Після того, як мій чоловік покинув мене з донькою, я внутрішньо налаштувала себе на життя заради дитини. Працювала не знаючи слово “відпочинок”.
Намагалася відкласти кожну копійку на майбутнє, щоб малеча ні в чому не потребувала. Виходило, звичайно, так собі: спробуйте прожити на орендованій квартирі, без вищої освіти, з роботою, де немає жодних перспектив.
А тим часом мій колишній чоловік продав свою квартиру і переїхав до іншого міста. Там у нього була молоде захоплення, з якою він і вирішив будувати стосунки. Мені як аліменти посилав лише жалюгідні копійки. Напевно, лише заради того, щоби позлити.
Адже навіть на день народження, не кажучи вже про інші свята, він своїй доньці ніколи не спромігся зателефонувати. Не те щоб надіслати хоч якийсь подарунок.
Час минав, дочка виросла та закінчила школу. Слава богу, мені вдалося виховати її нормальною людиною, тож вона взялася за голову і зуміла вступити до інституту. Тоді я й вирішила, що поки Зоряна житиме в гуртожитку, я могла б поїхати за кордон на заробітки. Час ще був, і здоров’я мене не підводило. Можна й попрацювати заради майбутнього.
Першого року було складно адаптуватися. Мене лякали люди, які говорять іншою мовою, зі своїми правилами та звичками. Я не могла звикнути до незнайомих звуків, клімату та місцевих звичаїв. Але через якийсь час знайшла в Інтернеті групу співвітчизників і почала прислухатися до їхніх порад. З деякими познайомилася навіть особисто.
Далі полегшало. Я навчилася заощаджувати час для відпочинку. Розібралася у всіх премудростях своєї роботи, виявилось, нічого складного. Виділила для себе дні, коли в магазині по сусідству були найбільші знижки. А потім навіть зуміла знайти невеликий підробіток.
Не скажу, що мені було легко, але за якихось 5 років мені вдалося назбирати грошей на хорошу однокімнатну квартиру для нас із Зоряною.
Доньчине навчання добігало кінця, і я вирішила повертатися додому. Подруги навіть не хотіли мене відпускати: казали, що обов’язково повернуся.
Але тоді я не могла їх зрозуміти. Навіщо мені це? Працювати на інших, заради чого? Чому так багато наших людей вважають за краще залишитися за кордоном, ніби забуваючи саму причину їхнього приїзду?
Повернувшись до рідного міста, ми з дочкою довго спілкувалися про життя, роботу і той час, що ми не були разом. Я відпочивала, дочка поралася по дому, все було добре.
Після недовгих пошуків квартиру було придбано. Вистачило навіть на 2 кімнати, щоправда, ремонт був такий собі. Але я на це не звертала уваги, головне — квартиру купили. Наша. Жодних зайвих господарів, орендної плати, договорів. Наше особисте власне гніздо. В якому можна жити без жодних перешкод.
Але через півроку я раптом почала розуміти, що для комфортного життя нам, мамі та дорослій дочці однієї квартири буде мало. Мене почали дратувати її нічні розмови по телефону за стіною. Я кілька разів бачила її залицяльника через вікно кухні.
Загалом було зрозуміло, що так довго продовжуватися не може. Щось тягнуло мене назад. Попрацювати ще трохи і придбати ще одну квартирку.
Спочатку там би жила дочка. З комфортом і без моїх повчань. А якщо їй трапиться нормальний хлопець, який зможе забрати її до себе, то від пасивного доходу я точно не відмовлюся. З моїм досвідом і не втраченими ще зв’язками мені вистачить якоїсь пари років для заробітку потрібної суми.
Дочка мене підтримала, тож, не відкладаючи планування, я знову вирушила туди, звідки ще недавно з таким задоволенням поїхала. Перший місяць мені здався найлегшим. Знову зустрілася з дівчатами, які залишилися минулого разу, вони ще з мене жартували, казали, що знали, що я повернуся. Я навіть не сперечалася.
Але робота є робота і, повірте, це далеко не курорт. Потрібно працювати, намагаючись не особливо відволікатися на втому, ниюче тіло і недосипання.
Однак все це можна стерпіти, якщо перебувати в нормальному настрої. Просто працюючи, спілкуючись із донькою і думаючи про те, що для повного щастя мені залишається дедалі менше часу.
Але не склалося. Якось мені зателефонувала наша сусідка. Відмінна жінка, старша за мене років на 10. Вона навіть вела свою сторінку з рецептами домашньої кухні.
Без особливого задоволення вона розповіла мені, що до нас у квартиру підселився якийсь чоловік. Живе з моєю донькою, але надто вже він погано виглядає, та ще й старше її років на 30. Дуже дивний персонаж, тож я маю про це знати.
Ви знаєте, я навіть ні на мить не засумнівалася в тому, хто б це міг бути. Дочка моя себе не на смітнику знайшла, щоб починати стосунки з чоловіком, набагато старшим за себе. А іншого вибору немає.
Це точно сто відсотків, мій колишній чоловік розшукав нашу нову квартиру. Я взяла вихідний і, розрахувавши час так, щоб у неї був ранок, зателефонувала їй по відеозв’язку.
Так і є. Зашарпаний, перекошений колишній чоловік, а по сумісництву батько покинутої ним дочки, дивився на мене спідлоба і тупо мовчав. Зоряна намагалася тримати ситуацію під контролем, усміхалася і просила мене зберігати спокій, не зриватися через дрібницю. Але я була налаштована на скандал.
Півтори години ми з’ясовували стосунки, поки мій планшет не почав благати про помилування у вигляді підзарядки. А наступного разу дочка просто не відповіла.
Я знаю свою дочку. Хоч ми й не бачилися за все її навчання, але її характер мені дуже добре зрозумілий. Адже в мене самої такий самий. Зараз вона спробує прилаштувати тата на роботу, адже він рідний батько. А той її обов’язково кине.
Але як мені пояснити це Зоряні? Її молода впертість не здатна визнавати своїх помилок, тільки якщо вони боляче вдарять по ній самій. А мені цього дуже не хотілося б.
Як бути, брати квитки та летіти додому? Тоді я, виходить, посварюся з роботодавцями, втрачу в грошах і навряд чи зможу повернутися сюди, починаючи все спочатку. Чи просто забити, залишити все як є, а потім приїхати та вигнати колишнього чоловіка, незважаючи на протести Зорі?
Він, бачите, постарів і дуже хворий. Догляд йому потрібен, уявляєте? А мені, її матері, хіба не потрібний догляд? Це я весь цей час гарувала, щоб у нас обох були нормальні перспективи.
Де її тато нажив собі болячок, мене зовсім не цікавить. Яке він взагалі має право повертатися? Моя б воля, вчинила б із ним, як із хворим псом: вивезла б у ліс, а там — будь що буде. Тепер ти вільний і роби що хочеш, любий.
