтримати вже досить тривалі стосунки. Чудеса та й годі.

А які стосунки вийдуть у нас із мамою у перспективі, я не знаю. Час покаже. Поки що так, все не так весело, як могло б бути. Але я вірю в те, що ми це подолаємо. Не чужі ж люди, все-таки.

You cannot copy content of this page