Я свою маму люблю, рада, коли вона приїжджає, але є й один величезний мінус таких візитів – після цього мій чоловік та дочка перетворюються на якихось побутових інвалідів, яких треба заново привчати самостійно доглядати за собою. А це завжди супроводжується лайкою.
Мама такою надмірно турботливою була не завжди. У моєму дитинстві особливих послаблень не було – сама років з п’яти заправляла своє ліжко, з шести мила посуд, сама наливала собі чай, могла зробити бутерброди та зварити макарони. Потім сама прасувала собі одяг перед школою, про те, що ходила до школи та додому теж сама, можна не згадувати.
Батьки не були тиранами, їх цікавило моє життя, просто таким чином мене привчали до самостійності, за що я їм завжди була глибоко вдячна. Тому що після школи приїхавши до університетського гуртожитку надивилася на дівчаток та хлопчиків, які взагалі поняття не мали, як самим себе обслуговувати.
З татом мама теж не сюсюкала, та капці в зубах йому не підносила. Він цілком нормально міг сам приготувати вечерю, якщо мама у другу зміну працювала, сам міг випрати та прасувати білизну, пришити ґудзик. Звичайно, в основному вдома прибирала і готувала мама, але й за її відсутності ми з татом розуміли як прожити.
Зараз у мене вже своя сім’я, є чоловік та дочка, яка навчається вже у другому класі. У своїй сім’ї я теж не перетворилася на квочку, яка над усіма квокче та оберігає від будь-яких труднощів. Дочка сама вже вміє міняти постільну білизну, у своїй кімнаті наводить лад, викидає сміття, миє посуд. Може навіть зварити макарони, зробити яєчню і без проблем наливає какао та чай.
За чоловіком нападів побутового інфантилізму я також не помічала. У нас не бувало лайки через невипрасувану сорочку, він не дивиться з сумом на повний холодильник, якщо їжу йому ніхто не погріє, навіть сам непогано готує. Прибиралися ми теж завжди разом.
Я якось потрапила до лікарні на два тижні, зі мною в палаті лежала жінка, яка вся переживала, як там чоловік із дітьми. Вона була старша за мене років на п’ять, я думала, що діти в неї маленькі, що вона так турбується про чоловіка та дітей. Але не вгадала. Діти вже ходили до п’ятого класу, чоловік теж жодного разу не інвалід у загальному розумінні цього слова.
Але вони телефонували їй з ранку і до пізнього вечора – а де і що лежить, а як те, а як це. І це все при тому, що до них щовечора приходила бабуся, щоб готувати та прати. Для мене це було взагалі дико, бо мій чоловік тоді чудово справлявся сам, дочці тоді було чотири роки, і йому ніхто не допомагав.
Мама раніше не надто часто їздила до нас у гості. Зазвичай ми до них із татом каталися під час відпусток. А батькам було не до поїздок – робота, дача, домашні справи. Та торік тата не стало, дачу продали, бо мама одна туди їздити відмовлялася, а потім ще вона вийшла на пенсію. Тому раз на два місяці мама почала приїжджати до нас.
Я нічого проти її візитів не мала. Чоловік із нею у чудових стосунках, донька бабусю обожнює, місце, де її розмістити, у нас є. Але у мами звідкись узялася ось ця надто активна турбота.
Вона готувала сніданки, водила доньку до школи, робила з нею уроки, мила за всіма посуд, заправляла ліжко дочки, ходила в магазин. Якщо в перші дні всім було ніяково, всі якось намагалися відмовлятися, казали, що впораються самі, то потім вже спокійно сприймали її турботу.
Дочка поїла, дякую, встала з-за столу і пішла. Навіть не прибрала тарілку та чашку у раковину. Я тільки наберу повітря, щоб її нагадати, як мама підривається – не треба, каже, я сама приберу, що ти дитину смикаєш.
Чоловік забризкав усе дзеркало у ванній – поки я за ним ходжу, щоб притягнути до відповідальності, мама вже все протерла і пішла шкільний рюкзак внучці збирати.
– Я так себе потрібною відчуваю, частиною сім’ї. А що мені робити? У телевізор я і так цілий день дивлюся, а так хоч якась різноманітність, – винувато посміхалася мама, коли я починала сердитись, що вона мені із домашніх ледарів робить. І я рота затуляла.
Але потім мама їхала, треба було входити до нормального ритму життя, а домашні вже розлінувалися. І починається у нас війна, де з одного боку я в ролі тирана та деспоту, а з іншого дочка і чоловік зображує великих мучеників мого свавілля. Таке відчуття, що мені вся ця виховна процедура приносить задоволення.
Останнім часом мама стала скаржитися, що їй одній жити вже страшно. До того ж в іншому місті у її віці може бути небезпечно. Я розумію, що логічніше продати її квартиру там, купити ближче до нас, щоб ми в разі чого добігти могли, але я маю обґрунтовані побоювання, що мама зі своєю турботою остаточно зробить ледацюг з моїх домашніх.
Треба якось виходити із цієї ситуації, але як це зробити, щоб і маму не образити, і собі зайвих проблем не нажити, я не уявляю.
