П’ять років тому сталася в моєму житті вельми неприємна історія. Хоча з часом і виявилося, що все було для мене на краще. Але від того, м’яко кажучи, не легше.
Познайомилась я якось із чоловіком із сусіднього міста. Не красень, не розумний, не багатий. От ніякий взагалі. Але я тоді не розуміла, яку людину для себе шукаю, тож і почала відносини, щоб з часом подивитися.
Недовго ми разом були, як я опинилася у нього в гостях. Про найважливіше, а саме про жіночі речі в квартирі, питань йому не ставила. Ну очевидно ж, що вони сестри, чи ще якоїсь родички. Тож нащо й питати. Бо для мене було очевидним, що якщо чоловік знайомиться, то має бути вільним.
Виходимо ми тоді вдвох з квартири, а тут жінка якась старша підіймається сходами. І раптово Вадим, як ненормальний, намагається мене заштовхати назад у двері. Щоб там не було, але я точно не дозволила так з собою вчинити і зробила навіть крок подалі від нього, якось машинально.
Він дуже розгубився і мені навіть здалося, що він зараз забіжить у квартиру сам і двері закриє. Але не встиг. Його мати вже піднялася до нас і покликала його по імені. Привіталася. Потім привіталася і зі мною. А далі видала спокіним тоном:
“Я щойно з Аліною розмовляла. З дружиною твоєю…”
Потім повернулася до мене, можливо хотіла якось вже добити, але побачивши розчарування і біль на моєму обличчі, сказала:
“Ви вже мене вибачте, дівчино”.
Мати зайшла у квартиру, Вадим пішов за нею. Я ж вибігла із підїзду. За нашою домовленістю, Вадим мав відправити мене додому на таксі. Я ж з іншого міста. А як звідси кудись дістатися, я й не знаю. І грошей таких не маю.
Вийшовши на вулицю і пішла взяла собі каву і сіла за стіл кав’ярні. От би мене хтось звідси забрав зараз. Я гортала контакти у телефоні в надії знайти хоч щось. І все ще не могла заспокоїтись.
Раптово щось перервало мої роздуми і я підняла очі. Крізь скло кафе на мене дивилась жінка. Та сама жінка. Вона зайшла у заклад, підійшла до мене і ще раз вибачилась. Спитала як я. Потім спитала де живу. Похитала головою з розумінням і запропонувала відвезти.
Вадим за весь цей час не подав ані звуку. Не поцікавився де я, що я. Та й забудемо про нього. Отже сідаю я у досить дорогу автівку Ганни Дмитрівни і ми їдемо. Якийсь час мовчки.
Потім вона спитала про роботу і дізналася, що нічого постійного я зараз не маю. Трішки знімаю фото, трішки підробляю у соцмережах. Тоді вона наклацала щось у телефоні і показала фото свого магазину. У неї з подружкою є точка з продажу виробів з хутра та шкіри на базарі. Але онлайн продажі для них це щось незрозуміле.
Я одразу відчула, що зможу їм допомогти. Наступного тижня створили їм гарну сторінку, придумали назву. Я почала гарно знімати їхній товар і викладати у інтернет. Покупців було одразу набагато більше, ніж товару. Все, що я відзнімала на фотоапарат, розбирали у той же день.
Магазин моїх нових знайомих почав приносити їм набагато більший прибуток. А я стала займатися відправками і соцмережами, маючи при цьому власний відсоток із продажу. З часом Ганна Дмитрівна почала радити мене й іншим жінкам з бізнесом, говорила, що я наче добра чарівниця, роблю магію, на яку інші й не здатні.
Так крок за кроком я вийшла на доходи суттєво вищі за середні у моєму місті. Півроку тому я навіть ризикнула і взяла іпотеку. І тут варто згадати Ганну Дмитрівну, бо саме вона поручилася за мене перед банком.
Ось така історія нашого знайомства. Можете собі уявити? А Вадим днями розлучився. Та сама Аліна часто проводила час на заробітках і не втримала зв’язок, що є таким важливим у шлюбі.
Квартиру, ту саму квартиру, вони зараз ділять. А Ганна Дмитрівна каже, що Вадим часто про мене питається. Як я до цього ставлюся? Ну глибоко по-філософськи.
П’ять років тому я всі очі собі виплакала. Якби він тільки тоді розлучався заради мене, все б у нас вийшло. Але ж він просто зник з мого життя, щойно правда вибралася наружу. Та й на розлучення подав не він, а Аліна.
Тож, якщо вже я знайшла в собі сили зібрати себе по шматочках і жити далі, то нехай не плекає надій, що може отримати від мене любов, турботу і оселитися у моїй новій квартирі. Бо зараз, схоже, жити йому вже ніде.
