За своє життя Валентина Михайлівна зустріла багатьох людей. І знала, що навіть у найчеснішого праведника десь у душі є неприємна таємниця. Але що вдієш, такі вже ми люди і є.
Її батько пішов із сім’ї, бо зберігав свій секрет. Він не був щасливий у шлюбі. Всі роки, які чоловік провів зі своєю дружиною, були йому в тягар.
А потім якось за обідом його прорвало: ні з того ні з сього він виклав усе своїй дружині. Як є. Здавалося б, чому раніше мовчав? Злякався, не хотівши втратити родину. Якось не витримав і просто у всьому зізнався.
Наразі цю ситуацію можна сприйняти інакше, але, будучи дитиною, Валентина Михайлівна просто зненавиділа слабкого тата. Як він міг кинути їх із мамою і просто зібрати речі?
Чоловік теж зберігав свій секрет подалі від людських очей. Але розкрити його допоміг випадок. Одного разу машина чоловіка припаркувалася поряд із улюбленим магазином Валентини. А вона саме проводила закупівлі на тиждень.
З салону авто з’явився сам чоловік і його довгонога таємниця. Здавалося б, все банально і відбувалося вже тисячу разів. Але чи ставало від цього легше? Зовсім ні.
Коли син уперше привів наречену в будинок, жінці дуже хотілося одразу полюбити її як рідну. Але виходило це так собі. У дівчини вже була дитина, а сама вона була не із надто забезпеченої родини. Поводилася скромно, навіть відсторонено. Валентина ж цінувала у людях відкритість та чесність.
Але весілля все ж таки відбулося. Єдиний син, радісна подія. Потрібно намагатися думати, що далі все піде добре. Потрібно не зациклюватися на минулих невдачах і намагатися дивитися на людей із найкращого боку. Принаймні намагатися.
Молоді переїхали до квартири, яка дісталася синові від бабусі. Офіційно вона була записана на Валентину, але для молодої сім’ї, та ще й з дитиною, була потрібна житлова площа. Нічого особливого, стародавній ремонт і так собі район, а все ж свій кут є.
Минуло півроку і справи йшли нормально. Син працював, невістка сиділа вдома на господарстві, але знайшла невеликий підробіток, щоб теж вносити копіку до бюджету. Загалом нічого особливого.
Валентина Михайлівна вирішила не лізти в чужу родину та свої внутрішні побоювання залишити при собі. Скільки було випадків, коли свекруха псувала стосунки? І не порахувати.
Але згодом почали з’являтися тривожні дзвіночки. Не те, щоб невістка чогось вимагала або якось негативно себе проявляла. Але кілька разів від неї було чути чіткі сигнали про переїзд. Мовляв, квартирка маленька. А їх троє. Потрібно б розширюватися. У житловому значенні.
Так з’ясувалося, що в планах молода жінка мала продати бабусину квартиру, взяти іпотеку і придбати будинок. Нібито на вторинному ринку є багато непоганих варіантів за стерпною ціною. Та ще й ремонт робити не доведеться. А життя за містом піде тільки на користь: свіже повітря та гарний стимул для придбання автомобіля. Чого тягти?
Варіант, звісно, непоганий. Навіть дуже. Особливо якщо особисто ти нічим не ризикуєш. У тому сенсі, що квартира була бабусиною, іпотека, природно, цілком лягала на плечі чоловіка. А якщо, не дай боже, розлучення — половину всього спільно нажитого будьте ласкаві, можна й не завертати.
Синові ідея видалася непоганою: ще б пак, закоханий молодий чоловік заради дружини піде на все. А ось Валентина Михайлівна мала зовсім протилежну думку. Життєвий досвід дістається важко, проте може непогано допомогти в майбутньому.
Тоді вона вирішила поговорити з невісткою, віч-на-віч. Запросила її до себе, аби поговорити по-жіночому. Син був не проти, та й пора вже було. Дружина була не дуже товариською. Такий характер.
При зустрічі Даша поводилася нормально. Усміхалася, прийшла з подарунком, розповідала про сина. Ну а як, родичі ж таки. Але ближче до вечора Валентина вирішила перейти до головного та запитала, чи не хочуть молоді почекати з продажем квартири.
Даша навіть бровою не повела і лише продовжила у своїй манері описувати усі плюси таких змін. І про свіже повітря, і про те, що будинки згодом лише дорожчають.
Тоді свекруха поцікавилася, чи вони думають заводити спільну дитину і коли. У цей момент невістка запнулась. Після невеликої паузи вона продовжила.
Виявилося, що перші пологи пройшли не дуже добре і сильно вдарили по її організму. Місцеві лікарі зробили все, що могли, але через ускладнення Даші тепер небажано заводити ще дітей. Зовсім.
Тож рідних онуків Валентині Михайлівні можна не чекати. Так буває, нічого не вдієш. Втім, як відомо, батько не той, хто зачав, а той, хто виховав. Хіба не так зараз заведено говорити?
Після такої розмови Валентині трохи погіршало. Вони попрощалися з невісткою, і та поїхала додому. Син, виявляється, все давно вже знав і навіть така ситуація його повністю влаштовувала. Що ж тепер робити…
З одного боку, виходить, що окрім неї всіх все влаштовує. Молоді живуть, радіють життю, планують майбутнє. І тільки “злюці” свекрусі знову щось не сподобалося, як завжди.
Але, може, насправді це вона має рацію і не дарма переживає за єдиного сина? Адже життя таке, завжди повертається до нас не тим місцем.
Валентина Михайлівна все думала і почувала себе якоюсь злою старою відьмою з казок про гарних і розумних принцес. Відьма, яку ніхто не любить. Яку лише засуджують. Але яка, на жаль, зрештою неминуче виявляється правою.
