Такого розчарування ще не відчувала жодна дівчина. У молодої вчительки вкрали хвіртку, так вона думала, що то зробив наречений

Цю історію розповів мій дядько. Він працював в міліції (тоді ще була міліція) на початку 90-х. Жив він тоді в селі.

Йому ж, звісно, доводилося стикатися на службі в основному з сільської стороною кримінального світу: корову вкрадуть, по п’янці хтось когось або хуліганство.

Але одного разу його викликали до молодої вчительки, яка тільки переїхала в село з міста.

Вона була дуже симпатична. Симпатична і незаміжня. І ось одного разу вона викликала міліцію. Виявилося, що у неї хтось хвіртку вкрав. Дядько приїхав. Починає опитувати потерпілу:
– У скільки приблизно вкрали хвіртку?
– Як це о котрій?

– Ну приблизно хоча б … Коли останній раз хвіртку бачили? Між часом і двома годинами ночі … Або може ввечері тільки? Коли?

– Рівно два тижні тому.
– Два тижні тому? Як так? А чого ж ви чекали?
– Нареченого я чекала. Думала, що заміж покличуть.

– Звичай є такий – красти хвіртку у дівчат на виданні, а потім свататися і вимагати викуп за неї (хвіртку).

Дівчина все це дядькові моєму розповідала, а по щоках почали стікати сльози.

До речі, хвіртку дядько так і не зміг знайти “по гарячих слідах”, а нареченого знаходили дівчині, бо ця історія швидко облетіла потенційних залицяльників не тільки в нашому селі, а й у сусідніх.