Я ніколи не страждала від комплексів щодо своєї зовнішності. Себе гідно оцінювала і розуміла, що з обличчям і фігурою мені пощастило.
Тільки в житті це мені ніяк не допомагає. Зараз мені 40 років, і я самотня. В юності довелося пережити важку недугу, через яку я близько 5 років то вдома сиділа, то по лікарнях ходила.
Зав’язати стосунки в молодості мені не вдалося. Та й з навчанням не склалося з тієї ж причини. Якось батько влаштував мене на фірму до знайомого папірцями завідувати. Так там і працюю й досі. До 30 років остаточно зневірилася, що зможу знайти нормального чоловіка.
Ні, чоловіки в мене, звісно, були. Але далі одного побачення справа не йшла. Бачила, що їм від мене лише одне потрібне. З моїми даними мені на конкурсах краси можна було сяяти. А я все пропустила. Чекала принца на білому коні, тільки реальне життя воно не схоже на казку.
З подругами теж не сталося. Усі, з ким я колись і дружила, вийшли заміж, дітей мають. Загалом, інтереси у нас різні, поговорити нам нема про що. А вислуховувати їхні вічні скарги на чоловіків та дітей мені набридло. Дівчата з офісу – досить поверхневі. З ними хіба що на каву можна сходити.
Життя моє стало схожим на день бабака. Нічого не хочеться робити. Дивлюсь на своїх однолітків і лікті кусаю: де я звернула не туди? Заміж уже не піду, дітей теж не матиму. Та й не потрібне мені це! Відчуття таке, ніби все довкола не має жодного сенсу.
І хоча я живу досі з матір’ю, всередині відчуваю тотальну самотність. Мама намагається мене підбадьорити, мовляв, я ще молода і життя жінки після 40 років лише починається. Але я не вірю в це.
По собі бачу, що ніякий початок нового щасливого життя мені не світить. Всі мої дії дійшли до такого автоматизму, що я навіть не замислююся над тим, що я роблю на роботі чи вдома.
Останнім часом мама каже, що мені потрібно звернутися по допомогу до фахівця. І це каже жінка, яка завжди скептично ставилася до психологів. Втім, я теж вважаю їх шарлатанами. Тож на пропозицію своєї матері уваги не звернула.
