У нас була чудова бабуся, яка подарувала нам справжнє дитинство зі смачними пирогами і пиріжками. Мене і мою старшу сестру вона виростила, як то кажуть, поки батьки наші працювали на благо сім’ї на своїх роботах.
Вечорами, набігавшись на вулиці, втомлені від своїх дитячих справ, ми сиділи біля нашої бабусі і слухали її нескінченні історії. Зараз все і не згадати. Але найяскравіші історії, що стосуються безпосередньо нашої сім’ї, а тим більше і з містичним ухилом, я запам’ятала на все життя. Так ось, одна з них.
Мої прабабуся Роза з прадідом Яковом (по дідової лінії) розкуркулені німці, більшовики забрали у них все нажите, будинок і господарство. Залишили їм одну корову Зірку, так як дітей було п’ятеро, пошкодували, напевно.
Потрапили вони до села, де в основному жили такі ж кулаки. Будинка вільного, щоб заселитися, не знайшлося. Обійшли вони все село, та тільки на околиці стояв порожній, не зайнятий ніким дерев’яний будинок. Прабаба Роза стала питати, чому ж їм цей будинок не запропонували, адже нікого ж в ньому немає, а їм сім’єю дітися нікуди.
Та тільки сказали їй, що в будинку життя не буде. Хто там тільки не зупинявся – всі збігали. Прабабуся і прадід довго не роздумували, та й вселилися туди. Нічого не вдієш, куди податися ?!
Будинок був хороший: світлиця, кухонька, льох і горище. Були там і старі меблі деякі, кухонне начиння, великі світлі вікна в світлиці. У світлиці на вікні навіть була штора з китицями. Із сусідів їм дехто допоміг як зміг, хто матрац віддав, хто ковдру.
У перший день, як в’їхали, втомлені не стали порядки наводити, всі спати полягли. Тиша була. “Даремно тільки погані язики будинок паплюжили”, – думала моя прабаба.
Поступово налагодили побут, прибралися, піч побілили, Зорьці сарайчик побудували. Спали всі в одній кімнаті: малі дітки (їх троє) на ліжку, яке стояла посеред кімнати біля стінки; двоє старших, мій дід Яків і його старший брат Андрій спали на старій канапі біля входу, а прадід і прабабуся – біля вікна на підлозі.
Прабабуся Роза вставала рано, як і прадід, і тому щоранку вони заводили будильник. Старий сталевий будильник сріблястого кольору, з білим циферблатом і чорними цифрами.
Якось одного ранку родичі виявили будильник, замотаний в кисті штори. Вночі ніхто не вставав, прабабуся Роза спить чуйно. У дітей запитала, ті нічого і не знають, спали. Та й навіщо комусь його так старанно замотувати в кисті ?!
На наступний ранок все повторилося, будильник в належний час не задзвенів, знову був заплутаний в кисті штори. І тут пішло і поїхало.
Прабаба з вечора поставить тісто на хліб, та й на вікно його, щоб вранці сонечко виглянуло, і тісто добре підійшло. З ранку хоче тісто забрати, а на віконному склі знизу до верху все вимащене так, ніби хтось палець в тісто вмочував і на вікно мазав.
З будильником історія повторювалася кожного разу, щоранку. Вони його і переставляли на інше місце, і в тумбу прибирали, все одно – в кистях так і замотаний. Чудеса! Та тільки діватися нікуди.
І ось в одну ніч всі вляглися, і чують, що у дворі ланцюг в колодязь опустився, звук характерний. Прадід Яків у вікно глядь, а там тиша, все на місці. Тільки лягли, так ланцюг в колодязь впав!
Тут на горищі чують – шум пішов, щось падає, б’ється скло, лайка, чоловічий і жіночий голоси сваряться. Діти в сльози, прабабуся Роза зі страху зібрала дітей і до сусідки бігти. Прадід взяв лопату, та й поліз на горище, шум не припинявся, все лайка чутна. Тільки двері відчинив – тиша.
Зорька молоко давати перестала. Але жити моїм родичам все одно там доводилося, хоч і недовго: в селі хтось поїхав в селище, і будинок звільнився. Ось прадід з прабабусею і дітьми стали туди кігті рвати.
В останню ночівлю в “поганому” домі, вже під ранок, вся сім’я прокинулася від гуркоту. Спочатку не зрозуміли, прабаба глядь відразу на дітей – ті в порядку. Встали коли, то й побачили, що будильник об стіну-то і розбився, розлетівся на гвинтики, а вже яка невідома сила його через всю кімнату об стіну вдарила ніхто так і не дізнався.
Злюбили злощасний будильник “корінні мешканці будинку”.
Ось вам і полтергейст в реальному житті.
