За збігом обставин довелося повернутися до квартири, яка належить нам з матір’ю в рівних частках. Я не з’являлася там понад п’ятнадцять років, не приїжджала б і далі, але життя змусило. Мама одразу показала, наскільки вона мені не рада і заявила, що життя вона мені не дасть, тому краще мені зібрати речі та залишити квартиру.
Батьки розлучилися, коли мені було дванадцять, і я обрала залишитися з татом. Причиною стала поведінка мами. У них з татом давно не ладналося, але замість того, щоб розійтися мирно, як дорослі люди, мама одного дня викинула з квартири його речі, поміняла замок і привела до будинку свого нового чоловіка. Непоганий такий понеділок вийшов.
Мені була гидка мамина поведінка, не подобався мамин співмешканець і було дуже шкода тата. Тому я вважала за краще піти жити разом із ним до бабусі. Мама тоді закотила гучний скандал і сказала, що знати мене більше не бажає, називала зрадницею. Нагадаю, мені тоді було дванадцять років.
Протягом наступних п’ятнадцяти років я з мамою не спілкувалася. З бабусею по материнській лінії спілкувалася, а з мамою ні. Вона мені так і не змогла пробачити “зради”. Мені було прикро, у дитинстві ще хотілося мамі щось пояснити, але потім я зрозуміла, що воно того не варте. А коли не стало бабусі, я навіть чути про маму перестала.
Я знала, що бабуся залишила квартиру мамі та мені в рівних частках. Мою частку оформлював тато, бо я тоді була ще неповнолітня. Жити в тій квартирі я не збиралася, бо там мешкала мама та її чоловік. Але життя розпорядилося інакше.
Батька не стало, коли мені стукнуло двадцять, за рік до нього пішла бабуся по батькові. Я залишилася сама в будинку, який мені дістався у спадок. Будинок старенький, але ще цілком добротний. У ньому я й жила. Потім я вийшла заміж, рік тому з’явилася дитина. Чоловіку декрет не “сподобався”, ми розлучилися.
Було важко, звичайно, тому що виплачував колишній копієчні аліменти, на які якось треба було жити. Але зовсім погано стало, коли згорів будинок. Пожежники сказали, що причина у старій проводці. Нас із дитиною на той момент вдома не було, тож я вже бачила лише фінал, коли пожежники заливали залишки будинку водою.
Жити там не можна, від дому майже нічого не лишилося. З речей теж майже нічого не вціліло, добре, що документи були із собою, хоч їх не відновлювати. Якраз цього дня їздила, намагалася допомогу оформити та всі документи, які були, взяла з собою, чи мало що там знадобитися може.
Нам на пару днів дала притулок подруга, а потім я згадала, що мені взагалі-то є, де жити – частка в бабусиній квартирі. Я знала, що раді мені там не будуть, але іншого виходу в мене не було. Ми з дочкою поїхали.
Вселятися довелося з поліцією, бо мати не хотіла пускати нас додому. Вона вже забула, що квартира не тільки їй належить, а й мені дивилася у документи, як баран на нові ворота. У результаті таки в’їхали, мамі довелося звільнити мені кімнату.
Але вона одразу попередила, що так це просто не залишить.
– Я тобі тут життя не дам, тому краще збирай свої речі та йди, звідки прийшла, – попередила вона мене.
Я б і сама із задоволенням кудись поїхала, але винаймати квартиру мені не по кишені, а більше жити ніде. Тож варіантів більше немає.
Мама почала виживати мене з дому одразу ж. Якісь дрібні побутові капості, не давала нормально приготувати поїсти, помитися. Якщо в мене дочка починала плакати, то вона одразу починала кричати та загрожувати опікою. Пару разів викликала поліцію, нібито їй здається, що я знущаюсь з дитини.
Я розумію, що вона не зупиниться, боюся навіть припустити, що буде далі. Але виходу в мене поки що немає. Можна продати землю, яка залишилася після згорілого будинку, думаю, що там на перший мінімальний внесок на однокімнатну вистачить, але поки що мені нічим платити іпотеку. Як мінімум ще рік-півтора я буду в декреті, бо залишити дитину нема кому, щоб вийти на роботу. Але стільки часу у постійному очікуванні чергової підлості від мами чи її співмешканця, я не протягну.
Мені не так страшно за себе, як за мою дочку. Мало, що може таким людям спасти на думку. Вона ж не сприймає нас як дочку та онуку, ми для неї вороги та загарбники, які зазіхнули на її територію. Шукаю вихід із цієї ситуації, але поки не знаходжу, доводиться просто чекати.
