Як єдина дитина у сім’ї, я можу з упевненістю заявити, що знаю, що таке гіперопіка. З раннього дитинства батьки носилися зі мною як із писаною торбою. Мама постійно нервувала і передавала свої емоції батькові. А тато був легкий на підйом, тож із цим часто виникали проблеми. Дитинство та юність у мене пройшли дуже по-особливому.
У дитячому садку, як і в усіх, у мене почали формуватися соціальні навички. Я була більша за інших дітей, так що не дивно, що вони часто мене підколювали. Так, я пам’ятаю ті часи, і так, маленькі діти можуть бути дуже злими. Не треба писати мені в коментарях, що я просто щось собі вигадувала, це справді так.
Так ось. Якось тато прийшов забирати мене з садка, але вийшло так, що він приїхав раніше за намічений термін. І випадково побачив, як дівчинка з моєї групи кинула в мене іграшку. А я, мабуть, сиділа десь віддалік від інших дітей. Тоді тато розлютився, крикнув на дівчинку і швидко забрав мене додому. Через тиждень я вже ходила в інший садок.
У школі теж були проблеми, коли мама приходила і до хрипів у горлі сперечалася з учителями щодо моєї успішності. Я знала, що маю середній рівень знань. І говорила про це мамі.
Але ні, у неї ніби виникала червона пелена перед очима, і її вихованість і почуття такту ніби випаровувалися. Мені було соромно, а педагоги тільки єхидно перешіптувалися між собою, побачивши мене наступного дня.
У звичайні дні мама з татом дуже тепло до мене ставилися. Прислухалися до кожного мого прохання. Іноді я навіть сама розуміла, що, як дівчинка, прошу дуже багато чого. Але батьки не хотіли цього помічати і підтримували мене у всьому. Так я два місяці проходила на уроки латинських танців. Тиждень ходила на модельні курси, поки не визнала, що виглядаю смішно на фоні решти дівчаток. Місяць сиділа на суворій білковій дієті.
І щоразу батьки мене підтримували і не вимагали жодних пояснень. “Ти наша дочка, отже, ми сприятимемо тобі. Не переживай”. Я щосили намагалася не переходити кордону, бо розуміла, що мої батьки — ніякі не мільйонери і не чарівники. Тож мені не можна забувати і варто себе стримувати.
Тепер мені 28 років, я незаміжня. Працюю менеджером в офісі, схильна до повноти і, звичайно ж, маю кота. Не те, щоб я скаржилася, перспективи є, але це життя — не те, про що я мріяла, коли була дитиною. Я живу окремо від батьків, зарплати вистачає на те, щоб винаймати квартиру. Але про те, щоб почати збирати на особисте житло, не може бути й мови.
Тим часом мама та тато у свої 60+ років вирішили перебратися з міста до села. Вони продали нашу квартиру та купили добрий цегляний будинок. Ну, як добрий. Сама коробка, зауважень немає, якісно зроблена.
Але всередині неї не проведено жодних оздоблювальних робіт. Коротше кажучи, немає ремонту та навіть меблів. Тому батьки в останній момент вирішили звернутися до мого дядька, щоби пожити в нього.
Дядько живе в сусідньому селищі, і місця в нього вистачає. Але із купленим будинком треба щось робити, а грошей у батьків немає.
Ось вони і підключили мене до своєї витівки. Нагадали, що я їхня дочка. Що все своє життя вони берегли мене як зіницю ока і ні в чому не відмовляли. Тож тепер настала моя черга. А саме «невелика» фінансова допомога, поки ситуація з їх нерухомістю не вирішиться.
Незважаючи на те, що тато все ще працює, а у мами підвищена пенсія, мені доводиться віддавати половину своєї зарплати, щоб ремонт цього триклятого будинку просто не стояв на місці. Робітникам треба щось платити, купувати матеріали, я навіть іноді приїжджаю особисто, щоби вставити свої п’ять копійок. Хоча це роблю тільки заради морального задоволення. У темі ремонту я не розуміюся зовсім.
На те, що залишається від виплат, я й живу. Вистачає на корм коту, собі та оплату оренди. Молоді та красиві мільйонери навколо мене чомусь не в’ються, тож подарунками мене вже давно ніхто не балує.
І після семи місяців такого режиму я усвідомила, що невдовзі можу зламатися морально. Я дівчина. Мені хочеться купувати нові речі, гуляти з подругами, ходити на побачення.
А замість цього я щомісяця віддаю гроші на дорогу батьківську забаганку. І щоб ви собі розуміли, там не зроблено ще навіть половини роботи. А мої нерви вже на межі. Я розумію, що мама та тато забезпечили мені щасливе дитинство та юність. Я багато чим їм завдячую.
Але зараз я перебуваю на межі того, щоб все кинути, змінити картку в телефоні і жити, як жила до всієї цієї непотрібної витівки. Що це взагалі за нісенітниця, чому міських жителів на старості років взагалі потягнуло до землі? Чим помідори в супермаркеті гірші?!
Так як друзів у мене мало, і ті, швидше знайомі та колеги по роботі, звернутися за порадою мені просто нема до кого. Може, хоча б людям з Інтернету буде цікава моя історія. І може статися, вони допоможуть мені розібратися в ситуації, що склалася.
Чи я маю тягнути цю лямку далі незважаючи ні на що? Або маю право заявити про те, що я вже доросла людина і я теж маю своє життя, яке я не хочу витрачати на батьківські «хотілки». Чи стану я після цього зрадницею?
