Для сільської дівчини багато речей здаються не такими вже й важливими, якщо порівнювати її думку з думкою міських. Прикраси, одяг, модний телефон.
Це все непогано, але не критично важливо, якщо подумати. Нас, сільських, завжди цікавили значніші речі. Розпорошуватися по дрібницях – тільки дарма витрачати час. Принаймні такою є моя філософія.
А ось мій молодший брат не вирізнявся особливим терпінням. Він завжди вимагав від батьків особливої уваги, подарунків та додаткових грошей. І що найцікавіше практично завжди отримував бажане. Я ж, як старша дитина в сім’ї, внутрішньо була готова до цього і просто не звертала уваги на таке до себе ставлення.
Перед своїм днем народження серйозно поговорила з батьками. Мені мало стукнути 22 роки, і єдиною моєю мрією було виїхати в місто до свого коханого хлопця Михайла. На той момент ми зустрічалися із ним 3 роки. Я знала його батьків, мої батьки знали його…
Я просила виділити мені певну суму, щоб я змогла влаштуватися на орендованій квартирі з Мишком. А там уже щось обов’язково знайшлося б.
Звісно, батьки не із захопленням сприйняли моє прохання, але пообіцяли допомогти. У нашому селі робота була, але оплачувалася вона до смішного низько. Зарплата була майже як середня пенсія. Натуральні копійки. І це тоді. Наразі мені навіть важко уявити, яка там ситуація.
Забігу наперед: моїм бажанням не судилося здійснитися. За тиждень до мого свята брат попросив батька, щоб він дав йому грошей на ремонт старої автівки-розвалюхи. Машини, яка вже років п’ять просто гнила у сараї.
Йому раптом захотілося її «оживити», щоб повипендрюватись перед місцевими. Батько, зрозуміло, погодився. А мені було сказано, що якщо мій чоловік налаштований серйозно, він не братиме грошей зі своєї дівчини. Нехай Мишко сам все оплачує. І начхати, що він студент.
Я тоді буквально втратила контроль над емоціями. Кричала на брата, на батька, обзивала їх по-різному. Сказала, що так і знала, що нічого не вийде. Раз за 22 роки до мене ставлення не змінювалося зовсім, то чого б йому зараз стати краще.
Я взяла свої якісь ще давні заощадження, речі та поїхала автобусом до міста. Пам’ятаю, тоді цілий день минув, доки ми з Михайлом нарешті зустрілися. А мій день народження ми святкували з чаєм у гуртожитку.
Проте я була щаслива. Для мене почалося нове життя. Зі своїми мінусами, радощами та розчаруваннями. Насамперед, я боялася залишитися сама, без мого хлопця, без грошей.
Тоді б не залишалося нічого іншого, як з опущеною головою повертатися до рідного села і стати там загальним посміховиськом. Але в Мишкові я не помилилася. Згодом він став мені чоловіком, якого я дуже люблю досі.
З горем навпіл ми знайшли роботу. Нічого складного продавець кормів у великому зоомагазині. Так як з тваринками я ладнала, для мене це був натуральний відпочинок. Кілька разів на день повозитися з мішками з кормом та вислухати сумні історії від покупців про те, що їх собачка не хоче їсти харчі, що коштують дорожче за мій денний раціон.
Я не спілкувалася з ріднею. Тому коли Мишко розповів про можливість переїхати в іншу країну на роботу, я трохи замислилась. Потрібно було попрощатися, чи що.
Але потім щось накотив негатив, і я відмовилася від цієї ідеї. Не хотіла псувати собі настрій, мабуть. Та й що б я сказала, я їду, всім бувайте здорові? А навіщо взагалі приїжджала?
Чотири роки ми прожили у Європі. Уявіть собі мене, яка ще вчора доїла корів, що попиває тепер гірку каву в центрі Праги. Добре хоч Мишко знає мови. А там нам його знайомі допомогли.
Загалом ми влаштувалися, живемо тепер у хорошій квартирі, хоч і не своїй. Але, як я зрозуміла, півсвіту немає своїх апартаментів і зовсім не переживає з цього приводу. Ось і я особливо не парюся.
А півроку тому мені наснився рідний будинок у селі. Мама, тато, навіть брат. А сумна мама сиділа на лавці і дивилася прямо на мене. Розповівши про свій сон чоловікові, вирішила скататися на батьківщину. Ненадовго, буквально на тиждень. Але все ж таки хоч якась зміна обстановки. Насамперед я, звичайно ж, попрямувала до села. На жаль, приїхала я надто пізно.
Мене зустріла мати. Вона сиділа і розмовляла з сусідкою, огрядною жінкою, яку я ще пам’ятаю з дитинства. Побачивши мене, мама із зусиллям піднялася і обняла спочатку мене, а потім і чоловіка. Мені було не по собі, адже я вперше приїхала за довгі роки. Без попередження, але хоча б із гостинцями. Почала розпитувати, які новини, чи одружився брат.
Тоді мама зі сльозами на очах відповіла, що немає вже ні брата, ні батька. Років за півтора після мого відходу брат розійшовся з черговою подругою. Напився страх. Тато поїхав шукати його машиною і тільки пізно вночі побачив його сплячим біля ставка. Завантаживши нерухоме тіло, став повертатися, але не впорався з керуванням, перекинувся і впав прямо з урвища. Ось так раптово не стало обох.
Я навіть уявила, як це було. Відспівувати обох, найближчих людей. Поки я була незрозуміло де. Тоді я попросила Мишка поїхати до міста, до готелю. А сама провела ніч і майже весь наступний день із мамою. Ми багато говорили, плакали, згадували. Я все думала, наскільки сильним може бути любов матері до дитини. Чи готова вона мені пробачити? Але час минав, і мені теж час було їхати.
Тоді я пообіцяла мамі, що скоро повернуся, може, заберу її до нас, щоб вона сама не доживала свого віку без рідної душі. Але вона відповіла мені, що їй не потрібно цього. Вона хоче залишитися тут, де все так добре знає і де має хоч якісь знайомі обличчя. Попросила у мене вибачення за те, що не зупинила. І благословила мене та мого чоловіка.
Так я дізналася, що тепер моя сім’я — це мій чоловік. Адже мати буде далеко від мене. Як фізично, так і ментально. Це нічого, я все розумію. Свій вибір я зробила не зараз, а ще тоді, коли тато та брат були живі. Чи погана я людина, чи зробила я дурний вчинок свого часу? Мабуть, судити не мені.
Але зробленого не повернути і треба якось жити далі. Усі мають якісь сімейні драми. А я не така людина, щоб нюні розвішувати. Але в моєму серці з тих пір ніби справді щось зникло. Якесь тепле почуття.
Шкода, але нічого з цим вдіяти не можу. Однак моє життя продовжується, і треба рухатися вперед. Назустріч незримому майбутньому.
